Мова і національна психологія

Ігор ГАВРИЛЕНКО

Хтось нині скаже, що автор публікації не є вченим мовознавцем, і не може вести мову про такі серйозні речі. То я скажу: хто     перечитуватиме сухі наукові праці, крім диваків, до яких відношу себе і я? І маю на меті лише спростити шлях читача до першоджерел. Якщо зацікавитесь – самі віднайдете усі відповіді. Бажаю успіху! Галина Лозко в своїй книзі «Етнологія України» пише, що зараз ми переживаємо часи, коли багато понять, названих в давнину відповідними словами, переосмислюється, іноді навіть втрачають свої первісні значення,  можуть набувати нових значень, в окремих випадках навіть протилежних своїй первинній сутності. Ну й навіщо галас здіймати? – здивується наш урбанізований сучасник. Він ще може сказати, що немає різниці, якою мовою хтось розмовляє, що є набагато серйозніші проблеми, зокрема – економічні. І його не переконати…

Але є каста обраних, представники якої народ оберігають. Його історію, його незборний  дух, і його мову. Розуміючи, наскільки це важливо! Та й наші пращури не просто ж так, дбайливо і уперто зберігали власну лексику, слов’янські назви, чинячи опір упровадженню іноземщини? Вони знали напевне, що у мові народу закладено глибинний зміст, і його попри усе потрібно передати нам, нащадкам. А тепер замислимося: чи сповна ми поваги до них, своїх бабусь і дідусів? Чи передамо ми своїм нащадкам те, що отримали від пращурів? Хто вміє читати – нехай прочитає: схожі проблеми існували у різні часи і в інших народів, і ми в цьому не виключення. І інші народи мали у своїй історії так звані мовні «п’яті колони». Але інші народи вирішили їх, і пішли далі – ми ж топчемося на місці…

Зв’язок етносу з його мовою. Цю проблематику першими на рівень наукового дослідження ще на початку ХХ ст. вивели американські вчені Уорф і Сепір. Їхні дослідження таку назву і отримали – «теорії Сепіра-Уорфа».  Ці вчені встановили, що існує незаперечний взаємозв’язок між мовою і психічною, розумовою та практичною діяльності людей; а ще що існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від природи і характеру мови, якою вони висловлюють свої думки і почуття. Отже, з переходом від однієї мови до іншої видозмінюється… логіка! Видозмінюється зміст і світ!

Варто звернути увагу на відсутність у масових виданнях повідомлень стосовно дослідження цього питання у вітчизняному мовознавстві, хоча фахівці над цим працюють. А у СРСР подібні твердження взагалі були заборонені. «Крамольними», як на той час, виглядали і дослідження радянських мовознавців З.Джапарідзе і Ю.Стрєльнікова «О различиях в плаче новорожденныхразнойнациональности и пола». Ці вчені, проводячи у 80-их роках минулого століття дослідження в пологових будинках Москви і Тбілісі, за допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетичною ознакою. Один із їх висновків сприймається взагалі як фантастичний: «Дитина при народженні плаче рідною мовою!»

Отже, не вдаючись до наукової деталізації (зацікавлені доберуться до першоджерел самотужки), озвучу ще один висновок науковців: мова є своєрідним бар’єром, який стримує змішування етносів, і забезпечує нормальне функціонування етнічної культури. Микола Бердяєв писав про це так: «Великий самообман є прагнути творити будь-що поза національністю». Забігаючи наперед, запитаю: чи не ігнорування цього є першопроблемою нашої держави?

Мовна політика і глобалізм. Людство, захопившись цивілізаційними процесами, своєчасно не відреагувало на підступну ідею, підкинуту  йому «глобалістами» – «один пастор – одне стадо», яка нині пронизує більшість  релігій та ідеологій. Саме звідси походять всілякі облудливі догми про «месіанізм» тієї чи іншої релігії, про «богообраність» того чи іншого народу, про вищість якоїсь мови над іншими та ін. Потім створюються безглузді теорії про низьковартість тієї чи іншої етнічної релігії, мови, культури, неперспективність цілого народу. Але що поробиш – така природа глобалізму. Він завжди вдягається в привабливі шати, прикривається облудними гаслами всесвітнього братерства,  рівності, любові  до ближнього, демократії тощо.  І коли хтось всупереч йому каже, що мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етапі розвитку народу, і що з мовними проблемами, як правило, пов’язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету, прав людини – глобаліст удавано дивується: як ще так, я ж за щастя усього людства…

Але як би не намагалися глобалісти створити єдину земну «людську породу»,- всупереч їм в світі автоматично спрацьовують закони самозбереження етносів. Починаючи з ХХ ст. на противагу так званому мовному імперіалізму виступає новий суспільний бар’єр – мовна екологія. Нині у багатьох країнах світу приймаються закони про захист своїх мов.І далеко непериферійних. Наприклад, в 1975 р. такий закон було прийнято у Франції. В Ірландії кожен артист зобов’язаний щомісяця виступати ірландською мовою, а у Швеції податок від гонорару за виконання естрадних творів не шведською мовою вищий на 25%, і отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури. У Китаї існує Міністерство церемоніалу, яке керує справами освіти і екзаменує осіб, які приймаються на державні посади, стежить за правильною вимовою та написанням ієрогліфів. Заперечте мені, якщо я назвав тут хоч одну, на погляд глобалістів, другорядну чи  меншовартісну країну і культуру…

Але ж, але…Нині у Франції максимум трансляції і прокату  відео- й кінопродукції іноземними мовами визначений на рівні 40%,  а в Україні в наш час недержавною мовою подається левова частка телевізійної, радіо, друкованої інформаційної продукції. Свого часу видатний український вчений-мовознавець Олександр Потебня писав, що «утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення». Можливо, занадто категорично, але ж візьміть і спростовуйте…якщо зможете. Це він казав ще у 19 століття. Справдилось?

Зв’язок мови з національною психологією. Те, що зміни в українській психології значною мірою пов’язані із мовними проблемами, із насильницьким насадженням чужої, не рідної мови – наукою доведений факт. І про це варто говорити.  Хоча чимало дослідників, переважно іноземних, в першу чергу – російських, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину цієї трагедії саме для української нації.

Якщо брати до уваги внутрішній колоніалізм російської мови, то з урахуванням колишнього засилля церковнослов’янської як загальноприйнятої писемної мови  це явище для українців не таке вже й нове. Довгий час російська (як в давні часи церковнослов’янська)  вважалася мовою високоосвіченої і культурної частини суспільства (як французька для росіян ХVІІІ ст.). Тому  селянин, проживаючи до часу у своєму природному середовищі, і потрапляючи в подальшому до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти «модну» мову “панівної верхівки». Звідсивс і хвороби національної психіки: і відсутність національної самосвідомості, і комплекс меншовартості, і невпевненість у власних силах, і пораженство, і абсолютна нехіть до державотворення.

Такерозмиванняетнокультурнихособливостейхарактернездебільшогояк для жителів великих міст, так і цілісних «спролетарщених» промислових регіонів. Але в ційситуації, коли люди живуть не в чужому, а в рідному етнічномусередовищі, але в чужомовномуколісвого ж етносу, найстрашнішим є те, що більшістьіз них абсолютно не усвідомлюютьцьогоабож байдужесприймаютьцей факт як щосьцілкомнормальне. Навіть не замислюючись, що  тим часом втрачаєтьсяетнічнаспецифіка характеру українців, а це в свою чергупризводить до збільшенняпевнихпотаємних, прихованих рис і властивостейнаціональноїпсихіки (наприклад, роздвоєння особистості).

Про те, що мови – це глибоко відмінні системи прийомів мислення, вже згадуваний нами Олександр Потебня також писав. А ще він відверто засуджував двомовне виховання дітей у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення одного й того ж кола думок,але роздвоює це коло і наперед утруднює досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції.”

Також, висловлюючи певну думку рідною мовою, людина користується словами несвідомо, концентруючи увагу лише на змісті самої думки. Тобто, “автоматичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо, ходьба, жестикуляція, міміка тощо. А на думку мовознавця ДмитраОвсянико-Куликівського, все, щофункціонує в несвідомійсфері, економить нашу енергію. Отже, мова і національність, якідіютьнесвідомо, автоматично, виступають як особлива форма збереження і накопиченняпсихічноїенергіїнації.

Феномен українського самовідродження. Думка людини, висловлена рідною мовою, зажди є логічнішою, глибшою,ніж її висловлювання за допомогою слів і форм чужої мови. Водночас, маємо сказати правду, що не завжди серед українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття національної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли українці, які в силу багатьох причин стали  російськомовними, віддавали життя в боях за свободу України. Отже, русифікація, спрямована на пригноблення національної самосвідомості, далеко не завжди досягала своєї мети. Тут діє якийсь підсвідомий феномен української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартості. Це дає певність, що з приходом до влади насправді національної еліти в українцях оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть в чужих державах.

У чому ж причина такого українського самовідродження? Ось як відповідає на це питання ВолодимирПерхач: “Цей феномен у глибинності, прадавності коріння народу, його самобутності, особливій генетичнійстійкості. Та кі як ості можуть сформуватися тільки протягом тисячоліть, у народу з праісторією. Адже витоки цього народу десь у Дотрипіллі. Там джерела його душі, його мови, культури”.

Отже, якщо вести мову про національні відмінності різних народів, то це, перш за все, відмінності в психології мислення, які здебільшого відображаються у мові, а також у розумовій творчості, що випливає з ментальності етносу. На думку того ж Дмитра Овсянико-Куликівського, яскравість національних рис прямо пропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, “геній завжди в психологічному смислі глибоко національний».

Підсумовуючи сказане, запевняю кожного, що нічого із мною наведеного не є вигаданим. Все взято із серйозних книг. Якщо тема зацікавила – розширюйте свої знання в цій царині самостійно. Адже неповторна культура нашого народу напрацьовувалася упродовж віків, від  праобразів етнічної міфології  до сучасної поетичної творчості. Світовідчуття пращурів органічно увійшли в нашу ментальність, в нашу мову. Стали духом нашого народу. Тому маємо це оберігати і примножувати, адже космополітична культура, яку донедавна називали інтернаціональною, денаціоналізує особистість, позбавляє її почуття патріотизму, і тому шкідлива для нації. Українська мова і самоідентифікація «українець» – поняття нерозривні. Вважати себе українцем, цураючись української мови, аж ніяк не можна. Все інше – від лукавого!

Popularity: 3% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code