Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Поетична праця в Ірпені

14 листопада нинішнього року виповнилося  105 років з дня народження видатного українського поета Андрія Малишка.

Поет любив Ірпінь. Колеги навіть дивувалися, чому він не їздить до моря на курорт, або в якісь далекі краї. Але Андрій Малишко віддавав перевагу Ірпеню. Тут йому, як і багатьом іншим письменникам, гарно працювалося.  Письменник Петро Сєверов  в перший рік після війни опинився в Будинку творчості «Ірпінь», де в сусідній кімнаті Андрій Малишко працював над віршами. П.Сєверов згадував:»Він працював з восьмої вечора і до дев,ятої  ранку. Іноді я стукав до нього вночі – в дві-три  години – і незмінно заставав його за письмовим столом.

• Вибач, Андрюшо, хочу порадитись з тобою про сюжетний хід. Як вважаєш, переконливий цей мотив?

Він відкладав ручку, слухав дуже уважно, іноді просив почитати ще раз. Схоплювався з-за столу, швидко ходив по кімнаті і, відразу захоплюючись прочитаним, вносив то одну,  то другу пропозицію. Ще тоді я помітив цю чудову рису його характеру: він «хворів» за долю іншого письменника, як за свою. І хоча в ті безсонні  години він напружено працював над великою поемою, я жодного разу не помітив і тіні незадоволення від моїх частих нічних візитів. Частенько і він стукав до мене. Входив,  обережно причинивши двері, щоб не тривожити сусідів, посміхався, присаджувався до столу, розкривав великий зошит. Наскільки суворим і вимогливим був він в оцінці чужих творів, настільки суворим і вимогливим до самого себе. Навіть суворішим і вимогливішим. Кожне, навіть побіжне зауваження примушувало його замислитись, підкреслити рядок, іноді погодитись, іноді завзято сперечатись і переконувати». Путівка Сєверова в Будинок творчості закінчилася, подовжити її не було можливості, а письменник ще не завершив книгу. Малишко, дізнавшись про це, віддав Сєверову свої десять днів перебування в будинку творчості, сказав, що їде у відрядження.  Петро Сєверов завершив свою книгу «Северянка», а згодом дізнався, що Андрій Малишко у відрядження навіть не збирався. Поет оселився в номері готелю і продовжував працювати над поемою.

Письменник Василь Большак згадував про перебування  Андрія Малишка в Ірпені:»Після сніданку, обіду, вечері, а також перед  сном він любив довгенько ходити алеями парку. Самотності не визнавав у такі часи. З ним витоптував  сніг чи місив грязюку цілий гурт шанувальників поета. У тій ватазі письменницькій нуртував сміх, у всякім разі весело нам було з улюбленим поетом. Розповіді про дитинство і юність, зустрічі на рідній землі і за кордоном, пародії на друзів по перу і читання своїх нових віршів – теми розмов були  широкі, цікаві. Не хотілося розходитися».

Анатоль Костенко пише:»Кожного вечора між 9-ю і 11-ю годинами в Будинку творчості в Ірпені письменники виходять із своїх робочих кімнат прогулятися алеями садиби. Це вже стало традицією. Гуляють поодинці або по двоє-троє. Якщо ж доріжкою рухалася ціла юрба, що нагадувала бджолиний рій, який вирує навколо матки, це означало, що там Малишко. Повагом і без галасу рій клубком котився по алеї. Один розповідав якусь пригоду. Всі слухали. Потім вихоплювався інший. Часом зав,язувалася дискусія, і всі чекали, що скаже Малишко. А він крокував собі далі, ледь помітно усміхався. Не часто встрявав у розмову, однак умів керувати нею, давати напрямок».

А ось враження третьої дружини Андрія Малишка поетеси Любові Забашти:»І в Ірпені, і

згодом в Плютах Андрій Малишко був отим центром, навколо якого гуртувалися письменники. Коли з,являвся Малишко, відразу наставало свято. Найбуденніші явища життя він умів бачити через отой магічний кристал поезії. Не забудуться вечірні вогнища над рікою і розповіді, які лилися з уст тих, хто сидів навколо багаття, і пісні, які тоді співалися. Дивно, але як тільки від,їздив Малишко, стихали і вечірні співи».

Поет-рибалка

Донька Андрія Самійловича поетеса Валентина Малишко написала книгу спогадів про батька «Тату, я люблю тебе».  Вона згадує, як в Ірпені, з лівого боку від електрички організували піонерський табір для дітей письменників, але годували там погано. Діти бігали через колію до батьків підхарчуватися. Валентина Андріївна  звертається в книзі  до покійного батька:»Ти був таким завзятим рибалкою, що у світі такого не знайдеш. І мене навчив на свою голову. Іноді ти вже й сам просив – пішли, доню, вже й поплаву не видно, а я аж тремчу – ну ще трішечки, хоч хвилиночку».

Під залізничним мостом через річку Ірпінь  ще й досі можна побачити палі від старого мосту, підірваного в роки війни. Там можна  розташуватися рибалкам.  Валентина Малишко розповідає:»Ходили туди й ми. За батьковим завданням накопувала на торф’янищі цілу баночку черв’ячка, та все старалася знайти товстіших, довших. Вже вміла сама наживити черв’ячка, закинути вудку. Ноги у воді – не жарко, сиди, чекай свого щастя… прийшло свято і на мою вулицю – зловився сомик, за визначенням батька, грамів на вісімсот. Боже мій, скільки було радості не так у дочки, як у батька! На кухні нам засмажили сомика, пам’ятаю, як ти, тату, намагався бодай шматочком пригостити кожного і все нахвалявся – доня спіймала».

Проте Андрій Малишко під час риболовлі обдумував нові поезії і теми.

Поет Василь Швець  згадує:»Якось в Ірпені ми ходили з Андрієм Самійловичем понад річкою, вірніше понад тінню-струмком, що залишився після того, як пройшлися по ній машинами наші меліоратори. Ми бідкались, пригадуючи ті затоки та плавні, де ще так недавно каламутив дно нелякливий краснопір, обережний лин, а поверхню збивав отакенний окунь – та так, що аж виляски розлягалися. Настрій в Андрія був невеселий. Я намагався розвеселити, радячи не так уболівати за колишньою Ірпінню-красунею. Але він відповів, що не тільки це тривожить його. Хочеться, каже, написати пісню, Платон Майборода вже й мелодію підказував, а вона ніяк не виходить. І все ж та пісня була створена».

Іван Цюпа розкриває перед нами ще одну грань таланту Андрія Малишка:»Андрій Самійлович не тільки пише слова пісень, а часом сам кладе їх на музику. Пригадую, одного зимового вечора в Ірпені він заспівав чудесну пісню «Широкі канари в тій яблуні». «Звідки? Де ти її підслухав?» – допитувались ми. І, трохи зніяковівши, поет признався, що сам склав і слова, і музику. Він знає тисячі пісень. І все це від матері. Коли б він не був поетом, він би став композитором . Це безсумнівно! Бувало, в тому ж Ірпені вечорами ми співали один одному старовинних пісень, почутих в дитинстві від матері чи бабусі, чи від співучих дівчат, які весною радували своїми піснями село. І в тому змаганні Малишкові не було рівних. Десь із найпотаємніших закутків своєї глибоченної душі він брав пісню за піснею, мов дорогоцінне намисто на разок, і співав своїм задушевним голосом. Ми слухали і були вражені такою пам’яттю і його проникливим співом. Я не помилюся, коли скажу – пісня – ось той віщий дар, яким володіє Малишко, вона джерело його натхнення, вона початок всіх начал багатющої поетичної Малишкової творчості. Таке багатство дається не кожному».

Письменницькі жарти

Багато мемуаристів  пригадують  азартний характер  Малишка. Письменник Анатолій Дімаров пише:» Блискучий поет Андрій Малишко, вірші якого цитувала вся Україна, з дитячою безпосередністю міг захопитися грою в більярд, так переживаючи за кожен шар незабитий, наче од того залежало, жити йому чи не жити. А гра в карти, в примітивного дурня, доведена була ним до віртуозності. Він уже з перших ходів з якоюсь чортячою інтуїцією вираховував, які в кого карти, і щедро навішував своїм суперникам генеральські, а то й маршальські погони. І горе його напарникові, якщо той піде не з тієї карти! «З  Малишком краще не сідати на пару грати в дурня, – говорили в Ірпені. – Уб,є, як помилишся!»

Тому найчастіше напарником Андрія Малишка був поет Микола Шеремет. Він не звертав уваги на лайку Малишка. Якось Дімаров несподівано для себе виграв у Малишка, а потім ледве втік від розлюченого поета. Андрій Самійлович, не змігши  наздогнати  Дімарова, жбурнув вслід йому важкий ціпок,який поету подарував Анатолій Андрійович,  але, на щастя, не влучив.

Коли холодильників не було, то взимку вивішували торбу з харчами, які могли зіпсуватися, з кватирки вікна на двір. Микола Шеремет так зберігав сало. Анатолій Дімаров, за намовою Малишка, поцупив сало.  В Андрія Малишка зібралася гоп-компанія, запросили й Шеремета. Взяли кілька пляшок «Української з перцем».  Шеремет тільки згодом дізнався, що закушували його салом.

Іншого разу Малишко налякав Тереня Масенка. Андрій Самійлович  зачепив за ковдру гачок,а волосінь  витягнув на двір. Коли Масенко ліг спати, Малишко почав тягти волосінь до себе. Ковдра сповзала. За переказом, Терень Масенко швиденько одягнувся і серед ночі помчав до Києва – подалі від усякого чортовиння.

Іноді жарти Малишка були жорстокими.  Наприкінці 1947 року коли Комуністична партія влаштувала черговий погром «націоналістів» у Спілці письменників, Андрій Малишко і Дмитро Бедзик мешкали в одному з корпусів Будинку творчості «Ірпінь». Якось Малишко сказав Бедзику:»Дмитре Івановичу, там оце, коли ви були в Києві, до вас приїздили якісь хлопці в цивільному й питали, де ви і що ви».  Бедзик занепокоївся. Хоча в 1947 році його не зачепили, але ж він колись належав до літературного угруповання  «Західна Україна», яке майже все було засуджене і розстріляне в 1930-і роки. Малишко отак пожартував двічі. А потім якось приїздить Дмитро Бедзик із Києва і бачить, що його двері опечатані. Якби ж то Дмитро Іванович був уважнішим, то помітив би, що на пластиліні відбиток герба зроблено мідним п’ятаком. Але Бедзику було не до жартів. Йому стало зле.

Андрій Малишко багато читав і любив похизуватися перед товариством своїми знаннями. Він щось запитував, а потім дорікав друзям, якщо вони не могли відповісти. Друзі у відповідь розігрували Малишка. Якось в Ірпінь до Андрія Малишка і композитора Платона Майбороди приїхали Платон Воронько і Олесь Жолдак. Вони привезли два томики творів Сталіна з дарчими написами. На одному було написано:»Талантливейшему поэту нашей эпохи Андрею Самойловичу Малышко с благодарностью за его высокохудожественный цикл «Полководец». С комприветом И. Сталин. Москва. Кремль». І дата. На іншому напис був такий:»Способному композитору П.И.Майбороде с пожеланиями успехов. Москва. Кремль». І дата.  Малишко знав, що його друг Жолдак вміє підробити будь-який почерк, але тут не здогадався, що його розіграли. Зате, коли Андрію Самійловичу про це сказали, то лютував.

Невідомий Андрій Малишко

В радянських літературознавчих працях брежнєвського  Андрія Малишка називають співцем Комуністичної партії, але «забувають»  додати, що поет писав дифірамби і Сталіну. Малишка нагороджували преміями та іншими відзнаками. Але й він зазнавав цькувань. У 1947 році Андрій Малишко в розмові з першим секретарем ЦК КП(б)У Лазарем Кагановичем відмовився приєднатися до хрестового походу проти «петлюрівців» Максима Рильського і Юрія Яновського. Після цього Малишка звільнили з посад першого заступника голови Спілки радянських письменників України і відповідального редактора журналу «Дніпро». Більш налякані чи менш принципові колеги-письменники (Леонід Первомайський, Іван Сенченко та інші) слухняно розкритикували Андрія Малишка. Андрій Самійлович зробив висновки. Ще в 1946 році його включили до складу делегації українських діячів, яка відвідала США і Канаду. Але книга про ту поїздку «За синім морем», де поет, звичайно, затаврував американський імперіалізм і поспівчував пригнобленим американцям, вийшла друком лише в 1950 році. Андрій Малишко написав її за один місяць в Ірпені. Наступного року він отримав другу Сталінську премію. Коли в 1951 році, Комуністична партія розпочала цькування Володимира Сосюри за його вірш «Любіть Україну», то комуніст  Малишко взяв активну участь у цій кампанії.  Зате, коли Каганович зазнав поразки у внутріпартійній боротьбі  за владу, то Малишко різко засудив його з трибуни зборів столичної інтелігенції. Тут поет був щирий. Дмитро Павличко розповів про виступ Андрія Малишка на похоронах Володимира Сосюри. У ЦК Компартії України знали про вибуховий характер Андрія Малишка і його український патріотизм. Тому йому звеліли попередньо показати текст виступу. Андрій Малишко витягнув текст з кишені  і показав. Лише після цього Малишку дозволили виступити. Але Андрій Самійлович витягнув з іншої кишені зовсім інший текст і виголосив його. Ця промова настільки не узгоджувалася з компартійною політикою, що Малишку вимкнули мікрофон. І от у цьому епізоді весь Малишко. Він розподіляв свою творчість на дві кишені. В одній було вихваляння Комуністичної партії. Але ж він був справжній поет. І в нього була ще одна кишеня.  Пісні на його слова ставали народними. Згадаймо хоча б його «Пісню про рушник». Цю пісню співали і в українській діаспорі. Сучасна ірпінська етнолялькарка Тетяна Федорова створила лялькову ілюстрацію  пісні на слова Андрія Малишка «Ми підем, де трави похилі». А пісня «Учителька» і можна назвати ще багато творів. У роки Другої світової війни Малишко написав:

«Україно моя, мені в світі нічого не треба,

Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти»

Депутати Верховної Ради Олесь Гончар і Андрій Малишко виступили проти закону, який дозволяв школярам в Україні  не вчити українську  мову. А ось ще кілька поетичних рядків Малишка:

«Романку мій! Рум,янку мій!

-Розлука

Несе Вкраїною своє дитя,

Де вже ні мови рідної,

Ні звуку,

Ні школочки.

Ні лиштовочки життя,

Лиш – Дойчланд юбер алес!

– більш нічого».

Це було написано 1968 року, коли почався новий наступ на українську мову і культуру. І радянський читач, навчений читати між рядків, прекрасно розумів, що тут звучить:»Лиш – Росія понад усе! – більш нічого».

На літературному вечорі у Львові Андрій Малишко виступив дуже різко:»Я був у рядах Червоної армії, яка визволяла Галичину 1939 року від панської Польщі. Я чув тоді у Львові українську мову. Я приїхав сьогодні до вас, пройшов вулицями Львова – і не почув української мови.     Куди поділася наша мова, куди поділися люди у вишитих сорочках, куди поділися українські написи на львівських будинках, куди зник Львів Франка? Раби, навіщо я вас визволяв?»

Запитання риторичні. Львів,яни так само риторично могли запитати Андрія Самійловича:»Навіщо ти нас визволив від української мови?» Обидві ж сторони знали, що Львів визволяв не поет Малишко, а Москва, яка прагнула знищити український націоналізм, тобто патріотизм. Однак  часи вже були не сталінські. І влада поставилася до Андрія Малишка ліберально. Його  виключили зі  списків  кандидатів на наступних виборах до Верховної Ради УРСР  і зі списків радянської номенклатури, яку обслуговувала перша поліклініка четвертого управління Міністерства охорони здоров,я УРСР. А  творчість Малишка  викреслили із шкільних підручників для десятого класу.  Такий удар, без сумніву, вплинув на його здоров,я. Поет помер у 1970 році, не доживши навіть до  58-ліття.

Дмитро Павличко у книзі «Поет шевченківського кореня» зазначає:»Поетична творчість Андрія Малишка суперечлива, складна, не може бути вся вона сприйнята й зачислена до золотого фонду нашої літератури. Але не може бути вся вона перекреслена, бо немало в ній саме золотих сторінок, писаних тоді, коли любити Україну й не ховатися із цим почуттям було ознакою найвищої сміливості».

Анатолій Зборовський.

 

Popularity: 5% [?]