Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
30 вересня в Ірпінському історико-краєзнавчому музеї відкрилася виставка живопису Наталі Синишин «Від минулого до сьогодення». Автор нині живе в Ірпені. А народилася вона в місті Котовську на Одещині, в сім’ї вчителів. У 1974-у році Наталя закінчила архітектурний факультет Київського державного художнього інституту.
Потім вона 15 років працювала за фахом, згодом викладала малювання в Київському технологічному технікумі. Але завжди на її мольберті стояла то менша, то більша картина, написана олівцем, аквареллю, олією. Вони виставлялися у багатьох колективних експозиціях у Києві.
У 1992 році на Міжнародному пленері в Кракові Наталя Олексіївна була відзначена ІІ премією, а в 1997 теж у Кракові ІІІ премією. Твори мисткині експонувалися на фестивалі етнографічної української культури лемків у Польщі. Німецькі шанувальники мистецтва знайомилися з картинами української художниці на виставках у Фрейзінгу, Мюнхені і Ньордлінгені. Німецький журнал назвав її українською імпресіоністкою.
В Києві персональні виставки Наталі Синишин експонувалися в Національному музеї Тараса Шевченка, Українському фонді культури, Національному музеї літератури України, Музеї Михайла Грушевського, галереї «Мистець» Київської організації НСХУ тощо.
Також персональна виставка художниці була представлена в Бучанській школі мистецтв ім. Л. Ревуцького, де Наталя Олексіївна завідувала відділом образотворчого мистецтва.
На презентації виставки «Від минулого до сьогодення» мистецтво Наталі Синишин відзначили заслужений художник України Костянтин Могилевський із Бучі, художниця Ірина Мезеря, режисер, артист, викладач університету ім. І.Карпенка-Карого Олена Шапаренко і головний редактор газети «Антонов» Вікторія Ковальова.
Схвальні виступи чергувалися з мистецькими номерами у виконанні бандуристки Надії Боянівської і співачки Лілії Булгакової та поетеси Ольги Колосової.
Представлені пейзажі, натюрморти і портрети дають уявлення про різні грані обдарування Наталі Синишин. В ній гармонійно поєднуються архітектор і художник. Вона охоче зображує храми – великі київські і маленькі провінційні, як в Україні, так і за її межами. Наталя Олексіївна говорить: «Церкви зачаровують мене давно. І байдуже, які конфесії тут відправляють Службу Божу. Вони – не лише частина нашої культури, але й нашої історії, бо пережили, як і народ, часи лихоліття. Їх, як і людей, нищили, ламали, палили, плюндрували. Їхній попіл стукає нам у серця, як і пам’ять про мільйони наших людей, що загинули за рідну землю, за її незалежність, соборність протягом багатьох століть. А ще коли я дивилася на церкву, то завжди чула дзвони. Навіть, коли вони мовчали або їх зовсім не було. І мелодія цих дзвонів була такою, як вигляд церкви – величною, урочистою чи тужливою, сумною, з болем та розпачем».
На виставці експонуються пейзажі з Софійським собором, Києво-Печерською Лаврою, Кирилівською церквою.
Наталя Синишин може насичувати картину гамою теплих барв, а може використати холодні тони, або й поєднати їх. Пейзаж осіннього лісу створює враження об’ємності. Гарно передано перспективу в краєвидах нашого краю, а також Карпат і Австрійських Альп.
В портретах Наталя Олексіївна вміє відтворити в зовнішності характер людини, її внутрішній світ. Художниця зізнається, що написати такий портрет важко, але їй це вдається. На виставці в нашому музеї мисткиня експонує жіночі портрети. Але в її доробку є і портрети великих українців – Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського і Олени Теліги.
Художниця Синишин подарувала Музеєві Тараса Шевченка і Українському вільному університету у Мюнхені портрети Кобзаря, Національному музею літератури – портрет Лесі Українки, Всеукраїнському жіночому товариству імені Олени Теліги – портрет поетеси, ім,ям якої його названо. В цих портретах Синишин показує своє оригінальне бачення світочів нашої нації, зображує їх живими людьми і водночас великими особистостями.
Картина може мати власну історію – кумедну, зворушливу, або й трагічну. Наприклад, на одній картині на великому камені посеред річки сидять парубок і дівчина. А на містку чорніє постать. Наталя Синишин пригадує: «Це мати кличе доньку. А дочка тулиться до хлопця і робить вигляд, ніби не чує матері. Навколо каменя вода. Не підійдеш. Як молодята туди потрапили – не знаю».
У Німеччині Наталя Синишин жила в одній родині. Якось художниця зобразила старий міст. Глава родини зателефонував своєму другу: «Фріц, у мене живе українська художниця».
– «Ну і що?» – не здивувався Фріц.
«Вона намалювала міст, на якому ти вперше поцілував свою дружину. Ти повинен купити цю картину». І, дійсно, старий Фріц придбав цей пейзаж. Він зібрав своїх нащадків (дружина вже померла), накрив стіл, запросив Наталю Олексіївну, повісив її картину і сказав дітям: «Звідси розпочалася наша родина».
На виставці мою увагу чомусь особливо притягує картина «Киця Рися». На ній художниця зобразила велику руду котячу голову на тлі нічного Дніпра. Наталя Синишин намалювала свою кицьку. Одного разу вона підібрала руде й безхвосте кошеня. Воно було схоже на рись. Тому жінка назвала його Рися. Коли Наталя Олексіївна робила дома ремонт, то віддала Рисю на цей час знайомим. Вони погодували кицьку рибою і риб,яча кістка застряла в горлі бідолашної тваринки. Наталя Синишин зверталася по допомогу до ветеринарів, але витягти кістку не вдалося. Лікарі сказали, що й операцію робити неможливо, бо кішка загине. Однак і жити з кісткою в горлі Рися не могла. Вона померла. Одна людина, якій я розповів цю трагічну історію, подивившись на картину, сказала, що в очах нещасної кицьки блищать сльози.
Творчість Наталі Синишин отримала високі оцінки науковців-мистецтвознавців, багатьох українських і німецьких газет і журналів. А хтось написав у книзі відгуків: «Кожна Ваша робота осяяна світлом Вашої прекрасної душі».
Анатолій Зборовський,
директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею.
Popularity: 3% [?]