СПОМИН ПРО ПАТРІЯРХА ЙОСИФА СЛІПОГО

Ірина ЯСІНСЬКА -ҐРЕЙВЗ

Я мала вісім літ коли Блаженнішого звільнили з тюрми.  Я нічого за цю людину не знала, але я тільки пам’ятаю, що коли ми їхали з церкви тої неділі, після звільнення, мій Тато сказав, що чув, що звільнили Митрополита Йосифа Сліпого зі Сибіру.  Це дуже вразило мене, не тому, що я розуміла  хто то був, а тому, що то був перший раз у житті, що я бачила, що мій Тато плаче.

Коли Блаженніший приїхав до США перший раз він одержав почесний докторат від Католицького Університету у Вашінґтоні.  І я це пам’ятаю бо моя родина Тато, Мама, Дзядзьо і Бабця і cестра Марта, брат Роман і я поїхали.  Ми були на Богослуженню і були при тому, як вручували докторат.

Опісля Блаженніший був приїхав і відвідав місто Філядельфію у штаті Пенсилванії.   Моя родина поїхала до Філядельфії, щоб щераз Блаженнішого побачити.  Я завжди була відважною – часом то було добре, а часом може не так добре, але все рівно то була і є моя особистість.  І я поміж ті всі шпальти Дивізийників викрутилася і раптом опинилася на середині дороги,  а на проти мене іде Блаженніший.  І я тоді ні в один бік ні в другий.  Я так стала і чекала, що буде.  І підійшов до мене Блаженніший і я тільки сказала «Слава Ісусу Христу», перехрестилася три рази і поцілувала його в руку.  І Блаженніший усміхнувся і подивився мені прямо в очі.  Але він не тільки в очі подивився.  Я відчула, що він прямо в глибину моєї душі подивився.  І це на мене дуже сильне  враження зробило.  Я тоді відійшла і так якось себе почувала піднесеною,  бо я зрозуміла, що ця людина інакша за всіх, яких я дотепер пізнала.

Коли Блаженніший заснував Філію Українського Католицького Університету ім.  Святого Климента Папи у Вашінґтоні, Блаженніший призначив мого дзядзя покійного о. Стефана Кіржецького його першим духовником.  Покійний др. Юрій Старосольський був директором Філії, а я була секретаром.  Я ставилася до цього дуже поважно.  Я писала програми лекцій, все мала список присутністі.  Я писала квартальні звіти Блаженнішому про діяльнісь УКУ Вашінґтоні.  Думала, що так всі роблять.  Щойно у Римі довідалася, що то тільки я писала такі звіти Блаженнішому.  Що більше я на всі церковні свята, на ім’янини, на уродини, висилала ще від себе особисто картки побажання.  Коли я перший раз приїхала до Риму, то довідалася, що не тільки Блаженніший хотів знати хто то така Ірця Ясінська з Вашінґтону пише Йому, але і всі отці хотіли то саме знати.

Покійна Пані Рома Навроцька  приїзджала часто до Вашінґтону до Філії Українського Католицького Університету.  Одного разу, як пані Рома приїхала, почала мене намовляти, щоб я поїхала до Риму.  Мені якось Рим – я думала священики, монахині, церкви – то не вакації.  А пані Рома сказала «Ірцю, їдьте.  Їдьте, бо Ви не пожалуєте.  Я всьо полагоджу.  Будете працювати або на Мадонні у музею, а відтак можете переїхати на УКУ до бібліотеки».  Пані Рома цілий час дзвонила і намовляла і намовляла і врешті я поїхала.  Поїхала я до Риму.  Зупинилася на Мадонні.  На другий день прибігає Мати Ґеновефа, Настоятелька Сестер Святої Анни.  Стукає мені в двері і каже «Ірцю – скоро ходи, бо телефон з Ватикану». Я кажу «Добре – іду».  А Сестра каже: «Ні,  ні – швидко – Патріярх до Вас телефонує».  А я, розумієте, мала тільки 21 років і це для мене було до неподумання, що Патріярх телефонує до мене.  Зійшла я на долину і чую голос той  – «Ірцю прошу приїхати завтра до Ватикану.  Я хочу з Вами поговорити».  Сіла я на ті всі автобуси і поїхала до Ватикану.  Блаженніший прийняв мене у приймальні.  Я сиділа на канапі з одного боку, а Блаженніший на свойому кріслі на проти мене.  Але я так сиділа, що сонце з вікна било прямо мені в очі.  Я Блаженнішого бачити не могла чітко, але Блаженніший мене бачив.  Коли я питала отців на УКУ, що то якось так дивно було, отці мені сказали, що це були залишки з допитів Блаженнішого, коли його арештували.  Бо Блаженніший в цей спосіб пізнавав людину, коли він міг дивитися, як людина реаґує, як людина відповідає, дивиться на очі, на обличчя, але людина його не може бачити.  Після з розмови з Блаженнішим, Блаженніший задзвонив маленьким дзвіночком.  Увійшла Сестра Михаїла з візочком на якому були аператіфи.  Дивиться на мене Блаженніший і каже «Добродійко Ірцю – що вип’єти?  Я задеревіла.  Я не знала як відповісти так що відповіла, що буду пити то, що Блаженніший вибере.  «Самбука» сказав Блаженніший.  Сестра поналивала у килішки і заки я могла вимовити слово, Блаженніший підніс чарку і сказав – «За Ваше здоровля, Добродійко Ірцю». Тоді запросив мене на обід.  Уявіть собі, як я почувалася.  Я мов у чудовому сні була.  Я тільки думала, що як то я такий смаркач, не тільки пила аперитіф з Патріярхом моєї церкви, але Патріярх ще запросив мене обідати з ним!

Блаженніший дуже любив ходити у Ватиканські городи.  Дуже часто він там Часослов мовив.  Я мала насправді унікальну нагоду, що я також зблизилася зі Сестрами, котрі ходили коло Блаженнішого, пильнували його так що вони все мене кликали як мали їхати в городи.  Блаженніший завжди сидів зі заду і ми в трьох їхали.  Тоді я так таємно, підпільно як було можливо фотографувала Блаженнішого, бо Блаженніший не любив бути фотографованим.  Раз мене чуть не зловив.  Блаженніший сидів плечима обернений до мене.  Я цикнула апаратом і Блаженніший підніс голову, трошки обернувся і тоді почав знова молитися.  Я заховалася за кущ.

Ми також всі знали, що Блаженніший як був задоволений, як був радісний день, все було добре, добре почувався мав таку звичку, що він вуси підкручував вгору тоді.  Так що як він їх підкручував всі знали, що все добре.  Коли Блаженніший був засмучений або в нього день не йшов добре, то відразу вуса спускав на долину.  І то міг робити підчас курсів, в любий час так що ми вже це всі знали.

За якийсь час мій брат і сестра також почали приїзджати до Риму і одного року, коли вони там були, покійний о. Петро Стецюк прийшов до нас вечером і сказав що Блаженніший телефонував зі Студіону і сказав, що ми троє маємо бути готові завтра на 7-му рано. Ми маємо приїхати на Студіон.  Ми питаємо отця чому а отець сказав що покищо неможе нічого сказати.  Ми пішли спати але вже дуже нервово спали бо в принципі не знали чому ми їдемо на Студіон.  То була неділя отже ми одягнулися по святочному, сіли до авта і їдемо а тоді о. Петро чому ми їдемо на Студіон.  Каже отець «Ви маєте велике благословення бо сьогодні Блаженніший буде висвячувати Бориса Лончину на священика.  І Блаженніший хотів так вас звеличати тим, що хоча то є таємне свячення, все рівно хотів вас запросити бути присутніми.  Такщо ми були на Студіоні на свяченню Єпископа Гліба Лончини.

Ми з Мартою одного разу поїхали на море.  Питомці ще були і всі їхали на море і вони нас запросили поїхати.  До того часу ми щодня Блаженнішому служили до Служби Божої.  І того дня ми раненько поїхали, нічого нікому не говорили.  Вернулися під вечір і о. Петро у великій паніці нас зустрів біля брами.  Відкрив і каже «Панночки, де ви були?»  Ми сказали, що були на пляжі з питомцями.  «Отже тепер я вам скажу, що тут сталося як вас Блаженніший не застав».  І почав о. Петро говорити.  Прийшов Блаженніший до церкви – дивиться, вас нема.  Каже до мене «Нічо о. Петре ще прийдуть дівчата».  Каже чекав, чекав, чекав.  Встав і каже, «Нема ради іду вбиратися.  Вони ще прийдуть».  Вбрався в ризи і сів і чекає.  Післав о. Петра там до нашої добудови, до хатчинки  коло Святої Софії і каже «о. Петре підіть постукайте може забули дівчата».  Пішов отець, постукав, ніхто не відповів.  Прийшов до Блаженнішого і сказав що нас нема.  Блаженніший каже «Я ще почекаю».  І найгірше для нас було, тоді коли отець нам сказав, «Знаєте, що тоді сталося».  Блаженніший в ризах, готовий до Служби Божої, встав пішов до нашої хатчини і сам стукав в двері.  Як о. Петро нам то сказав ви собі не можете уявити як ми почувалися.  Ми так розплакалися бо ми розуміли, що Блаженніший привик до того, що ми були щодня на Службі Божій і ми чули, що ми дійсно його розчарували цим і завдали йому болю.  Ми постановили собі і о. Петрові, що ніколи ми більше того не зробимо і не зробили.

Більшість з нас знає, що в 1975 році о. др. Іван Гриньох, в базилиці Святого Петра у Римі, перед кардиналами і перед цілим світом на Великому Вході перший раз спімнув Блаженнішого словами «Святішого Отця нашого Йосифа І, Патріярха Києви Галицького і всієї Руси».  А о. Гриньох мені оповів, про те, що сталося перед Великим Входом.  Блаженніший мовляв відчув, що о. Гриньох щось може сказати.  Отець Гриньох довший час вже старався переконувати Блаженнішого, що повинен вживати титул Патріярха, що час найвижчий вже настав.  І коли отець вже був готовий виходити з Найсвятішими Дарами Блаженніший ще перед виходом до нього підійшов і сказав «Отче, Ви тільки не встрільте якоїсь дурниці».  Але ми всі знаємо, що сталося того дня. Отець сказав що по обличчі Блаженнішого було пізнати  що був задоволений.  І так світ перший раз почув ці потужні слова які були такі дуже важні для нашої цілої церкви тоді як і сьогодні.

Отець Гриньох знав що я Блаженнішого люблю як рідного дідуся.  Один раз, підчас наших розмов Отець мені дав один з найкращих компліментів мого життя.  Сказав мені що якби Блаженніший мав мати внучку то тільки була б я.

В 1976 році помер Митрополит Сенишин у Філядельфії.  Блаженніший приїхав на похорон.  І Блаженніший насправді показав до якоїсь міри свою велику покору – Патріярх церкви і він попросив, що хотів би приїхати на гріб покійного Президента Джонна Ф. Кеннеді подякувати йому зате, що Президент Кеннеді долучився до його звільнення.  І в дійсності ми всі поїхали того дня на гріб Президента Кеннеді.  Обслуга довкола цвинтаря Блаженнішого впустили, відкрили ті всі брами, де є загороди.  Всі священики що були, диякони – всіх впустили прямо там, де лежав Президент Кеннеді.  Блаженніший відслужив панахиду і тоді мав промову.  І коли Блаженніший три рази промовив слово Кеннеді, Кеннеді, Кеннеді по цілому цвинтарі той могутній голос лунав.  То був такий зворушливий момент для нас всіх, бо тут Глава і Ісповідник Віри нашої церкви дякує світській людині за те, що йому допоміг стати знова вільною людиною.  Після відправи, коли Блаженніший відходив від могили одна індийка з двома маленькими діточками підійшла до Блаженнішого.  Вона разом зі своїма діточками клякнули перед Блаженнішим і попросила благословення.  Звісно, що вона не знала хто це.  Але мабуть відчула що це від Бога людина, що у ньому якась не зрозуміла для неї святість.  Силу віри яку виявила та жінка я буду пам’ятати до кінця життя.  Блаженніший тоді ще побув у Святій Софії  у Вашінґтоні два дні після того.  Покликав щоб я пішла до нього на гору бо вже пакувався.  Я помогла Блаженнішому пакуватися і Блаженніший хотів вдіти підрясник.  Я не знала, що підрясник Блаженніший вивиртає на ліво щоб легко було вдіти і я будучи докладною встала і поправила то всьо щоби то було на правильній стороні.  Це була велика помилка.  Блаженніший неміг підрясника вдягнути через мене. Порядно насварив а тоді Блаженніший мені давав вказівки як то треба приговити підрясник щоб можна нормально вбратися.

Один раз у Римі, Блаженніший ішов зі мною до УКУ а двері були закриті.  Дав мені Блаженніший ключ і каже «Відкривайте Добродійко УКУ.»  Добре.  Мені так рука тряслася, що я не могла ключ запхати в дірочку.  І нарешті Блаженніший  коли побачив яка я зденервована, сам взяв ключ від мене, відкрив, віддав ключ мені і сказаве, «От, на то треба Патріярха, щоб двері УКУ відкривати».

Мушу признатися, що не все було гладко з Блаженнішим, коли я була в Римі.  Підчас одного дня коли ми з Мартою працювали у Бібліотеці, раптом отець Петро влитів в кімнату, задиханий і сказав що одна старша монахиня на мене наговорила купу дурниць бо бачить мене за конкурента на почуття Блаженнішого.  Продовжує, що Блаженніший спеціяльно приїхав на УКУ щоб зі мною поговорити.  Раптом ми почули, що Блаженніший іде.  Блаженніший тягнув ногою, яка йому дорікала такщо ми все знали коли надходить.  Марта на мене подивилася, обернулася і пішла на долину до книжок.  Отець Петро зник. Блаженніший увішов такий злий.  І тільки сказав, щоб іти з ним до  Літургічної Кімнати.  Ми сіли і Блаженніший почав вичисляти всі  мої ніби то гріхи.  Коли закінчив я сказала, що всьо то що Блаженнішому сказали, то не правда.  Блаженнішого відповідь була, що то не дурні люди йому говорили.  Я тільки сказала, що можливо вони не дурні, але правду вони не сказали.  Просив мене відійти і я відразу в сльозах побігла до мого о. Івана Музички, котрий був як тато для мене.  Я розказала всьо і сказала що міняю квиток і завтра повертаюся додому.  Отець у свойому спокійному, зрівноваженому голосі сказав – «Ну, ну мала Ірка.  Якщо ви поїдете, то повірте Ви вже до Риму ніколи не повернетися.  Не тому, що Блаженніший Вам заборонить, але Ви самі не зможете.  Блаженніший має таку звичку.  Він іспитує людей на котрих він має надію і котрих він по-свойому любить.  Так він довідується чи вони гідні його уваги, чи ні.  Якщо залишитеся, то буде Блаженніший знати, що ви гідна і дійсно йому вірна, а якщо поїдете, то йому буде боляче, бо не одна особа вже від нього відреклася».  Я залишилася і до Риму повернулася.

Я кожного року, коли їхала додому після побуту в Римі, завжди їхала до Ватикану, до Блаженнішого, щоби попросити благословення на дорогу.  І одного року, як я приїхала, ми трошки поговорили, а тоді Блаженніший каже «Відпровадь мене, Добродійко, до авта».  Дав руку на моє рамено і ми так ішли і ще розмовляли.  І то було дуже гарячо, то був день коли була велика вологість.  А Блаженніший під час літа спекоти не міг стерпіти фізично.  Отже Блаженіший завжди виїзджав на яких два місяці на Студіон до Кастель Ґандольфо і там відпочивав.  І тому, що то була особлива горяч того дня в Римі , Блаженніший мав довгий, чорний підрясник, мав черевики, але не мав ні шкарпеток, ані штанів.  І коли Блаженніший сідав в авто, Блаженніший підніс свій підрясник і я побачила збиті, відморожені ноги – фіолетні, чорні, попеляті.  Но я крихітки такої бежової краски на тих ногах не бачила.  Після того, коли Блаженніший відїхав, я пішла до сестер і розплакалася. Я може тоді собі перший раз за ті всі роки здала справу з того, яке велике благословення Боже я маю, що я насправді маю нагоду бути так близько до Ісповідника Віри, до мученика за нашу церкву.  Коли я оповіла це о. Петрові, отець мені розповів, що одного разу він поїхав з Блаженнішим на море.  Блаженніший дуже любив плавати у морі.  Коли Блаженніший скинув сорочку і обернувася плечима до отця, отець побачив шрами з батога, скрізь побиті плечі у Блаженнішого.  Як Блаженніший зайшов до моря, отець заховався за великий камінь і ридав, як маленька дитина.

Одного разу я рано зайшла до Cвятої Софії у Римі помолитися.  На передньому кріслі сидів Блаженніший.  Я тихо сіла.  Раптом Блаженніший став на ноги і почав ходити перед іконостасом і говорити.  Тоді встав, зніс руки вгору і голосно сказав слова, які я до кінця життя буду пам’ятати – « Чому?  За що так терпіти?”  За хвилину кивнув головою і сказав – «Добре».   Я зрозуміла в тій хвилині, що я є свідком розмови між Блаженнішим і самим Богом.  Це не була молитва.  Це був діялог між Блаженнішим і Всесвишнім.  Блаженніший в тій хвилині нагадав мені Мойсея.  Я чулася ніяково – що я при інтимні розмові ,яка не для моїх ух.  Я встала. Перехристилася і вийшла з церква.

Коли Блаженніший помер, це мабуть був для мене один з найтяжчих днів в мойому житті.  Ми всі поїхали до Риму – Мама, моя сестра і брат. Ми жили в одній кімнаті в одних сестер-монахинь.  І коли ми приїхали до Софії, Сестра Михаїла, одна зі сестер Блаженнішого підійшла до мене і сказала, щоб і пішла поцілувати руку Блаженнішого і сказати її яке моє почуття, бо тут щось не так.  І я підійшла, поцілувала Блаженнішого руку і в дійсності почуття руки на дотик уст не було так, як нормально, коли ви цілуєте мертву людину.  Блаженнішого рука була вогка, мягонька, тепла.  То мовляв Блаженніший спить, а не помер.  І я то сказала Сестрі Михаїлі, а Сестра сказала, що всі в Блаженнішого оточенню це відчули.  То дійсно свята людина, бо зовсім тіло не перетворювалося, так як має перетворитися, коли людина вже не живе.

Пізніше, після того як ми поховали Блаженнішого в крипті у Святі Софії, Мама, Марта, я і Ромко пішли назад до своєї кімнати вже на ніч спати.   Блаженніший мав спесифічну кольоньську воду, яку він дуже любив на себе шприкати.  Ми вже положилися спати, але ще трохи говорили і тихо стало.  І я раптом почула в кімнаті запах тої кольонської води.  Але я нічого не говорила, бо я насправді боялася, що хоча то моя родина, але що скажуть, що зварювала, що мені щось бракує – то я нічого не говорила.  А за якісь час я почула страшний холод в кімнаті.  Знаєте, то так якби людина до морозілки увійшла.  Так скрізь через мене той холод перейшов.  Тоді я не витримала і перше питаю так : «Чи хтось з вас чув запах кольоньської води Блаженнішого?  Ніхто нічо не говорить, а нарешті Марта призналася і сказала: « Я також чула запах, але я нічо не хотіла казати».  І Ромко тоді признався, що він також почув цей запах.  Тоді я кажу: «А чи хтось відчув страшний холод в кімнаті?»  Вони вже того не відчули.  Моя Мама взагалі нічого не відчула.  Мама Блаженнішого не знала.  Я на другий день пішла до Сестри Михаїли і я її то всьо оповіла і прошу щоб Сестра, сказала, що то всьо було.  А Сестра Михаїла на мене подивилася і сказала: «Ви троє маєте велике благословення від Бога, бо Блаженніший ще до нікого не прийшов попращатися.  Він перше прийшов попращатися з вами.  Ми всі чекали до кого перший піде».  А я тоді спитала, чому я ще почула той холод, а Сестра тоді відповіла : «Бо Ти в особливий спосіб любила Блаженнішого і він то знав і хотів з Тобою в особливий спосіб ще попращатися».

Я хотіла своїми споминами вас хоча трошки запізнати з Блаженнішим не тільки як з Патріярхом і Главою нашої церкви але як з людиною, котра мала такі самі почування, такі самі пережиття, такі самі мрії і надії, як кожний з нас має.   Я буду всіх просити не тільки вас, але включаючи себе – не забуваймо за нашого Патріярха Йосифа.  Плекаймо все те, що він нас навчив, а найголовніше любити Бога, любити свою церкву і Її захищати на кожному кроці.  І любити свій народ так само, як любив наш Блаженніший.  Блаженнішого мета була, щоб їєрархи нашої церкви проголосила нашу церкву патріярхальною.  На жаль, деякі владики не хотіли пітримати цей важливий устрій.  Блаженніший все говорив, що то не ходить у його особу – це ходить о майбутність і права нашої церкви.  На жаль, його слова падали на глухі уха.  Тільки мала кількість владик підтримували ідею Патріярхії, бо їм не залежало на якісь там свої малі імперії, не було в них еґоїзму.  Це були Владика Іван Прашко з Австралії, Владика Ніль Саварин з Едмогтону і Владика Ізидор Борецький з Торонта. На мою думку, в цей 125-річний ювілей уродин Патріярха Йосифа наші владики повинні сповнити його мрію, його волю.  Повинні стати з’єднано, впевненими, мужніми, рішучими і проголосити нашу Українську Греко Католицьку Церкву Патріярхальною на чолі з Патріярхом.  Не дайте, щоб наша церква дальше була тим пьонтиком на шахівниці якою маніпулює і торгує Ватикан і Москва.  Територія у нас вже є 25 років.  Це вже не є більше перепоною до Патріярхії.  Перепоною є брак волі таки зробити.  Ми, як Східний обряд у Вселенській Церкві, маємо на це право.  Що більше ми маємо на це право через «гори трупів, ріки крови» нашої їєрархії, священства, монашества і вірних про яких Блаженніший так могутньо говорив на Другому Ватиканському Соборі.  Наші Владаики мають унікальний момент в історії нашої церкви.  Вони можуть показат, що ні політика Москви, ні політика Ватикану нами вже не може більше крутити.  Якщо Владики це одноголосно проголосять і поставлять світ перед факт доконаний – хто може заперечити наше право на таки.  Владики будуть записані в історії нашої нашої церкви як ті, котрі завершили старання Патріярха Йосифа. Отже, я Вас прошу Дорогих Владик моєї Цервки, яку я люблю безмежно  – допровадити до кінця дороги нашу церкву до Патріярхії, якою почав іти наш Патріярх Йосиф.  І справді це буде найкраще вшанування 125-ліття уродин Його Святості Патріярха Йосифа І, Патріярха Києво Галицького і всієї Руси.  А я певна, що якщо Владики це зроблять, Блаженніший на небі свої вуса підкрутить вгору з радости і гордости за вас всіх.

Ірина Ясінська-Ґрейвз ( Лоурел, США)

Спогади прозвучали на круглому столі “Патріарх Йосиф Сліпий – знайомий і незнаний” 16 лютого 2017 року

Київський центр Українського католицького університету

Popularity: 1% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code