Сергій Куліда: Не забуваймо героїв і зрадників

Володимир  КОСКІН

Наш співрозмовник – письменник Сергій Куліда пише цікаві книжки, в яких неймовірні детективно-пригодницькі колізії піддані історичним розслідуваннями. За словами радянського класика детективного жанру Георгія Вайнера, «його публікації зрідні літературним пошукам Іраклія Андроннікова». Але, на відміну від відомого письменника і літературознавця, інтерес Сергія Куліди лежить в іншій площині – історія розвідки і контррозвідки. Літератор подекуди знаходить «темні плями» в «світлих» образах відомих письменників, художників, артистів, учених, які стали – за своєю волею або через обставини – шпигунами.  В цій своїй другій «шкурі», вони були не менш талановиті, ніж в основній професії.

Цікавий самобутній Сергій Куліда працював на Українському радіо, вів популярну передачу «Незалежність». Потім перебрався в США, де працював у провідних емігрантських виданнях. Видавав журнали «Досье секретних служб», «Секретное досье», газету «Секретное досье».

2002 року повернувся в Україну й активно влився в літературний процес.

– Пане Сергію, які доленосні віхи вивели Вас на сьогодення?

– На п’ятому курсі Київського університету я вже став працювати в літературній редакції Українського радіо – у відділі прози. Молодий, неоперений я мав щастя спілкуватися з маститими письменниками, чиї твори вивчали у школах та університетах. До речі, я став членом групи журналістів, зібраних із усіх редакцій радіо. Нашим завданням було: створити нову програму із новою формою подачі. І такою передачею стала «Незалежність». Її випуски йшли в «прямому» ефірі у прайм-тайм, і по домашнім «брехунцям» наші випуски слухала вся Україна. Хочу зазначити, що ми, журналісти «Незалежності» (нашими гостями тоді були найяскравіші особистості країни) стали надзвичайно популярними.

А з якої причини Ви поїхали до Америки?

– То був цілий комплекс причин під назвою «лиховісні дев’яності роки», коли країна валилася, ніхто нічого не розумів і ставав непотрібним. А ще мене підштовхнуло до від’їзду те, що до керівництва Держтелерадіо почали приходити непрофесіонали, просто невігласи, люди, які нічого не вміли і не робили. Я був вражений цим.

Отже, поїхав до США. Закінчив там університет штату Нью-Йорк, думав змінити фах на спеціаліста по туризму, але не сталося. Журналістське єство взяло гору. Спочатку працював в «Національній трибуні», а згодом знайомі кияни-журналісти запросили разом робити газету «Вечірній Нью-Йорк». Там працювали цікаві люди, зокрема Анатолій Ромов, колись дуже популярний письменник-детективіст. Його книжки виходили багатотисячними накладами, знімали їхні екранізації, він мав шикарну квартиру в центрі Москви, дачу в Перєдєлкіно, та все покинув  і поїхав відчайдушно в США разом із сином-підлітком. У «Вечірці» працював також мій земляк, київський журналіст – Петро Немировський, який згодом став письменником і видає свої книжки в Америці.

Ще один поворот долі: знайомлюся з Георгієм Вайнером, корифеєм радянського детективу, він запропонував мені працювати з ним у виданні «Новое русское слово». Я постійно отримував творчі спонуки. Вайнер до мене добре ставився, бачив, як я пишу, сказав: «Я не розумію, чого ти до цього часу не написав кримінально-детективне полотно».

Згодом я почав видавати свій журнал «Досьє таємних служб» – в Нью-Йорку і Києві, – літаючи туди-сюди, мотався страшно, жив у літаку. А потім поступово зрозумів, що жити в духовній резервації під назвою «Брайтон-Біч» вже не можу (хоча мешкав певний час і під  Вашингтоном, у Вірджинії). Ну не моє це! А тут ще сталася особиста подія: я закохався. Приїхав в черговий раз в Україну і зустрів жінку з Естонії на ім’я Тамара з прізвищем… Куліда.

– Це просто фантастика. Треба було з Америки приїхати в Україну, щоб зустріти однофамілицю з Естонії.

– Та останньої краплиною стало руйнування нью-йоркських веж-близнюків, в які врізалися літаки. Я вийшов із сабвею і прямував на зустріч із моїм товаришем. Він був у цей час у відпустці і сказав: «Викликали на нараду. Ти поки що погуляй». Він подався на 110 поверх. Неподалік була чудова книгарня, я там любив бувати. Зачепився. Та ось попрямував до цих веж і побачив жах. Як кажуть, побіг далі, ніж бачив, усі живі побігли. Хмарочоси осіли якось дивно. Після того я виїхав в Україну з трьома баулами, і два з них були набиті книжками.

Влився в газетно-видавничі справи. Паралельно почав публікувати свої специфічні матеріали, це – історія розвідки і контррозвідки, постаті шпигунів.

– А чому саме ця тема?

– То була певна творча альтернатива. Десь в середині вісімдесятих, вже за перебудовчих часів письменник, журналіст і викладач університету Михайло Канюка запросив мене робити разом з його командою газету під назвою «Кто виноват». Це була перша в Україні приватна газета, ще й історико-кримінального спрямування, по типу видання Юліана Семенова «Совершенно секретно». У цій газеті також брав участь Віталій Москаленко (нині український консул в Ростові-на-Дону), Микита Василенко (нині професор, політолог, видавець, викладач, до речі, батько Соні Кошкіної). А ілюстрації малював Сергій Поярков. Ще Володимир Кулєба брав участь у цьому проекті.

– Серйозна компанія…

У нас детективи тоді з’явилися зарубіжні, данина моді, хоча й неоковирно перекладені. А в основному що? Кримінал. І я подумав: «Чому про шпигунів ніхто не пише?» І всівся на цього коника. Почав копати історії розвідок, збирати матеріал про митців-шпигунів, про майбутніх героїв «шпигунського декамерону» тощо. Це стало моєю фішкою, я, власне, один із небагатьох в Києві, хто тоді писав про розвідку і контррозвідку. У мене зібралася величезна бібліотека на цю тему, з’явилися документи, які мені «підкидували» з архівів.

Згодом я потоваришував з колишнім генералом КДБ Олегом Калугіним, опальним в Росії. Якісь матеріали видобував у СБУ. Назбирав величезні добірки вирізок з газет. Газета існує максимум тиждень, а в ній, бува, проскакує безцінна інформація. А я просіюю, вирізаю, збираю, як той Плюшкін, систематизую. Дуже багато є відомостей в Інтернеті, просто їх треба вміти аналізувати.

– Письменник Віктор Суворов якось зазначив: «Іноді два-три рядки інформації в газеті проливають світло на великі таємниці. Просто треба вміти цю інформації побачити і скласти з них цілісну достовірну картину». Я так здогадуюся, що це плідний шлях і для Вас?

– Це методи роботи аналітичних відділів розвідувальних служб, я просто взяв їх собі на озброєння. Зіставляю факти. Пишу, скажімо, про якусь відому особистість і показую «зворотній бік місяця», тож картина виходить глибшою. Мене запитують: «Де ти це взяв?» Я відповідаю: «Це все було надруковано, тільки вроздріб. Просто треба все зіставити-проаналізувати і поєднати». Я до речі, давно знаю Володимира Різуна, тобто Віктора Суворова, ми з ним переписувалися, коли я в Америці перебував, у нас схожі методи роботи.

Спершу вийшла моя книжка «Червоні шпигуни». У видавництві запитали: «А продовження може бути?» – «Та звичайно!». Ось вам «Червоні шпигуни. Під грифом «секретно», «Гламурні шпигуни», «Авантюристи періоду громадянської війни»: серед них дивовижні пройдисвіти Парвус і Френкель. Скажімо, доля Френкеля просто неймовірна. Його посадили у в’язницю як контрабандиста, а він став комісаром НКВС високого рангу (по-сьогоднішньому -генералом) ним же створеного ГУЛАГу. А Мішка Япончик! У отаманші Марусі теж надзвичайно цікава біографія. Василь Шкляр написав про неї роман, але біографія Марусі не така однозначна, її бачили після того, як начебто розстріляли, і за кордоном, і в партизанських загонах в Україні під час Другої світової…

– А у Шкляра закінчується розстрілом Марусі.

– Так. І ніби крапку поставлено. А насправді її ще бачили після того в Парижі.

Траплялися ще й крутіші історії. Та я не роблю категоричні висновки, я просто констатую факт, що, можливо, сталося так. І на таких припущеннях будую свої версії. Але, в основному, це література факту, документальне розслідування.

– Виникає таке відчуття, що майже всі видатні діячі в різних видах мистецтв перебували під ковпаком розвідок.

– І церковники перебували. В СРСР майже всі люди в тій чи іншій мірі були задіяні розвідорганами. І це не перебільшення. Ми ж пам’ятаємо, як за Радянського Союзу можна було виїхати за кордон. Купа комісій, характеристик, довідок тощо. Звичайно, при кожній групі, артистичній, науковій, туристичній був «мистецтвознавець» чи «науковець» у цивільному. А потім вони писали звіти. Загалом всі були залучені. А хтось йшов на співпрацю добровільно.

– Можна зробити висновок, що ідеологічно, світоглядно світ настільки розхитаний, що часто шпигунами ставали навіть не за гроші або через залякування, а через політичні переконання. Здавалося б, корінна британка, родичка самого Уїнстона Черчилля, улюблена його племінниця. І щось же змусило її працювати на кривавий більшовицький НКВС…

– На 20-30-ті роки XX-го століття припав так званий «золотий вік» радянської розвідки. Багато відомих людей працювали на СРСР, у тому числі опосередковано, візьміть хоча б письменників.

– Бо симпатизували радянському режиму.

– Так, симпатизували першій комуністичній державі. Згадаймо Луї Арагона, Анрі Барбюса, Герберта Уелса. Цікаво, що Уелс, симпатизуючи радянській Росії, водночас критикував більшовиків. І до нього для нейтралізації «підвели» Муру Блумберг-Бенкендорф (у дівоцтві Закревська), яка згодом стала причетна до смерті Горького, ставши його коханкою, жінкою. Оце постать! До її прабабусі колись залицявся Тарас Шевченко.

– 2016 рік. Можу тільки уявити, який акумулювали досвід розвідки світу: британська МІ-6, ізраїльський Моссад, американське ЦРУ, російське ФСБ. Світ просто оплетений шпигунством і розвідками. Тому коли дивишся на наших правителів, думаєш: а на кого ж вони працюють…

– Передусім у нас надто багато так званих агентів впливу Москви. Це ж видно по всьому. Як армію дерибанять! По ТБ показують наші передові позиції. Ви звернули увагу на ті шанці чи окопи? Вони, подекуди, вириті… по пояс. Що це за така лінія оборони? Навіть при наступі риють у повний зріст. Ви подивіться, хто наших бійців годує. Хлопці на позиціях самі куховарять на якихось грубках. Де тилові частини? Під час Другової світової була польова кухня, все підвозилося.

Україна у світі, здається, є дев’ятою за продажем зброї за кордон. Та ось показують полігон на Миколаївщині (де хлопці бунтували), я звернув увагу не тільки на ту грязюку, яку вони місять, а на машини, що стояли на задньому плані. Це якісь розбиті розвалюхи. Де зброя, техніка? На складах стоїть до біса старих БТРів. Їх що, не можна відремонтувати, як слід?  Поставити це на потік? А у нас волонтери ремонтують бойові машини у приватних майстернях.

А тим часом у військовий період в державі відбуваються рейдерські захоплення. Це що? І взагалі в якій цивілізованій країні мислимі рейдерські захоплення? Ми вже за всіма рівнями скотилися до Африки. За два роки!  Янукович дерибанив країну. А що нині відбувається? Суцільні знаки запитання. Це чия рука? Мене дивує, що хлопців, які стояли на передовій, тепер пресують, садять. Пресують добровільні батальйони, які, власне спасли Україну, бо кордон із Росією, мабуть, вже проходив би у Чернігівській області і під Вінницькою, забрали б десять областей. А добровольців тепер катують, принижують. Це що? Ось нещодавно «палка революціонерка» Тетяна Чорновіл назвала добровольців – божевільними…

Парадокс і абсурд. Невже там наверху думають, що ми тут усі дурнуваті. Подивімося на наших деяких депутатів. Фізіономіст Ломброзо просто плакав би, нервово курив від їхніх клінічних облич.

От зараз гелгочуть про доленосний безвізовий режим. Це, питається що – панацея від всіх наших бід? Ми з вами далеко поїдемо? Мабуть, до кордону і назад. Бо треба ще за непосильну комуналку заплатити.

У низці постатей, на які Ви звернули увагу, які фігури найбільше вразили?

– Найбільше мене вразили сто меценатів України, про яких я теж написав книжку, що складається із ста нарисів. Українці, поляки, французи, англійці, німці, греки власне будували міста в Україні. Мене вразило наскільки ці люди були відповідальні перед собою і перед тими, хто на них працював. Серед меценатів – заводчики, лікарі, інженери, архітектори… Вони за свій рахунок будували навчальні заклади, лікарні, театри і бібліотеки. Їхня благодійність найбільше  мене приголомшила.

– Бачите, як у світі все врівноважено: серед житейського бедламу і бруду, негідництва, шпигунських пристрастей існує великий позитив, який вилився у книжку «Ера милосердя».

– Так, так. Нині багато хто полюбляє називати себе меценатом. Подарував коробку цукерок, іграшку чи телевізор дитячому будинку – і він вже меценат. Спадає на думку такий приклад. Київський меценат Яків Бернер виробляв цеглу, і він благодійність «висловлював» своєю продукцією. Саме із цегли Бернера і побудований Політехнічний інститут й інші київські будівлі.

А ще мене вразив художник Микола Глущенко. Він товаришував з українською еміграцією, зокрема з Винниченком, Грушевським, був чудовим художником. Ми цінуємо його як видатного митця. І разом з тим він працював на НКВС.

Надзвичайно цікава постать – філолога, письменника з Харкова Віктора Платоновича Петрова, один із його псевдонімів – Домантович (між іншим, з литовської слово «домантаус» перекладається як «каламутний чоловік»). Він з Шевельовим товаришував, у дружину Зерова був закоханий. Віктор Платонович був людиною цілком українською і… шпигував на НКВС. Для мене це теж загадка. Здавалося б, люди освічені, розумні, бачили всі пристрасті, знали, які коїлися злочини, і разом з тим йшли на контакт, співпрацювали з радянською розвідкою.

– Для чого пишете? Яку мету переслідуєте?

– Я хочу, щоб люди кращали, а для цього треба знати історію. Історія вчить. А ми не знаємо своєї минувшини, на жаль. От спитайте у пересічного громадянина до тридцяти років про якусь постать, яка ще вчора була відома, і можуть не відповісти. Запитайте, хто такі, хоча б, Сталін чи Ленін, теж не скажуть. А про підступи цієї сволоти треба знати. Так само треба знати, що таке НКВС та КДБ і чим вони займалися. Бо всі ці «органи» існують і до тепер. ФСБ в Росії просто мімікрувало, поміняло назву, а кадебістська суть залишилася: комітет глибокого буріння.

Якщо ми не знатимемо історію, все повернеться на кола свої. Напередодні Другої світової війни Європа здала Польщу, головні гравці домовилися про розподіл. А ми не прагнемо цього пам’ятати, і нас історія не вчить. Я переконаний у потрібності документальних історичних книжок. Ми ж забуваємо зрадників і героїв.

Тож хлопці і дівчата, вивчайте контекст. Історичний, культурний, житейський. Щоб розуміти, чому одні стають шпигунами, а другі стають Василями Стусами і В’ячеславами Чорноволами…

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН

Газета «Ірпінський вісник» №38 (2782) 16 вересня 2016 року

Popularity: 4% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code