Історія створення проекту, яку розповіла його автор – Лариса Курилас

11/14/2013 автор: Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»

номер #2013-46

Оприлюднений у жовтні ц. р. проект пам’ятника жертвам Голодомору у Вашингтоні, паралельно з дискусією «Про гроші Фірташа», також викликав жваву дискусію членів громади та читачів. До моменту появи його фотомакета на сайті Фейсбуку Крайового Комітету США з визнання Голодомору геноцидом широка українська громадськість у діаспорі майже нічого про його підготовку не знала. Лиш інформаційні агентства України в системі онлайн тричі сповіщали про нові постанови Кабінету міністрів України щодо виділення коштів на спорудження цього пам’ятника (то 5 млн., то 4 млн. гривень), яких так і не виділили.

Автор проекту Лариса Курилас та Михайло Камінський (вуйко авторки), який підготував сніп пшениці зі своєї ферми для виготовлення пам’ятника. Канада, Манітоба, жовтень, 2012 р.

Також мала місце інформація про обов’язкові терміни спорудження пам’ятника: спочатку – до кінця 2012 р., потім – до кінця 2013 р., нині – до кінця 2014 р. У вересні 2012 р. інформаційні агентства України повідомили, що пам’ятник все ж буде споруджено за проектом архітектора Лариси Курилас «Пшеничне поле». З того часу наступило інформаційне затишшя, аж поки олігарх Дмитро Фірташ не виділив $2,5 млн..

Нагадаю основні офіційні дати історії підготовки його спорудження: рік 2006 – прийнято федеральний Закон про дозвіл на спорудження на прохання Української держави та української громади США. Рік 2008 – визначено місце зведення пам’ятника. Грудень 2008 – посвячення місця спорудження. Рік 2009 (жовтень-грудень) – проведення конкурсу Міністерством культури і туризму України на кращий проект, визначення 5-ти кращих із 51-го претендента. Рік 2011 (серпень) – визначення 2 переможців з 5. Рік 2011 (жовтень) – визначення фінального переможця «Пшеничне поле». Перше жовтня 2013 р. – дозвіл американської влади на спорудження пам’ятника.

Основний мотив дискусії щодо проекту, виконаного в абстрактному стилі, як уже згадувалося в попередньому матеріалі «Всеукраїнська дискусія продовжується», – наскільки такий меморіал відповідатиме конкретній інформації про трагедію України 1932-1933 рр. та нестиме відповідний емоціональний заряд.

Ці питання примусили редакцію звернутися до автора проекту Лариси Курилас, яка охоче та детально відповіла на всі наші запитання.

Пані Ларисо, розкажіть про себе.

Я народилася в Балтіморі, штат Меріленд, у 1957 р. Мої батьки – українці – родом з Тернопільщини, прибули до Америки у 1951 р. Батько працював у галузі ветеринарії, мати – вчителькою української суботньої школи. Я вихована батьками в українському дусі. Донині моя 92-річна мама, коли каже «наш президент», то має на увазі українського, а не американського. Я є членом Союзу українок Америки. З 1968 р. проживаю у Вашингтоні. Закінчила архітектурний факультет Гарвардського університету.

Маю у Вашингтоні свою архітектурну фірму, де готуємо проекти забудови чи ремонту невеликих житлових будинків, магазинів, окремих приміщень, церков.

Коли і як ви дізналися про Голодомор в Україні?

Вперше почула від учительки школи українознавства пані Діберт, родом з Київщини, яка знала про цю трагедію. Але це були скупі дані. А більше довідалася від відомого американського історика, спеціаліста в галузі дослідження Голодомору в Україні, Джеймса Мейса, коли слухала його курс модерної історії України ХХ сторіччя в Гарварді.

Як ви довідалися про проведення конкурсу в Україні?

Можна сказати, випадково, від одного скульптора з України, який збирався брати участь у конкурсі. Це було в жовтні 2009 року. Часу на підготовку обмаль – один місяць. Про умови конкурсу дізналася на вебсайті Міністерства культури і туризму України. Привабило те, що у вимогах надавали перевагу абстрактному вирішенню. Мені поталанило, тому що змогла передати креслення та макет киянкою, яка поверталась з відрядження з Вашингтона до Києва. Не довелось навіть туди їхати.

А коли і як дізналися про перемогу?

До цього було ще дуже далеко. В грудні 2009 року журі конкурсу у Києві визначило перших п’ять переможців: 1-е місце отримав Олександр Дяченко з проектом «Зруйнована куля», 2 другі місця: моє «Пшеничне поле» та Бориса Данилюка «Рушник». А ще 2 треті місця: Юлії і Льва Сінькевичів «Крапля сліз на пшеничному полі» та Ігоря і Людмили Гречаників – «Росточок».

Знаю, що Міністерство запрошувало окремих осіб, але мали право брати участь всі бажаючі. Запрошені отримували певну нагороду лише за участь. Конкурс був анонімний, кожен автор мав свій код.

Чи брали участь ще інші представники діаспори?

Фронтова частина пам’ятника жертвам Голодомору в Україні в 1932-1933 рр. Проект «Пшеничне поле». 19 липня 2012 р. Бронза

Так, архітектор Орест Баранник та скульптор Євген Прокопов з Чикаго, які працювали разом.

Прошу пояснити детальніше свою концепцію. Як, по-вашому, може це «Поле» зачепити іноземця, який ніколи про Україну не чув?

Добре. Але попередньо хочу зауважити, що мені було простіше працювати над проектом. Бо я дуже добре знаю виділене під пам’ятник місце. Між іншим, недалеко від цієї площі є ще два пам’ятники жертвам комунізму: в пам’ять про загиблих у Пекіні студентів під час протестних акцій у 1989 році та американським японцям, які були запроторені в табори на території США під час Другої світової війни.

Так от, місце нашого пам’ятника вимагало врахування навколишнього архітектурного пейзажу. Так, буквально поряд з місцем, відведеним під пам’ятник, є два ресторани зі столиками надворі. То як же це може бути в сусідстві: жертви голоду та люди, що п’ють пиво зі щедрими закусками? Так виникла ідея скульптурної «стіни» розміром 10 метрів довжиною, 2 метри висотою та 10 см товщиною, щоб відгородитись від ресторанів.

Стіна буде заповнена пшеничним колоссям. На початку, зліва, воно буде на відстані 10 см виступати від стіни, а зсередини – втиснуте в стіну, що має свідчити про негатив…

(Довго просила пані Ларису ще і ще раз пояснити, бо не могла зрозуміти на свій розсуд та сприйняття, чому і як це втиснення в стіну має свідчити про Голодомор та його жертви. – Авт.)

Тильна сторона 10-метрової стіни пам’ятника. Геометричні рисунки з творів Василя Кричевського. Граніт

У моїй концепції, – наполягала пані Лариса, – це означає, що голод був штучний (англійською – deliberatе – навмисно). Що всю цю пшеницю у людей забрали, і тому вони загинули від голоду. Що справа тут зовсім не в тому, що був неврожай.

Спробуємо, пані Ларисо, уявити таку ситуацію: ви – американка, нічогісінько не знаєте про Україну. Проходите мимо цього «Поля». Воно б зачепило вашу душу?

(Пані Лариса – єдина з усіх, кому ставила це питання, відповіла чесно. І не стверджувала, що «так». Згодилася з тим, що знання американців про Україну нульові.)

Мені тяжко відчути себе в черевиках неукраїнки… Але я розраховую, бодай, на тих, хто чув в американських школах, як я і мої ровесники, що Україна до першої світової війни була житницею Європи («BreаdbasketofEurope»).

Кінцево, – продовжує пані Лариса, – я хотіла, щоб ця скульптура була чудовою, щоб притягувала погляд людей, бодай, тематикою пшениці. Бо пшениця символізує добробут, достаток, і, думаю, що це буде імпонувати глядачеві.

(Так ми отримали відповідь на питання про різні менталітети: настрій на позитив – американський, тяжіння до негативу – український. – Авт.)

А ще надіюся, що глядач зверне увагу на напис у правому кутку «Holodomor1932-1933» на самому «Полі» та двомовний напис на таблиці самого пам’ятника: «У пам’ять про невинних жертв штучного голоду в Україні, спланованого і вчиненого сталінським тоталітарним режимом».

Ми знаємо вимоги, висунуті американською стороною: відсутність релігійних символів, негативної енергетики… Але там ще сказано й наступне: «Бажано (але не обов’язково) вирішити композицію не фігурально»… Вам не хотілося зачепитися за «не обов’язково», з тим, щоб внести в абстракцію якісь реалістичні елементи?

Ні. Я маю нахил лише до абстракції. Це – мої естетичні вподобання. Проте основний елемент пам’ятника – пшениця – відтворена реалістично.

Чесно кажучи, людям важко буде зрозуміти, де трагедія, де Україна?

Планується ще на протилежному боці цієї невеличкої площі встановити таблицю розміром 1 на 0, 5 метра з більш детальною інформацією англійською мовою про трагічну подію. (Тексту тим часом ще немає). А крім того, протилежний бік стіни «Поля», який повернений до ресторанів, буде заповнено геометричним рельєфом із творів 30-х років Василя Кричевського. Правда, він не виражений як суто український, трохи схожий на колючий дріт. У моїй концепції – це має означати, що культура в 30-і роки в Україні також була знищена.

Проект таблиці з написом зліва пам’ятника

Чи було зазначено в умовах конкурсу Міністерством культури та туризму України приблизну вартість пам’ятника? Яка практика існує з цього приводу?

Ні, в нашому випадку не було обговорень. Але часом бюджет є основною умовою конкурсу, бо це залежить від фінансових можливостей замовника.

А як вибирали матеріали для спорудження?

Я проектувала стіну під бронзу з обох боків, маючи на увазі пшеницю з фронту та суцільний тильний бік. Під час доопрацювання американська сторона запропонувала зробити якийсь фон на тильному боці стіни. Коли я зупинилася на геометричному рисунку Кричевського, тоді й виникла ідея використовувати граніт. Отож, остаточне рішення з матеріалами прийнято в період від вересня 2011 по вересень 2012 рр.

Отже, ви своєю пропозицією використання граніту здешевили пам’ятник, бо бронза ж дорожча?

Виходить, що так. Але ще будуть посаджені дерева. Я обрала redbud, тому що листя цього дерева має багряний колір.

(Ми довго дискутували з пані Ларисою щодо моєї пропозиції посадити ще кущ калини, щоб, бодай, щось нагадувало саме відвідувачам-українцям рідний край…)

Колосся пшениці буде бронзовим. Я б хотіла, щоб люди доторкалися до нього руками. Тоді воно буде світлішати. Граніт планується сірого відтінку.

І все ж, як і коли ви дізналися про перемогу? Хто, врешті-решт, визначав переможця?

Я не була при всіх зустрічах. Але знаю, коли з Києва до Америки прийшло тих п’ять кращих варіантів, то всі американські агенції, які причетні до дозволу та контролю за процесом, разом відібрали лише два. Це був мій та Ігоря Гречаника «Росточок» (Руки, що тягнуться зі землі). Опісля архітектори, відповідальні за технічні аспекти пам’ятника з американської сторони, окремо вели розмову з Ігорем Гречаником та зі мною. Американська сторона все ж попросила українську вказати, кому вона надає перевагу. Та вказала на мій проект. А коли відбувалися публічні слухання, оголошені федеральною Комісією образотворчого мистецтва, я була серед присутніх. І ця Комісія погодилися з таким вибором. Це був жовтень 2011 року.

І одразу було оголошено, опубліковано?

Та ні. Якось все це проходило тихо, не інформаційно. Цілий процес, як мені здалося, затуманений.

А що відбувалося за цей період після остаточного оголошення? Хто і як здійснюватиме контроль за спорудженням пам’ятника?

Опісля доробляла зауваження та побажання. Визначились з ливарнею в Пенсільванії, яка буде виготовляти скульптуру. Минулого літа я сама привезла з Канади сніп пшениці, бо ливарям треба було спочатку відтворити пшеницю на комп’ютері. Технічний контроль за будівництвом буде здійснювати американське Архітектурне агентство, договір з яким підписало посольство. Це агентство й до цього часу представляло українську сторону в плані професійних перемовин. Дизайн буде контролювати моя фірма.

І останнє: пам’ятник час від часу потрібно буде ремонтувати. Яка сторона буде це здійснювати, як часто? Які кошти будуть потрібні, враховуючи грандіозні розміри самої стіни?

Знаю лише, що американська сторона вимагала, щоб одразу були обумовлені фонди на ремонт. Це теж одна з їхніх умов. Про яку суму йдеться – не знаю. Десь років через 20-30 доведеться поновлювати шви гранітних плит. Які кошти – важко сказати. Думаю, це знає американська паркова служба разом зі замовниками.

Дякую вам, пані Ларисо, за щиросердечну розповідь. Ми дізналися від вас багато подробиць, які читачів цікавлять, і про які ніде дізнатися. Щасти вам!

Фото Лариси Курилас

Popularity: 4% [?]