Данута КОСТУРА
У кінці лютого в Ірпінській міській бібліотеці відбулися Симиренківські читання «Садівничі генії України». Читання були присвячені видатним українським вченим садівникам і помологам Левку Платоновичу та Володимиру Левковичу Симиренкам. Ініціював читання академік, лауреат премії ім. Левка Симиренка НАН України Петро Вольвач. Від Інституту садівництва у заході взяла участь доктор с. –г. наук Ольга Рудник-Іващенко.
Метою читань, за словами Петра Вольвача, є донесення до широкого загалу масштабу діяльності вчених. Батько і син Симиренки створили унікальну садівничу школу.
Оскільки читання співпали з Днем кримського спротиву російській окупації, була представлена виставка матеріалів, присвячена цій героїчній і трагічній даті. Серед літератури була книга відомого кримського журналіста Миколи Семени «Кримський репортаж», удостоєна премії імені Сахарова. Її Петро Вольвач подарував Ірпінській бібліотеці.
Для академіка Петра Вольвача відновлення справедливості щодо родини Симиренків стало метою його життя. Ця тема з ним ще зі студентських років, з часу, коли вперше познайомився з працями великих українських садівничих. А потім по краплинах збирав факти з життя цієї могутньої родини.
Дитинство
Народився Петро Вольвач 15 грудня 1938 року у селі Вольвачівка, Токмацького району Запорізької області. Окрім нього батьки виховували ще трьох синів. Старший на 10 років брат Іван мав вирішальний вплив на свого молодшого брата. Закінчив лише технікум механізації, але при тому мав широкий світогляд і дар до писання. Він радив, які книги читати, вів розмови на різні цікаві для молодших братів теми.
Запам’ятались важкі розповіді мами і бабусі про голодомор. Село втратило до 70 відсотків своїх односельчан. Розповіді відклали свій відбиток на подальше критичне сприйняття Петром радянської дійсності.
Післявоєнне життя було важким. Скажімо, у нього з братом Федором були одні чоботи на двох. Школа була за 3 км. Вчились у дві зміни. Петро йшов у школу в чоботах, а приходив додому у розлізлих черевиках – на половині шляху, у ліску, його чекав Федір, щоб помінятися взуттям.
Крим
Після закінчення школи поступив у Кримський сільськогосподарський інститут. Згодом дали гуртожиток. Закінчив інститут з відзнакою. Направили у Кримську помологічну станцію ВІР.
Поруч був педагогічний інститут. Невдовзі витворилась міцна проукраїнська група, яка стала кістяком українства у Криму.
Брат Федір навчався у Сільськогосподарській академії в Києві. Петро, приїжджаючи до нього, бував на зібраннях шістдесятників, відвідував музей Гончара, хор «Гомін», яким керував Леопольд Ященко.
Професор Григорій Каблучко запропонував поступити в аспірантуру, де навчався брат Федір. Іспити здав дуже добре, але в аспірантуру не попав. Неблагонадійний.
Запропонували місце в аспірантурі НДІ рослинництва ім. Вавілова на підставі київських іспитів. Захистив дисертацію через місяць після закінчення аспірантури. На той час там була потужна українська громада, добірне товариство творчих людей. Приїжджав Гмиря, Гнатюк, Коротич. Українське життя вирувало.
Повернувся на Кримську помологічну станцію, де здійснив імунологічну оцінку генофонду плодових культур до інфекційних захворювань. Виділив при цьому стійкі сорти-донори. Цими даними нині широко послуговуються селекціонери багатьох країн.
У 1972 році Петру Вольвачу запропонували роботу у Києві. Працював менше пів року. Звільнили і вислали до Мелітополя. Йшла зачистка Києва від національно орієнтованих українців. Працював старшим науковим співробітником в Інституті зрошуваного садівництва.
У 1978 р. повернувся до Криму. Працював на різних посадах. Після проголошення незалежності ініціював створення Південного наукового центру агроекології Міністерства сільського господарства України. Був його директором. Центр досліджував і проводив велику роботу в екологічному сегменті. За ці дослідження обраний академіком Української академії екологічних наук.
Розроблені в інституті дві наукові програми з садівництва, стали переможцями Всеукраїнського конкурсу МОН України.
Громадська робота
Усе вагоме, що відбувалось у Криму в українському сегменті проходило безпосередньо за участю Петра Вольвача. У нього великий послужний список: один з організаторів Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Шевченка, Всеукраїнського товариства учених «Крим з Україною», двох Конгресів українців Криму, української газети «Кримська світлиця». Був одним з тих, хто боровся за побудову української гімназії та Собору рівноапостольських князів Володимира та Ольги УПЦ Київського патріархату у Сімферополі.
Петро Васильович був делегатом всіх шести Всесвітніх форумів українців. Очолює Кримську філію наукового товариства ім. Тараса Шевченка. Як провідний науковий співробітник Всеукраїнського інформаційно-культурного центру у Сімферополі підготував монографію «Українці Криму».
Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, заслужений діяч науки і техніки АРК.
Симиренки
Впродовж пів століття Петро Вольвач, долаючи опір, який чинили йому та його однодумцям нащадки «вєлікой і нєдєлімой», уперто робив свою справу. І досі продовжує. Бо ще чимало потрібно зробити в Україні, щоб гідно вшанувати пам’ять великих українців. Ця пам’ять працюватиме на державу, на її майбутнє. Тому використовує будь яку нагоду, щоб поділитися з людьми своїми знаннями.
Ще коли був аспірантом, їздив у місця, пов’язані з Симиренками. І всюди йому радо відкривали двері. Але не на малій батьківщині Симиренків – Платоновому хуторі, що поруч з Мліївим. У керівництві Мліївською садівничою станцією були люди, причетні у різних формах до знищення пам’яті про родину українських подвижників, до погрому української садівничої науки у 30-40 роки минулого століття. Були і просто невігласи, які вислужувалися, критикуючи школу Симиренків.
До чого дійшла Система у своїй ненависті до українських подвижників, можна судити з наступного факту.
На Платоновому хуторі Симиренки звели у 1858 р. Свято-Троїцький храм, де побувало багато відомих людей. Біля храму було родинне кладовище. Його зрівняли з землею. З храму зробили будинок культури. Побудували сцену на місці поховань родини. Такі от танці на кістках подвижників української справи. Біля огорожі похований Левко Симиренко. Навпроти його могили поставили туалет.
Петро Вольвач після проголошення незалежності стукав у високі кабінети. Йому допомагала донька розстріляного Володимира Симиренка – Тетяна. Вона, починаючи з 1992 року, щороку приїжджала в Україну з Канади. У 1995 р. журнал «Родовід» присвятив свій номер родині Симиренків, надрукована низка статей, два томи останньої праці Володимира Симиренка.
У 2002 році вийшла Постанова про вшанування пам’яті видатних садівників. За часів президенства Віктора Ющенка храм знову став храмом. Пан Петро з вдячністю згадує начальника Городищенського відділу культури Миколу Ковальчука, який організував демонтаж всіх прибудов під голосні протести офіційної сільської ради. Храм попав у державну програму «Золота підкова Черкащини» і був відремонтований та відреставрований. Належить до УПЦ КП.
У будинку, де проживали Симиренки, створено меморіальний музей.
Це тільки одна з численних справ, до якої мав причетність Петро Вольвач. Він мріє, що колись садиба Платонів хутір стане національно-культурним заповідником.
Вимушено переселений
З 2015 року Петро Вольвач разом з сім’єю проживає в Ірпені. Довелось полишити Крим через погрози, які пролунали після його виступу на кримському телебаченні. Перевести архів та деякі речі допомогла Городищенська адміністрація, дозволивши загрузити фуру, яка належала місцевій птахофабриці і поверталась в Україну порожньою.
У Сімферополі прожив 60 років. Знає кожне дерево, кожен кущ. Рідне місто. І раптом з’являються якісь люди. Відчув себе зайвим. Знищується все українське. Гордість кримчан –українська гімназія перестає функціонувати, прибирається зі стелажів шкільної бібліотеки українська література, під загрозу знищення потрапляє бібліотека, яку наповнила діаспора. У частині україністики вона могла конкурувати з Бібліотекою ім. Вернадського. Дійшло до того, що навіть українську вишивку в етнографічному музеї не вважають українською.
Доля етнічних українців виглядає сумною. Як приклад – журналіст Микола Семена.
Петро Вольвач добре пам’ятає, яким був Крим у перші роки після приєднання до України. Він знає про вклад українців у відродження та розбудову Криму.
Він кілька разів балотувався до Верховної Ради України та АР Крим від громадських організацій Криму, Народного Руху та «Нашої України». Результатом залишився задоволений, зважаючи на політику, яка проводилась у Криму щодо патріотично налаштованих партій.
Зараз академік Петро Вольвач продовжує активно популяризувати наукові надбання видатної родини. Він домагається присвоєння Інституту садівництва НААН імені Володимира Симиренка, встановлення меморіальної дошки на стіні Київського університету, надання імені Володимира Симиренка одній з вулиць Києва ( в Києві є 4 вулиці Мічуріна).
Коротко про Симиренків : підприємців-цукрозаводчиків, вчених- садівників, меценатів української справи.
Рід Симиренків споконвічно проживав на Городищині, поблизу річки Вільшанки. Федір Степанович Симиренко (1787-1867) був кріпаком у поміщиці Браницької. Вона дала йому відпускну. Разом зі свояками заснував фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Фірма спорудила перший в Російській імперії механічний цукрово-рафінадний семиповерховий завод , машинобудівний завод по обслуговуванню цукроварень, перші пароплави на Дніпрі – «Українець» та «Ярослав».
Поблизу заводів були збудовані 150 будинків для працівників. На території функціонували безкоштовні лікарня, школа, були магазини, їдальня. Вулиці освітлювались газовими лампами.
Згодом заводи, містечко були знищені вщент царським урядом.
Син Федора, Василь (1835-1915), ввійшов в історію України, як могутній меценат. Підтримував українські газети, театр, науковців, видавав книги, купив у Львові будинок для НТШ, друкарню. Свій особняк на Десятинній, 9 ( нині там Британське посольство) з садом та 10 млн карбованців заповів українській громаді.
Син Федора Платон (1821-1863) вивчав у Франції цукрове виробництво. Плекав сади, які ставали розсадниками. Вони стали базовими для наукової діяльності сина Левка та онука Володимира.
Нащадків Платона Федоровича чекала трагічна доля.
Левко Платонович Симиренко (1855 –1920)
Навчаючись у Київському університеті, за участь у русі народників потрапив у поле зору поліції. Завершував навчання у Новоросійському університеті. У цьому ж році його заарештували. З 1879 по 1886 роки перебував на засланні у Східному Сибіру. Працював садівником.
Повернувшись до Мліїва, створив найкращий у Російській імперії колекційний та маточний сад. Всього нараховувалось близько 3000 сортів різних рослин, з них 900 сортів яблунь, 889 – груш, 350 вишень, тощо.
Особливе місце у його житті займав впродовж 25 років Крим. У 1912 р. видав перший том «Кримське промислове плодівництво», що стала подією в історії світового плодівництва. Справа всього його наукового життя зібрана у тритомному рукописі «Помологія». Видана через 40 років після його загибелі від рук чекістів.
Левко Симиренко був членом-кореспондентом Бельгійського товариства садівників, Почесним членом Французького національного помологічного товариства.
Був застрелений у себе вдома 6 січня 1920 р. За рік перед тим за загадкових обставин загинули двоє його молодших братів— Микола і Олексій, які мешкали у Києві.
Володимир Левкович Симиренко (1891 – 1938)
Закінчив агрономічний факультет Київської політехніки. На базі вже розграбованого і зруйнованого Помологічного розсадника свого батька створив у 1921 році Мліївську садово-городню станцію. Залучив найкращих науковців України. Видаються наукові праці. Будується лабораторний корпус станції. В розсадниках росте близько 40 000 гібридів фруктових дерев і ягідних кущів.
Президією Академії ВАСГНІЛ та Миколою Вавіловим приймається рішення про створення у Києві Всесоюзного інституту садівництва. Інститут починає функціонувати у Китаєві біля Києва.
Але мічурінці не дрімали і добилися ліквідації Інституту як всесоюзного. Інститут з науковим обладнанням та провідними співробітниками переводять до Мічурінська ( Козлова). Розстріл видатного вченого і знищення української садівничої науки на їх совісті
На Різдво 1933 р. Володимира Симиренка заарештовують. У каміні згоряє весь родинний архів, рукописи вченого. Смертну кару замінили виправною трудовою колонією у Херсоні.
У 1937 р. звільняють. Їде у Москву до Вавілова. Арештовують на Курському вокзалі. Знову допити, знущання. Через 10 місяців відправляють на Курщину агрономом. Там садить останній у своєму житті сад.
У 1938 р. – третій арешт за участь в антирадянській шкідницькій організації. В ніч з 17 на 18 вересня 1938 р. професора Володимира Симиренка розстріляли в урочищі Солянка під Курськом.
Система знекровлювала та нищила національну еліту.
Цього року виповнилося 85 років з дня арешту та 80 років з дня загибелі Володимира Симиренка. Наш обов’язок гідно вшанувати видатного вченого і великого патріота України.
Данута КОСТУРА
Popularity: 3% [?]