Данута Костура
Ця розповідь буде про життя простої жінки, дитинство і молодість якої припали на Голодомор, війну і післявоєнне лихоліття. У її житті не має нічого особливо видатного і героїчного – приблизно таке життя прожили мільйони. Та ми знаємо, що кожна людина неповторна і заглибившись у її життя, відкриєш для себе цілий всесвіт, зітканий з її життєвих тріумфів і невдач, печалей і радостей.
Валентина Федорівна Пряхіна народилася у 1923 році в селі Антонів, що на Сквирщині, Київської області у родині Олени і Федора Ященків. Мама працювала вчителькою початкових класів, батько – фельдшером. Пам’ять зберегла світлі спогади про купання у річці Березянці, де було повно раків, про ходіння з бабусею до церкви. І спогади про Голод. Сім’я вижила завдяки сухарям, які вдалося обміняти батькові за родинні скарби. В останні роки Валентина Федорівна ставить свічку у День поминання за невинно убієнними. Ставить за дівчинку, яка марила під тином, просячи у мами борщику, за тих широкоплечих парубків, які рухалися по селу, немов примари, падали, їх привозили до її батька у медпункт, де помирали на долівці, застеленій соломою і рядном. Шліхту ( приварену у воді житню муку) організм уже не приймав. Так і пішли з життя не зазнавши кохання, щастя народження дітей і внуків.
Про жахи, які запам’ятала, написала у своєму спогаді, який пару років тому друкували «Ірпінський вісник» і «Українське Слово».
У 1937 році заарештували батька як ворога народу. – Мій тато не ворог народу. Не хочу з вами говорити, – сказала у своєму останньому слові перед виключенням з комсомолу. Сестру, яка ридала у кутку, залишили. Молодший на чотири роки брат підтримував Валю кулаками, з якими кидався на кривдників, які ставили під сумнів порядність батька. – Хочеш, Юрко, стати бандитом, як твій тато? – виховував учня директор.
Після школи здала екзамени у медінститут, але не пройшла за конкурсом. У ветеринарний пройшла. Гуртожиток, стипендія – щастю не було меж. Та через два місяці стипендію почали давати тільки відмінникам, а за навчання треба було платити. Пішла штампувальницею на завод. Війна. Разом із заводом опинилася у Свердловській області. Комсомольсько – фронтова бригада, у якій працювала, виконувала план на 500 %. Працювали по 12 годин. – Чому ти не комсомолка? – здивувалася комсорг, у якої батько теж був засуджений. Так Валентина стала знову комсомолкою. Отримувала пайок, який з часом почала відсилати татові на Біломор-Канал. Подруга ділилася з нею своїм.
У вересні 1945 року повернулася в Україну. Жахнула небачена розруха. Вернувся після восьмирічної тюрми батько. Та через місяць змушений був виїхати – донощики не дрімали. Реабілітований у 1989 році.
Невдовзі до нього на Урал поїхали Валя з молодшою сестрою. Зупинилися у знайомих. Сестра прихворіла. Валентина поїхала шукати тата сама. Їй пояснили, що повинна зіскочити на ходу з поїзда у одному з пунктів. А тоді пройти пішки вузенькою доріжкою по тайзі 25 км. Коли вийшла до села, яке нараховувало 30 хат, побачила тата. Вернулися разом до знайомих, у яких зупинилися. Батько став завідувати медпунктом. Приїхали мама з бабусею. Завели корівку. Запам’яталось, як заготовляючи на зиму сіно, співали українських пісень, як підходили до них люди і слухали: « Моя Вкраїно, мій ти раю, ти чарівниченько моя, я без кінця тебе кохаю, ще більш кохати хочу я». Тато свою тугу за рідною землею виливав у піснях. Відпускав доньок на прогулянки, після того, як поспівають з ним українських пісень.
Закінчила заочно педтехнікум. Працювала вчителькою молодших класів. Там одружилася з місцевим хлопцем. Народилося двоє синочків.
Вернулися в Україну в 1950 році. Зупинилися у сестри. Чоловік працював механіком. Невдовзі приїхали батьки. А чоловік подався на шахти у Казахстан. Туди, невдовзі, поїхала з дітьми і Валентина Федорівна. Та після чергового п’яного дебошу чоловіка, після якого старший син опинився в лікарні, повернулася в Україну.
Спроби облаштування. І, нарешті, у 1958році – Ворзель. Тут жив брат. Працювала санітаркою, кухонною працівницею. Як доважок до праці ще мала відгодовувати 5 свиней. Важкі були для неї часи. Все, що робила, робила чесно і добротно. Тому гордиться грамотами, якими її нагороджували. У санаторії «Україна» пропрацювала 30 років – сестрою-хазяйкою, згодом закінчила медсестринські курси. Отримала однокімнатну квартиру. Вивела синів у люди. Жила і живе внуками, правнуками. Ще й досі підсобляє внучці – забирає всіх трьох правнучків до себе. Дочекалася, що поступив у вуз найстарший – її особлива любов.
Валентина Федорівна 20 років тому прийшла до Бога. Вибрала церкву баптистів-євангелістів. Молитви стали її віддушиною, її потребою.
Даються взнаки роки. Але старається триматися. – «Не здаюся. Стараюсь спину тримати прямо».
Данута Костура
Popularity: 3% [?]