Анатолій Зборовський
Фундатором нашого Ірпінського історико-краєзнавчого музею став не багатій-колекціонер, а шкільний учитель історії, одноногий інвалід Олексій Миколайович Передерій(1924 – 1997). Він у 1970 році організував в Ірпінській школі № 3 історико-краєзнавчий гурток. Учитель спільно з учнями зібрав колекцію експонатів і в 1977 році заснував шкільний історико-краєзнавчий музей. Зазвичай, шкільні музеї зникають після смерті чи виходу на пенсію їхнього засновника. Але 11 лютого 1985 року Ірпінський міськвиконком прийняв рішення про створення міського історико-краєзнавчого музею. Проте справа реорганізації шкільного музею в міський виявилася нелегкою. Змінилося кілька реорганізаторів, але міського музею не було. У 1987 році на посаду директора музею запросили мене (я у 1980 році закінчив історичний факультет Київського державного педагогічного інституту ім. О.М.Горького, а також курси інструкторів шкільного туризму Київської міської станції юних туристів і курси екскурсоводів Київського бюро подорожей і екскурсій, працював учителем історії, мав досвід роботи позаштатним екскурсоводом Українського державного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 р.р.). Власне, посади директора музею ще не було. Тому, що міський музей ще не був організований. Тому офіційно я був призначений на посаду методиста з політико-виховної роботи Ірпінського парку культури і відпочинку, але займався тільки музеєм. Я розпочав роботу з виправлення помилок, зроблених моїми попередниками. Крім того, хоча Ірпінь, завдяки розташованому тут Будинку творчості Спілки письменників України, мав славу українського парнасу, але в музеї не було матеріалів про літературу. Отож, я відвідував письменників та меморіальні музеї і зібрав матеріали про перебування й працю літераторів в Ірпені. При підготовці експозиції було використано і матеріали Ірпінської краєзнавчої комісії (голова О.П.Веремеєнко, секретар Н.О.Синиціна). Звичайно, працював я не сам. Роботи з оформлення виконували художники. Автором художньої концепції оформлення музею був головний художник Ірпеня (була така посада) Валерій Євгенович Гуменюк. Ремонтом приміщення безпосередньо керував Іван Олексійович Кулик. На той час провести такі роботи без підтримки міськкому Компартії України було неможливо. Тому загальне керівництво організацією музею здійснювали секретар Ірпінського міськкому партії Петро Андрійович Берегеля і завідувач ідеологічним відділом Василь Серафимович Пікулик. Безпосередньо музеєм опікувався інструктор міськкому партії Дмитро Якович Кушнір. Навіть щоб завезти машину для циклювання паркету в музеї, потрібна була вказівка секретаря міськкому партії. До речі, моя кандидатура узгоджувалася в міськкомі партії. Я був безпартійний. Але якраз того року генеральний секретар ЦК КПРС М.С.Горбачов заявив на січневому пленумі, що треба висувати на керівну роботу безпартійних. І ірпінські парткерівники похвалилися своєму обласному керівництву, що вже виконують вказівку генсека.
Музей було відкрито 4 жовтня 1987 року, на день Ірпеня, в будинку за адресою: вулиця Садова, 6. Поки йшла реорганізація музею, завідувач відділом культури Л.В.Токарська обіцяла мені ставку директора музею, півставки двірника і півставки кочегара. Адже ставка директора мала. Але,коли до відкриття музею залишилось пару тижнів, Лідія Василівна повідомила, що жодної ставки музейного працівника не буде, оскільки площа музейного приміщення занадто мала. Адміністрація парку культури і відпочинку заявила, що їм і методист з політико-виховної роботи, і музей не потрібні. Парк перебуває на госпрозрахунку, а музей прибутку не дає. Вхід тут безплатний. В лютому 1988 року мені довелося перейти на посаду керівника краєзнавчого клубу «Пошук» міського Будинку культури. Знайомі жартували, що головним заняттям клубу «Пошук» є пошук зарплати для керівника. Але в ті часи зарплату, хоч і мізерну, платили регулярно. Я продовжував працювати в музеї. Був один. Тому виконував функції і директора, і наукового працівника, і екскурсовода, і завгоспа, і доглядача, і прибиральниці.
Мені пророкували, що музей ніхто відвідувати не буде. Але педагоги приводили в музей на екскурсії дітей із шкіл і молодь із технікумів. Та діти й самі приходили в музей.Судячи із записів у книзі відгуків, музей самостійно відвідували переважно не відмінники.Дорослих теж цікавила історія краю. Назбиралося кілька книг відгуків.
Я організував громадську раду музею.Я хотів, щоб головою ради був Передерій. Однак Олексій Миколайович сказав, що він буде членом ради, а на посаду голови запропонував майора у відставці Д.М.Іванова. Його й обрали. Дмитро Миколайович забезпечив співпрацю музею з Радою ветеранів. У музеї відбувалися зустрічі школярів з ветеранами війни. Також вівся збір експонатів. Я публікував краєзнавчі розвідки та інформацію про роботу музею в місцевій, всеукраїнській і всесоюзній пресі.
Вдалося встановити, що Ірпінь був культурним селищем. Завідувач Ірпінським міським архівом Галина Петрівна Абрамова передала в музей фотокопії статуту Ірпінського товариства аматорів сценічного мистецтва. Я продовжив пошук в обласному архіві. Вдалося встановити, що в Ірпені ще на початку ХХ століття був театр (навіть окреме театральне приміщення,де ставили спектаклі аматори), кінотеатр, товариство благоустрою тощо.
Та з,явилися пожежники і почали погрожувати закрити музей. Опалювальний котел стояв у моєму кабінеті. А двері кабінету відчинялися з експозиційного залу. Пожежники заявили, що це порушення правил протипожежної безпеки. Котел повинен бути в приміщенні з окремим виходом. Але виявилося, що в Ірпені, де є два комбінати будівельних матеріалів, роздобути машину цегли, щоб добудувати котельню для музею, неможливо.
Та в 1990 році музею надали нинішнє приміщення в центрі Ірпеня. Знову довелося оформляти експозицію з додаванням нових матеріалів.Нарешті з,явилася ставка музейного працівника. Але це були складні часи. СРСР розвалювався. В магазинах нічого не було. Художники не хотіли працювати навіть за гроші. Врешті-решт Радянський Союз розвалився, Комуністичну партію заборонили.
18 листопада 1991 року оновлену експозицію музею було відкрито. Захоплення відвідувачів відразу викликала діорама «Річка Ірпінь» з опудалами тварин. Подобалися і голограми(об,ємні зображення) пістолетів і нагород. Додалися матеріали про репресованих земляків,про післявоєнний період тощо.
Постановою колегії управління культури Київської облдержадміністрації від 9 грудня 1992 року за досягнутий високий рівень пошукової, дослідницької та культурно-виховної роботи, створення змістовної музейної експозиції Ірпінському історико-краєзнавчому музею присвоєно звання «Народний музей». Після цього в музеї було введено штатні одиниці доглядача і прибиральниці.
В музеї регулярно проводяться виставки. Завдяки співпраці з відділом освіти і відділом у справах сім,ї та молоді в музеї влаштовуються виставки дитячих малюнків. Ірпінська організація Товариства Червоного Хреста надала для експонування в музеї фотовиставку про жахіття війни. Важливою для формування світоглядних засад стала підготовлена Товариством «Меморіал» виставка про криваву історію Радянського Союзу. Нащадки заслуженого художника України Володимира Федоровича Сидорука влаштували серію виставок його живопису і графіки. Експонувалися в музеї виставки картин заслуженого художника України Федора Захаровича Колесніченка. Зацікавили своєю незвичністю виставки живопису бучанського художника Олега Лаврінця. Виставка-продаж картин Валентина Георгійовича Негреска дозволила отримати деякі кошти на потреби музею за оренду. Також проводяться виставки з фондів музею.
Шкода тільки, що музей не має виставкового залу. Щоразу для виставки доводиться затуляти або знімати частину постійної експозиції. Власне, виставковий зал був. Але не встиг я перевезти музей із Садової в нинішнє приміщення, як сюди переселили адміністрацію парку культури і відпочинку. Сказали, що тимчасово. Дійсно, згодом ці посади ліквідували. Але музею зал не віддали. Спочатку тут оселили бухгалтерію відділу культури, а потім працівників Пенсійного фонду.
Час від часу щось потребує ремонту. Коли в нашому музеї проводили презентацію київського Музею гетьманства, то було відремонтовано освітлення голограм. Тепер знову освітлення голограм необхідно налагоджувати.
Пошук в обласному архіві уможливив відновлення чесного імені нашого земляка із Гостомеля отамана Орлика (Федора Артеменка). Це був отаман українських партизанів, які боролися за незалежність України.
У 1998 році столичне видавництво «Юніверс» видало написану мною книгу «Історія рідного краю.Приірпіння». Книжка адресована ірпінським школам. Водночас вона є цікавою і для дорослих, оскільки це перше і поки що єдине компактне і політично незаангажоване видання з історії нашого краю.
З тих пір вдалося розшукати багато нового про історію Приірпіння. Звичайно, за цей час можно було б і знайти, і написати значно більше. Але взимку я мусив скидати сніг із даху і вибивати ломом кригу з водостоків, щоб вода не затікала в музей. Потім для Пенсійного фонду, а заодно й для музею зробили шатровий дах. Але він ще цілком не унеможливив протікання води, яка утворюється внаслідок танення снігу.
Багато часу займає боротьба за збереження музею. На музейне приміщення в центрі міста постійно зазіхають. Є багато бажаючих влаштувати тут крамницю, офіс чи ще щось. Була вже спроба перенести музей на околицю міста. А якщо директор музею не дає це зробити,то треба спочатку звільнити його. Мовляв, він поганий директор. До того ж мої українські патріотичні публікації в пресі викликають лють україноненависників. Підозрюю, що деяких ірпінських діячів певні хитрі люди навмисне нацьковують на мене, щоб викликати на них вогонь критики і тим самим дискредитувати і їх, і політичні сили, які вони представляють.
Я вдячний людям, які виступають на захист музею і мене. Тамара Михайлівна Рябчун пропагувала краєзнавство і захищала музей і тоді, коли завідувала міським радіомовленням, і на посадах головного редактора газети міськради «Ірпінський вісник» та незалежної газети «Громадянське суспільство». Також виступили на захист музею громадські активісти Микола Якович Лабунський, Володимир Макарович Гончар, голова жіночої організації «Лада» Тетяна Андріївна Ледньова, Ірпінська організація ВО «Свобода», завідувач міського радіомовлення Раїса Андріївна Ємець та ін.
У 2008 році в музеї введено штатну одиницю головного зберігача фондів.
Музей має проблеми, але продовжує працювати. Додалися нові форми роботи. В музеї проводилося знайомство з кінодоробком ірпінця-режисера Олександра Столярова, фільмами ірпінських аматорів. Ірпінська організація ВО «Свобода» розпочала влаштовувати покази фільмів, які висвітлюють білі плями нашої історії і тим самим сприяють кращому розумінню історії нашого краю, оскільки Приірпіння є часткою України.
Звичайно, обсяг газетної статті не дозволяє детально розповісти про всі аспекти роботи в музеї і боротьби за музей. Для цього треба написати книгу. Я сподіваюся, що колись вона побачить світ.
Анатолій Зборовський, директор Ірпінського історико- краєзнавчого музею.
no images were found
Popularity: 5% [?]