Клара Гудзик
Нижче подаємо короткий нарис про той шлях, яким Українська православна церква прийшла від номінальної незалежності до повного підпорядкування Московській церкві. Так трапилося, що самостійність, вплив, значення Української церкви зменшувалися по мірі того, як набирала сили колись незначна неструктурована північна єпархія Київської митрополії — Московська церква. Церква, яка в процесі становлення поглинула чимало інших церков, включно з Українською. Вельми «сучасні» картини минулого вкотре засвідчують, що незалежність, процвітання, вага будь- якої православної церкви завжди і значною мірою залежать від держави, в якій ця церква існує.
На церковній карті з’являється Московська митрополія. Із часів Хрещення Володимира Руська або Київська митрополія охоплювала всі церкви на тих теренах, на які мала вплив Київська Русь; у тому числі на білоруській і на північно- східних (пізніше — російських) землях. Київські митрополити поставлялись тоді, як правило, у Царгороді.
Після татарської навали, загального занепаду та втрати незалежності Київської Русі Київська митрополія опинилася на території трьох держав — Великого князівства Литовського, Корони Польської та Московського князівства. I вже з початку ХIV ст. Московське князівство, яке активно «собирало Русь», претендувало на контроль над Київською митрополичою кафедрою.
Постійні набіги Орди, занедбаність Києва, а також те, що Київські митрополити звикли жити під постійною опікою князів і не хотіли чи не могли самостійно відстоювати права своєї кафедри, як це було властиво Римським папам того часу, привели до того, що у ХIV ст. Київські митрополити переселилися із Києва на північ, під захист спочатку Суздальсько- Володимирських, а потім Московських князів. Остаточне перенесення Київської кафедри на Північ пов’язують iз митрополитом Петром, який 1325 року обрав для свого перебування мале містечко Москву, де князював Іван Данилович Калита. Однак Петро та його наступники ще понад століття іменувалися «Київськими митрополитами».
Невдовзі Москва почала претендувати на заснування власної митрополичої кафедри. Протягом довшого часу це не зустрічало підтримки з боку Матері- церкви Константинопольської, стратегія якої полягала у тому, аби всі слов’яни крайнього православного Сходу були підпорядковані одній кафедрі — Київській. На користь Москви працювала навала на Візантію турків-османів. Колись велика і потужна імперія, втрачаючи провінцію за провінцією, втрачала також і вплив на справи православного світу. Особливо після участі царгородських ієрархів у Флорентійському соборі 1439 року, де була підписана Унія між Католицькою та Східними православними церквами. Імператор і патріархія пішли на цей непопулярний серед православних крок заради того, аби отримати від західного світу воєнну допомогу. («Жертва» була даремною — вона не врятувала Константинополь від падіння 1453 року).
Слабкістю та «відступництвом від істинної віри» Константинополя вдало скористалася Москва. 1448 року князь Василій Темний скликав церковний собор, який самочинно висвятив на митрополичу кафедру єпископа Іону. Його було рукоположено як митрополита «Московського», якого до того часу у православному світі не існувало. Тим самим була утворена нова — Московська митрополія (через 460 років після Київської). Київська ж кафедра залишалася у підпорядкуванні Константинопольського патріархату; її єпархії знаходилися тоді у володіннях Польщі та Литви. На той час Московська кафедра й не мріяла вважати ці єпархії своєю «канонічною територією».
Як виборювали Московський патріархат. Наступний етап в еволюції Московської церкви — утворення патріархату. Це відбулося за царювання сина Івана Грозного Федора. Події, які закінчилися інтронізацією першого Московського патріарха, — то складна хитромудра, повна інтриг п’єса, поставлена Московським двором. Діючими особами були тут Царгородський патріарх Єремія II Транос зі свитою, всесильний царський конюший Борис Годунов, а також московські служиві люди.
Почалося з того, що влітку 1588 року Константинопольський патріарх Єремія із супроводом прибув до Москви — просити допомоги, «милостині». (Під владою турок патріархи були вимушені шукати фінансової підтримки, зокрема в Московській митрополії.) Прибуттям Єремії вирішив скористатися далекоглядний Борис Годунов.
Гостей прийняли достойно, забезпечили їх гарним утриманням («харчами»). Але при цьому навколо них творилися дивні речі. Так, Московський митрополит не зустрічав високих гостей (старших за чином); їм не дали можливості спілкуватися із московськими ієрархами, служити разом у храмах. Є дані, що митрополит Іов і патріарх Єремія вперше зустрілися тільки через півроку після прибуття останнього до Москви. Взагалі, Константинопольських ієрархів майже не випускали на вулицю, а справи вони мали лише з представниками царської влади. Ще один трюк — аби принизити і упокорити високого гостя: Єремію вшановували не як патріарха, а як митрополита. З тою самою метою «упокорення» гостей було покликано «стати перед царські очі» тільки через 8 днів після прибуття до Москви. І навіть не запрошено до царського столу, як це було заведено.
В атмосфері таких утисків розпочалися переговори з Борисом Годуновим, який (без участі Московського патріарха) звернувся до Єремії з «проханням» створити — тут і зараз — Московський патріархат. Єремія не хотів та й не смів задовольнити бажання Москви — через серйозні канонічні перепони: патріарх, навіть Царгородський, не мав права погодитись на створення патріархату Вселенського православ’я без Собору Православних церков та без згоди інших східних патріархів. Грецькі ієрархи посилалися на те, що навіть «Костянтин Великий створював патріархати тільки разом із Вселенським Собором, а нас же тут тільки троє … Це неможливо, це ганьба!» Московська сторона, однак, наполягала.
Протягом багатьох місяців грецьких ієрархів тримали під домашнім арештом, навіть взаперті, ходили за ними по п’ятах, відкрито слідкували за кожним словом, заставляли підписувати документи, писані церковнослов’янською мовою, якої ті не знали. І постійно наполягали на поставленні Московського патріарха. Патріарху Єремії, старій хворій людині, недвозначно загрожували довічною висилкою до Володимира, який приїжджим грекам здавався чи не кінцем світу.
Зрештою, Єремія згодився поставити на патріаршество Московського митрополита Іова. І висловив жалібне прохання: «А йому (Єремії) хай би благочестивий і христолюбивий цар зробив ласку — відпустив до Царгорода». 27 січня 1589 року цар Федір офіційно повідомив Іова і синод, що Єремія готовий поставити патріарха згідно з царським бажанням. (Московська патріархія, як бачимо, то утвір Московської влади, а не церкви.) На церемонію інтронізації Єремію вперше привели до Успінського собору і там він вперше побачив Московського митрополита, відтоді — патріарха.
Освячена століттями царгородська процедура поставлення патріарха була суттєво порушена. Зокрема, тим, що поставлення нового патріарха відбулося без скликання не тільки всеправославного, але й собору в Москві. Порушено було також канонічне правило одноразовості єпископських свячень — митрополита Іова під час інтронізації було не «введено» у сан патріарха, а «висвячено».
Після смерті царя Федора Івановича перший російський патріарх Іов сповна віддячив Годунову за його старання — 1598 року він виступив на користь обрання «безродного» Бориса на царство і вінчав його на Московський престол.
На час утворення Московського патріархату (1589 рік) землі теперішньої України не входили до складу Московії, а православні єпархії на цих землях підпорядковувалися Київській метрополії. Тому не могло бути (і не було!) мови про те, що це — «канонічні території» Московського патріархату. То легенда наступних століть.
Передчуття Київського митрополита Сильвестра. Утворення Московського патріархату не мало негайного впливу на Київську митрополію, яка до кінця ХVII століття залишалася практично незалежною церквою — вплив Царгорода на київські справи був мінімальним і ніколи не мав (і не міг мати) політичного забарвлення. Зовсім інша доля чекала на Українську церкву після Переяславської ради — політичне приєднання України до Москви неминуче призвело до поглинення Київської митрополії Московським патріархатом. Це трапилося через 32 роки після Переяславської ради, хоча тиск на Київську церкву розпочався одразу після 1654-го року.
Київський митрополит Сильвестр Косів був проти політичного союзу з Москвою. Боярин Бутурлiн питав у нього: «Чому у той час, коли гетьман Богдан Хмельницький і все Військо Запорозьке багато разів били чолом Великому государю прийняти їх під свою руку, ти ніколи про це не бив чолом, не писав і не шукав собі милості царської?» А вже після Ради Сильвестр відмовився прислати до присяги царю своє оточення — шляхту, слуг і дворових людей, твердячи, що «вони є найманцями, вільними людьми і він не буде примушувати їх присягати царю». Зрештою, був вимушений поступитися.
На цьому не скінчилося. Коли воєвода Куракін почав ставити укріплення «від приходу польських і литовських людей» на горі біля Софійського монастиря. Сільвестр Косів заявив, що ця земля належить йому і він не дасть ставити тут острог. Нехай бояри ставлять укріплення верст за 20 під Києвом, а за це місце він стане з московськими людьми битися: «Бо хоча Гетьман з усім Військом Запорізьким і піддався царю, він, митрополит, з усім Собором бити чолом государю не посилав. І живе він з духовними людьми сам по собі під нічиєю владою». Тільки втручаннями Богдана Хмельницького, який захистив Київського митрополита перед царем, конфлікт було влагоджено.
Київська митрополія підпорядковується Московському патріархату. Зразу після Переяславської Ради Москва (трон і церква у «симфонії») почала «провадити курс» на приєднання Київської митрополії. Значна частина українського духовенства була проти цього приєднання; воно добре розуміло, що коли ним командуватиме неосвічене московське духовенство, то й українське незабаром стане таким самим. А саме тоді освіта ширилася серед українського духовенства, вельми відчутні були впливи західної Реформації і Контрреформації, а боротьба й суперництво з Унією мали позитивний бік — духовенство мусило постійно обороняти свою віру, свій стан в очах віруючих. Значна частина ієрархії усвідомлювала свої права і не хотіла їх позбутися. Для них важливим було те, що, «патріарх Константинопольський не втручався у внутрішні церковні розпорядки в Україні, а Московський, як було добре відомо, неодмінно зачне в усе встрявати». Рішуче налаштоване духовенство готове було запертися в монастирях і «краще смерть прийняти, ніж митрополита з Москви».
Однак чутки про те, що нібито «наказав великий государ бути в Києві митрополиту з Москви», продовжували кружляти, а московський уряд продовжував свою політику. Справи погіршували Руїна, укладення між Річчю Посполитою та Московією Андрусівського перемир’я, яке закріпило поділ України на дві частини, тяжкий матеріальний стан українського духовенства, утиски православних у Речі Посполитій, а ще, на жаль, щедрі подарунки — московський уряд не шкодував на справу приєднання Української церкви ні грошей, ні соболів.
Остаточне підпорядкування Київської митрополії Москві відбулося за правління гетьмана Івана Самойловича (1672-1687), прихильника приєднання; на Москві правила тоді сестра малолітнього Петра царівна Софія. Почалося це так. 1683 року помер архімандрит Печерський Інокентій Гізель. За сприяння Самойловича, нового архімандрита Варлаама Ясинського «рукоположения благожеланно удостоил» і видав йому грамоту на архімандрію Московський патріарх Іоаким. На мові церкви це означало повне перепідпорядкування Києво-Печерської лаври — серця Київського православ’я — Московській патріархії.
А першим «московським» митрополитом в Україні став Луцький єпископ Гедеон, князь Святополк-Четвертинський, сват гетьмана Самойловича (дочка Самойловича була за сином князя). Якось гетьман запросив до себе Четвертинського, на якого мав неабиякий вплив, і переконав того прийняти — від Москви! — вакантну тоді Київську кафедру. Гедеон був вельми придатною для цієї ролі кандидатурою — знатного роду, тихою, із слабким характером людиною. 1684 року Гедеон написав смиренного листа до Москви, заявляючи про свою повну покору.
1685 року московський уряд офіційно наказав гетьману Самойловичу зробити вибори Київського митрополита. «Архивы Южной и Западной России» наводять текст наказу, де, зокрема, сказано: «…Новоизобранному митрополиту власть Константинопольского патриарха отложить, к нему ни о чем не писать, и не посылать, причитания никакого к нему не иметь, под послушанием у него не быть и из под его паствы, за расстоянием дальнего пути, совершенно отстать… По степени Киевской митрополии быть первой между российскими митрополиями … А новоизбранного митрополита для архипастырского рукоположения, отпустить в Москву». Вибори митрополита відбулися 8 липня 1685 року. На Соборі була присутня численна старшина, Іван Мазепа, Переяславський полковник Павло Полуботок та інші. Духовенства ж прибуло мало. За таких обставин вибори треба було б відкласти, але гетьманські посланці настояли на своєму, і Гедеона Четвертинського одноголосно обрали Київським митрополитом. Він смиренно підтвердив свою згоду «прийняти жезл архіпастирський от Московського патріарха».
Українське духовенство визнало вибори неповноправними і зібралося на ще один Собор, де було проголошено, що попередній Собор не мав права вирішувати такої великої справи, як підпорядкування Української церкви Москві. Це справа всієї церкви. У постанові владики писали, що піддавшись Москві, церква втратить свої старовинні права. І навели приклад Білгородської єпархії, на той час уже включеної до Московського патріархату, де за невиплату митрополитові данини «священикам на правеже палицею по литкам затинають … Книги наші скасовано, а наслано Московські, чого і в нас сподіватися треба …Церковні співи і службу по-московськи поставлено, до чого наші люди не скоро можуть привикнути … Діти малі не хрещені, а багатьох потопили» (Через московський звичай хрестити повним занурюванням у воду). Постанови Собору, однак, як і звинувачення, залишилися без відповіді і без наслідків.
На Москві виборами були задоволені, і патріарх Іоаким написав Гедеону, щоб приїжджав до Москви за благословенням. Прийняли його там урочисто і милостиво — крім харчів, призначено митрополиту 3 рублі денно. Поставлення відбулося в Успенському соборі. Стоячи на амвоні перед Московським патріархом, Гедеон присягнув новій церковній владі. В отриманій ним грамоті від царів Івана, Петра і царівни Софії підтверджено (ненадовго, як скоро виявилося) всі давні права Київського митрополита.
Москва — Царгород. Негайно пiсля поставлення митрополита Гедеона Москва почала домагатися — Post Factum — згоди Царгорода. Вже через три дні після присяги Гедеона було виготовлено грамоту до Константинопольського патріарха. Патріарх Московський писав, що він поставив Гедеона Київським митрополитом, задовольняючи прохання українського народу — через небезпеку поїздок до Царгорода. І просив «відступити» йому Київську митрополію назавжди. Про те саме прохали царі, посилаючи в дарунок патріархові золото й соболів. До Царгорода прибув і посланець гетьмана Самойловича з тим самим проханням: «Відступити Київську митрополію!».
Царгородську кафедру щойно посів тоді патріарх Діонісій; спочатку він категорично відмовився змиритися із самовольством Москви і надав послам відповідні грамоти. Тоді московське посольство звернулося до Великого візира Оттоманської імперії з проханням натиснути на патріарха. У той час Туреччина знаходилася у стані війни з Польщею, Австрією та Венецією, і її уряд був зацікавлений у збереженні гарних відносин iз Москвою. До того Великий візир отримав свою долю соболів. І «натиснув» на патріарха — у травні 1686 року Діонісій віддав Київську метрополію Московському патріархату. До нашого часу зберігся документ-розписка, яку видав патріарх Діонісій московському послові Микиті Олексієву: «Прийняли ми милостиню святого вашого царства — три сорока соболів та двісті червоних». А Єрусалимський патріарх Досифей принагідно «підшукав у правилах, що вільно є кожному архієрею відпустити із своєї єпархії до іншого архієрея».
Так через 32 роки після Переяславської Ради Українську церкву спіткала доля української державності. Почався довгий період «обмосковлення» Київської митрополії. Але то — окрема історія. Скажемо тільки, що вже на Московському соборі 1690 року було висловлено сумніви щодо «правовірності» київського духовенства, більше того, звинувачено його у «хлебопоклонной ереси» («неправильно» проводилось таїнство євхаристії).
Замість епілогу. Прихильники незалежної автокефальної Української церкви можуть втішатися тим, що деяких активних учасників сумної для українців «трансакції» наче покарала доля. Того самого фатального 1686 року гетьман Іван Самойлович був заарештований разом із синами, вивезений до Москви, підданий тортурам і засланий до Сибіру, де й помер (або був вбитий) вже 1687 року. Покарали ж гетьмана за поразку у Турецькій кампанії, хоча винним був не він, а князь Голiцин, коханець царівни Софії.
В час короткого митрополичого правління митрополита Гедеона Четвертинського (помер 1690 року), почалася активна руйнація Київської церкви: Чернігівська архієпископія відійшла до Московського патріархату; Києво-Печерська лавра та Межигірський монастир отримали ставропігію, тобто перейшли у безпосереднє підпорядкування Московського патріарха.
Вiдразу після відбуття московського посольства з Османської імперії Москва оголосила їй війну — попри послугу Великого візира. Постраждав також патріарх Діонісій — східні ієрархи зібрали Собор і скинули його з патріаршої кафедри Константинополя; насамперед через неканонічну передачу Москві Київської кафедри. Відзначимо, що константинопольські патріархи не пробачили Діонісію його легковажності й досі — вже у наш час Царгород проголосив, що канонічні території Московського патріархату обмежуються тільки тими землями, які були під його проводом на час утворення патріархату; іншими словами — станом на 1589 рік. Без України, Білорусії, Молдови, Прибалтики. Що очікує нашу Церкву в майбутньому? Очевидно, те саме, що й нашу Державу.
У матеріалі використані відомості, наведені в історичних творах Миколи Аркаса, Бориса Гудзяка, Георгія Кониського, Наталі Кочан, Івана Огієнка, Сергія Платонова, Петра Смирнова, Сергія Соловйова та в книзі «Знаки Часу. До проблеми розуміння між церквами».
Нарис взято із книги «Апокрифи Клари Ґудзик»
Popularity: 2% [?]