Ірина Тищенко

Нещодавно в ЦК «Уварівський дім» ворзеляни відзначили 120-річний ювілей одного з найталановитіших поетів ХХ століття Павла Тичини. Відсвяткувати цю дату на запрошення керівництва центру культури прийшли ворзеляни, гості селища, учні та вчителі місцевої школи. Захід розпочався виступом аматорського вокального гурту «Жайворонок», учасниці якого представили глядачам літературно-пісенну композицію, до якої увійшли кращі поетичні твори майстра української лірики. Програму заходу продовжив виступ завідувачки ворзельською бібліотекою Євтищенко Н. І, яка познайомила всіх присутніх із ірпінською сторінкою в житті Павла Тичини, завершивши свій виступ рядками поезії Платона Воронька, присвяченими цьогорічному ювіляру. Далі до слова було запрошено ворзельських школярів, які представили на загал літературну композицію із віршів Павла Тичини. Наприкінці свята ворзеляни мали нагоду почути живий голос поета, що його фонозапис було подаровано ворзельській школі журналісткою Людмилою Опанасенко.

За мету цьогорічного заходу було обрано відкрити ворзелянам Тичину не соцреалістичного, а саме нашого, національного генія, творчість якого гідна того, щоб репрезентувати нашу українську літературу в сузір’ї світових. І дійсно, Максим Рильський колись казав: «Тичина і народ – це син і батько». Незважаючи на модерно-європейську символістську, імпресіоністичну, футуристичну, а подекуди й імажиністичну спрямованість лірики Павла Тичини, його вірш завжди дихав нашим, українським, фольклором та красою рідної природи. А це є першим свідченням того, що любов Тичини до України була всеперемагаючою. Вкладаючи свої почуття в поетичні строфи, Павло Тичина прагнув очищення й оновлення України. Тому з великою надією очікував поет революцію. І коли після неї Київ розцвів синьо-жовтими національними прапорами, а згодом було проголошено Українську Народну Республіку, радість Тичини не знала меж. Та невдовзі прийшло прикре розчарування: «наречена»-більшовицька революція, що ввійшла в розчинені двері, принесла в Україну «горобину ніч» та шляхи, политі кров’ю.      Про глибину уболівань Павла Тичини за національні змагання свідчить чимало його поезій, які повернулись до нас із забуття.

На ювілейному заході до уваги глядачів було представлено репродукцію панно за назвою «Біле і чорне», яке належить перу учителя Павла Тичини Михайлу Жуку і написане 1914 року, задовго до того, як поет спрямував свій талант у русло соцреалізму. Замислюючи цей загадковий сюжет, художник, мабуть, і не сподівався, що він стане для його учня пророчим. Тож на полотні Михайло Жук зобразив чорнокрилого ангела, у якому вгадуються риси молодого Павла Тичини. Чорний ангел, граючи на сопілці тиху, журну мелодію, із ідилічним виразом обличчя проходить повз вікно з чорною рамою. Де він проходить, бачимо буйноцвіття соняшників і чорнобривців (саме ними Тичина пізніше, 1918 року, оздобить свою першу художньо потужну збірку «Сонячні кларнети» – гімн Творцю, сонцю і природі). Поруч із чорнокрилим іде білокрилий ангел, але вираз його обличчя не такий ідилічний, як у чорнокрилого, а дещо навіть відчуджений, трагічний. Квіти поруч із ним – чорні, неприродні. Позаду ангелів голе, незоране, пусте поле. У цьому сюжеті символічно читається трагічна доля українського генія Павла Тичини, українського Орфея, покараного вибором між українською та радянською ідентичністю.

Павло Тичина… Хто він? Поет українського Відродження? Бард Центральної Ради? Поет національної революції? Поет революції соціалістичної? Ці запитання не раз поставали перед тими, хто прийшов того дня до Уварівського дому, щоб відзначити ювілей митця.

Кажуть, долю не обирають. Тільки Творець знає, якими стежками підуть його діти у цьому світі. Тому не судімо нікого. Особливо геніїв, яким довелося жити в непрості для України часи. Бо Україна в нас одна. А ми – діти її. І не нам судити дітей України. Особливо кращих.

На вічні пам’ять Павлу Тичині

Сто двадцять літ минуло, як в Украйні народився

Воїстину слов’янський і народний наш поет,

Що генієм своїм аж до небес вознісся,

У сонячному світлі свій відчувши злет.

Сонцепоклонник. Нотами Орфея

Він міряв ритміку вибагливих віршів,

Що в них вчувалися глибокі акварелі

Природи рідної й тонкий кларнетний спів.

Талант такий безмежно самородний,

Глибокий, незбагненний, як сама людська душа,

Він романтизмом світлим, яблуневоцвітним

Поезію свою мережив-довершав.

Popularity: 8% [?]