Данута КОСТУРА

Саме стільки членів налічувала Українська Гельсінська правозахисна група за час свого існування – від 9 листопада 1976 по 1988 рік. З них 24 людини відбули покарання у радянських концтаборах, в’язницях, психіатричних лікарнях. Четверо загинули у тюрмах. Більшість членів групи були дисидентами-шістдесятниками.

Одним із цих чотирьох десятків духовних подвижників був і Микола Горбаль, який так сказав про людей спротиву: «Ми всі є частинкою одного біологічного організму, який називається нація. І коли нація відчуває небезпеку, у ній  пробуджуються невідомі сили. Це такий Божий промисел».

Прокинулись ці невідомі сили у Миколи Горбаля задовго до 1976 року.

ДИСИДЕНТ-ШІСТДЕСЯТНИК

Народився Микола Горбаль 10 вересня 1940 року на Лемківщині, в селі Воловець, Горлицького повіту, Краківського воєводства. Це одна з найзахідніших частин українських Карпат. Воловець було селом повністю українським – тут не проживала ні одна польська сім’я. Село розташоване недалеко від Криниці – відомого курорту з мінеральними водами.

Впродовж тисячоліття мешканці цих країв називали себе русинами, ототожнюючи себе з Київською Руссю. І лише у XIX столітті через часто вживану часточку «лем», що означає «тільки», «лише» їх почали називати лемками, а територію, на якій проживали — Лемківщиною. Всі енциклопедії стверджують, що лемки — частка українського народу.

На Лемківщині впродовж багатьох десятиліть буяло москвофільство, вагомо підтримуване російсько-імперськими силами. Багато лемків не розібралися, що Росія – це не Русь, що це Государтво Московскоє, яке тільки за Петра Першого почало називати себе Росією. І що русини і Росія поняття не тотожні.

Коли у 1945 році почалася депортація  українців  із території, що відійшла до Польщі, майже пів мільйона людей було переселено на територію УРСР. Як не дивно, дехто з лемків просив переселити їх поближче до Москви – «ми – руські, їдьме до Росії».  Вони піддались на солодку агітацію московських пропагандистів – «ви руськіє і ми русскіє».

Сім’ї за своїми симпатіями поділилися. Не оминула ця чаша і сім’ю батька Миколи Горбаля, Андрія, який твердо стояв на українських позиціях, на відміну від інших членів родини. Микола Горбаль згадує: «Батько належав до тих, хто не хотів їхати, але мушу сказати, що навіть моя бабуся казала: «Їдьмо до Росії, бо ми руські». Вона була переконаною москвофілкою». Їх довезли до границі з Росією і полишили. Там і почалося переосмислення частини задурених. Почали повертатися на захід в надії, що зможуть повернутися на Лемківщину.

Сім’я Андрія Горбаля  з чотирма дітьми  1947 року опинилася у Тернопільській області, у селі Летячі. Пусті будинки вже були зайняті. Оселилися у сараї, частину якого потім переобладнали у житло. Був і голод, і холод. Але якось вижили.

Микола Горбаль після школи поступив у Чортківське музично- педагогічне училище. Закінчив у 1963 році і почав працювати у містечку Борщів. Створив дитячий ансамбль пісні і танцю «Сонце», а також районний вчительський молодіжний ансамбль «Подолянка». Колективи стали гордістю району. Більшість виконуваних пісень були його авторства.

У 1967 році поступив у Кам’янець-Подільський педінститут на  музично-педагогічний факультет, через рік перевівся на заочний в Івано-Франківськ.

В СРСР після розвінчання культу Сталіна розпочалася «хрущовська відлига». У

1960 році у Києві почав діяти Клуб творчої молоді, куди приходила зацікавлена молодь столиці – поети, історики, кіномитці, художники, актори, журналісти. Проводяться вечори, де звучать слова правди щодо української мови, національної свободи, людської гідності. Поверталися в’язні сталінських таборів, розпочалася реабілітація.

«Ми озирнулися навколо і побачили тверезими очима те болото і багно, у якому бездумно і безініціативно перебували весь час по війні» – згадує про той час художниця Галина Севрук.

Відлига прокотилася по всій Україні. Дійшла і до невеличких містечок. Микола Горбаль не залишився осторонь цих процесів. Підтримував близькі стосунки з Володимиром Івасюком. Читав «Собор» Олеся Гончара, «Мальви» Романа Іваничука, поезії Ліни Костенко, Василя Симоненка. Був окрилений тодішнім часом. Пише поему «Дума», в якій СРСР був зображений як тоталітарна держава, а Україна як колонія. Ділився з однодумцями.

Викладав естетику в училищі. Говорив про поезію, живопис, нові віяння в Україні. Невдовзі йому запропонували провести  відкритий урок для викладачів естетики Тернопільської області. Погодився. Провів його з натхненням, розкуто. Не відав, що більшість слухачів – співробітники КДБ. (Нагадаємо, що час змінився: до влади в Кремлі на місце Хрущова прийшов Брєжнєв).

На той час уже багато шістдесятників були звільнені з роботи, їх твори не видавалися, деякі знищувалися. Влаштовувались різноманітні провокації.

Але ренесанс, що розпочався в Україні уже не можливо було зупинити:  натомість влада отримує дисидентський рух ( рух незгідних), який відстоює свої переконання. Появляються твори, видані «самвидавом». Вони передаються з рук в руки, мобілізують до непокори.

ПЕРШИЙ АРЕШТ

24 листопада 1970 року Миколу Горбаля  викликали до Тернополя, буцімто на семінар викладачів естетики, де його заарештували. Після обшуку вилучили поему «Дума». До поеми додали і його пісні, назвавши їх теж антирадянськими. А ще звинуватили у слуханні західних радіостанцій.

Півроку провів у слідчому ізоляторі КДБ. 13 квітня 1971 року засуджений до 5 років позбавлення волі і 2 років заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду».

Процес відбувся впродовж одного дня.

Покарання відбував у Мордовії, потім на Уралі у Пермській області, а дворічне заслання у Томській області. У концтаборі зустрів багато людей, про яких чув на волі. Це були воїни УПА, дисиденти-шістдесятники.

Ще у Мордовії, де відбув рік, почав записувати разом з Левком Горохівським свідчення в’язнів, їх вироки, беззаконня, які творилися у таборі. Писав на смужечках тоненького цигаркового паперу, хімічним олівцем, мікропочерком.

Олівець затісував лезом як волосинку. Вистачало на кілька рядочків. Тоді знову заточував. Якщо заходив наглядач, то у крайньому випадку міг з’їсти цей папірчик. Частину написаного зберігав у книжках, дуже акуратно склеївши дві сторінки. Інколи сам не міг знайти. Просто знав які сторінки склеював. Ці записи передавалися на волю, а там їх поширювали самвидавом, передавали по «Радіо Свобода», по «Голосу Америки». Писав вірші, які згодом вийшли у збірці «Деталі піщаного годинника».

Через бібліотечні книжки була вироблена ціла система спілкування між в’язнями, що були ізольовані в карцерах та ПКТ (помєщєніє камєрново тіпа). Книги обмінювали раз на тиждень. Рахувалися сторінки ззаду наперед. Скажімо, парна сторінка чи через сторінку. У другому чи п’ятому рядку знизу ледь помітно закреслювалася літера. По дві-три літери на сторінку – цілі заяви виходили : «роками сидиш, то можна було розробити будь-які технології. Ніяких тобі тайників, ніякого невидимого чорнила чи молока – непомітна цяточка на літері».

У зоні намагався не наражатись на конфлікти – норму виробітків виконував, режим не порушував. Проте не був пасивним – разом з усіма голодував, писав заяви, словом, брав участь у всіх колективних акціях протесту.

Побув у цій зоні більше року. На Уралі відкрили три табори. Треба було розпорошити в’язнів.

Етап був важкий. Везли з Мордовії у Всехсвятськ три доби. Спекотне літо. Їхали ночами, а вдень вагони заганяли у тупик, де вони на сонці сильно нагрівалися. У клітці 12 зеків, всі стікали потом. Води – обмаль. Один в’язень помер. Коли вивели з поїзда, не впізнав своїх друзів – усі страшні, сірі. Коли приїхали, їх оточили автоматники, гавкали вівчарки.

У таборі працював на токарному верстаті. Продовжував записувати і передавати на волю хроніку зони.

На Уралі відбував покарання разом з Зиновієм Антонюком, Іваном Світличним, Валерієм Марченком, Ігорем Калинцем.

Після 5 років таборів почалось заслання.

ЗАСЛАННЯ

До місця заслання, районного центру Парабель, етапували  впродовж двох місяців. Це був один з найважчих етапів. У Свердловську тримали у карцері, оскільки на справі було написано червоним олівцем: «сопровождать и содержать отдельно». У карцері кинули дошку, щоб не спав на бетоні.

Були ще інші тюрми. Нарешті повезли у кінцеву точку. Їхали у воронку годин вісім. А звідти літаком ще годину у якесь село. Звідти трактором-саньми через години півтори доставили до «скотоводчєской брігади», де була тільки ферма та з десяток дерев’яних хат. Начальник контори приказав відірвати ломом дошку на дверях у якійсь конурі, без підлоги, без кухні і сказав, що тепер тут буде його житло. На дворі січень, температура мінус 40. Переночував у корівнику в жолобі. Там було трохи тепліше, бо корови дихали.

Зранку знову був у тій конторі. Але було зачинено. Лише якийсь хлопець прийшов за пляшкою у магазин. Розговорилися. Виявилося, що українець, працює на лісоповалі. Запросив до себе у гуртожиток, де ще були інші українці-контрактники.

Помився у бані, дещо виправ. Запропонували приєднатися до їх бригади. Але треба було взяти дозвіл у начальства.

Начальство у Парабелі відмовило. Влаштувало кочегаром на будівельному майданчику, що в шести кілометрах від Парабеля у тайзі. Тут будували нафтопровід. Працював на пару ще з одним чоловіком по 12 годин, без вихідних. Опалювали нафтою. Кочегарка без вентиляції, чадний сморід. Жив у вагончику, який опалювався. Купив новий приймач, так що слухав всі «голоси».

За перероблені години та працю у вихідні належались відгули, яких назбиралося на два місяці. Плюс відпустка. Запропонував начальству обміняти їх на поїздку додому. Дали дозвіл на 10 днів. Полетів через Москву, заїхавши по дорозі до Гінзбурга і Григоренка.

Був травень 1976.

НА ВОЛІ

24 червня 1977 закінчився термін заслання. Взяв квиток на літак і полетів в Україну.

У тайзі не глушили «ворожі» радіостанції, тому знав, що в Україні виникла Українська Гельсінська  правозахисна група. Її очолив письменник Микола Руденко. Горбаль вирішив, що його місце серед тих хлопців.

Створена восени 1976 року, через рік після підписання Радянським союзом у Гельсінкі угоди. СРСР таким чином підтверджував, що буде шанувати права своїх громадян. Це була громадська організація, яка відкрито заговорила про права людини і права нації. Членами УГГ стали дисиденти- шістдесятники і учасники українського спротиву під час війни. Всі вони на той час вже відбули ув’язнення. Не пройшло і пів року, як влада розпочала репресії проти членів УГГ, цинічно фабрикуючи справи. До березня 1981 року три чверті членів організації були у тюрмах. Декілька опинилися в еміграції. Ніхто з арештованих членів Групи не виходив на волю – перед звільненням їм фабрикували нову справу.

Тут варто нагадати, що коли Микола Горбаль після заслання приїхав до Києва то, засновник Групи Микола Руденко вже був заарештований. Але щоб могти жити у Києві, треба було бути киянином.

Завдячуючи Валерію Марченку, запізнався з молодшою сестрою його мами – Аллою. У вересні побрались. У червні наступного року народився син Андрій. Але у сім’ї не все ладилось. Менше ніж через рік змушений був жити окремо. Якийсь час перебивався по знайомих, а потім чоловік Надії Світличної Павло Стокотельний запропонував жити у них. Надія тоді вже виїхала до США.

Ремонтував ліфти, працював сантехніком. Допомагав чим міг репресованим та їхнім родинам. А ще робив багато невидимої роботи у Гельсінській групі, не оголошуючи себе офіційно її членом. Більшість матеріалів про те, що робилося тоді у Києві, про арешти, обшуки передавав у світ саме Микола Горбаль.

Знав, що його заарештують. Будь-якого дня міг стати «хуліганом» чи «наркоманом». Правда, «зовсім не був готовим до того, що в кримінальному кодексі є ще ганебніші статті». Такі, як згвалтування.

Арештували його через кілька днів після повернення з Пермі, куди їздив, на прохання матері Валерія Марченка, щоб привести звідтіль тексти статей її сина.  Медсестра, якій повірив Валерій, виявилася агентом КҐБ.  Усі його ті записи потім будуть долучені до його нової кримінальної справи.

 ДРУГИЙ АРЕШТ

23 жовтня 1979 р. Микола Горбаль був вдруге заарештований за сфабрикованим кримінальним звинуваченням – «спробі згвалтування».  « Я з дня на день чекав арешту. Складалося враження, що всім, хто раніше вже сидів у політичних таборах, стараються на цей раз фабрикувати якісь кримінальні справи. Я знав, що кожної хвилини можу стати якимось злочинцем. Але, по- правді, до ролі гвалтівника не був готовим».

Того вечора Микола Горбаль забрав у Василя Стуса рукописи його віршів і відніс за адресою. Звідти їх повинні були передати у Москву.

Додому цього вечора він не повернувся – ночував у Лук’янівській тюрмі, як той, хто мав намір згвалтувати. Був весь у крові, з розбитим, спухлим обличчям –  дружинники постаралися. Домігся, щоб прийшов лікар і зняв побої. Натомість проти нього самого було висунуто нове звинувачення – «опір представникам влади». Сказали, що дружинники його не били, а тільки захищалися від нього.

«Спогад про цю цинічну провокацію завжди викликає пригнічено-гидливий настрій. Навіть очевидне всім оббріхування ставить жертву у невигідне становище, бо відтепер спрямовує його енергію лиш на захист і спростування, а це завжди стан жалюгідний. Провокація, спрямована на дискредитацію особистості, є своєрідною формою її убивства».

На курсах німецької, які відвідував Микола Горбаль, розказували німецькою про свою роботу. Одна слухачка, дізнавшись, що він працює електромеханіком, попросила допомогти у ремонті лампочки у ванній. Нагадувала постійно.

Врешті домовились про час ремонту. Квартира виявилася необжитою: кілька стільців, диван і стіл, заставлений наїдками та випивкою. У квартирі , окрім господині, була ще одна жінка. Подивився на лампочку, сказав у чому причина. Запросили за стіл. Відмовився – спішив додому. Потім, аналізуючи ситуацію, зрозумів, що саме цей день повинен був стати днем його арешту-пиятика у чужій квартирі, з чужими жінками.

Через кілька днів, вертаючись з другої зміни, по дорозі «випадково» зустрів цю другу жінку з квартири. Їхала до їх тепер спільної знайомої. Попросила, щоб зайшов з нею у гуртожиток, щоб щось там узяти. А потім провести до трамваю, щоб не йти самій поночі. Погодився. Тут, біля станції швидкісного трамваю  «Польова», його й пов’язали. Група чоловіків били ногами, повалили на землю. Неподалік стояла міліцейська машина і через короткий час він уже був у Лук’янівській тюрмі. Не у міліції в камері попереднього затримання, а відразу у тюрмі. Санкцію на арешт пред’явили через два дні.

У перший тиждень, який провів під арештом, з ним коїлося щось незрозуміле.Відчував якийсь непоясненний душевний біль, хотілось дертися по стіні, не міг знайти собі місця, кілька діб навіть не зімкнув очей. Якесь божевілля. Згодом його приятель, лікар за фахом Микола Плахотнюк скаже, що такою є дія депресантів, які могли добавляти до їжі , чи води.

Через певний час із одиночної камери  кинули у пусту величезну камеру, де на верхній нарі побачив зав’язану петлю. Прийшло розуміння, що впродовж цього «пекельного» тижня його підготовляли до суїциду. Сказав собі: «я не допоможу вам у цьому злочині». Чи не першу ніч він спав спокійно. А на другий день його кинули у набиту камеру, де перебували 60 чоловік: « і життя пішло своїм шляхом. Експеримент не вдався – я не повісився».

21 січня 1980 р. на закритому засідання був засуджений Жовтневим райсудом м. Києва до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. До зали суду допустили сестру Марію, решту родичів — тільки на оголошення вироку. В останньому слові Микола Горбаль сказав: «Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким гидким звинуваченням… Сьогодні я офіційно оголошую себе членом Української правозахисної Гельсінкської Групи».

Відбував покарання на території України, у кримінальній зоні у с. Ольшанське Миколаївської області. Працював токарем. 1981 р. переведений у колонію у с.Новоданилівка Миколаївської області. Працював у кар’єрі на обробці граніту. Це була кримінальна зона, яку кримінальники називали Бухенвальдом.

Було важко. До того ж був під тісною «опікою» стукачів. Та все ж працюючи на кар’єрі, потайки писав і передавав написане на волю. Газета «Українське слово», що тоді виходила у Парижі, на цілий розворот надрукувала статтю «Життя в кримінальному таборі». Журнал «Визвольний шлях» видав у 1981 році статтю «Право на захист». У цьому ж році вийшла книга віршів для дворічного сина «Коломийки для Андрійка». Журнал «Сучасність», що виходив у США, видав у 1983 році збірку невільничих поезій та пісень з нотами «Деталі піщаного годинника».

В ув’язненні зареєстрував шлюб з Ольгою Стокотельною. Перша дружина розвелася після його другого арешту.

Відбувши від дзвінка до дзвінка друге тюремне ув’язнення, на волю так і не вийшов.

ТРЕТІЙ АРЕШТ

За день до звільнення Миколу Горбаля знову заарештували. Звинуватили в антирадянській агітації за публікації, що вийшли за кордоном.  Пропонували покаятися, говорили, що от один з вас на свободі, а ти чого впираєшся, дружина за ворітьми тебе чекає. Відмовився. Кинули в камеру смертників. Дали матрац «який рухався від вошей, два тижні перед сном сидів, бив їх, руки, всі пальці і нігті були в крові, бо не можна було спати». Під вікном цілу ніч вив пес.

10 квітня 1985 року був засуджений Миколаївським обласним судом до 8 років позбавлення волі і 3 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у зоні особливого режиму у с. Кучино Пермської області. Там уже перебували Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Василь Стус, Валерій Марченко, Іван Кандиба, Василь Овсієнко, Петро Рубан,  Григорій Приходько, Іван Сокульський, Віталій Калініченко та ін.

Хоча суд над Миколою Горбалем був у квітні, приїхав у табір на Урал тільки 24 вересня. Тримали, «мурижили», надіялися на покаяння. Не дочекалися.

Як «особливо небезпечного державного злочинця-рецидивіста» відправили у табір особливо суворого режиму в село Кучино Пермської області для «політичних рецидивістів». Це був єдиний такий табір на цілий  СРСР.

Це був табір Смерті – невеличка жорстока тюрма. На час прибуття до цього табору, там було усього 24 в’язні на цілий СРСР, 14 із них – українці.

У Кучино їхав спокійно – така доля. За три тижні перед його приїздом не стало Василя Стуса. Знав, що Валерія Марченка, Юрія Литвина вже також немає в живих.

Через кілька місяців усе радикально почало мінятися – до влади прийшов реформатор Горбачов.

 

ЗНОВУ НА ВОЛІ

Президент США Рональд Рейган на зустрічі з Михайлом Горбачовим у Рейк’явіку запитав його про політичних в’язнів. Той відповів, що таких у Радянському Союзі нема. Тоді Рейган зачитав із листка прізвища, серед яких було і прізвище Миколи Горбаля.

12 серпня 1988 р. вийшов указ ПВР СРСР про помилування М. Горбаля.

Залишав табір одним з останніх.

Через кілька днів після звільнення до нього прийшли Михайло Горинь і В’ячеслав Чорновіл: «Миколо, треба було на нарах спати, а тут нема часу – Україна бурлить!» Так став виконавчим секретарем Української Гельсінської спілки. Формував її структури в областях. «Радіо Свобода» передало його домашній номер як контактний телефон. Дзвонили з усієї України, повідомляли про мітинги, збори громадян, кого затримали, кого побили. Укомплектовував ці матеріали і передавав на радіостанцію «Свобода».

ДЕПУТАТСТВО

У 1990 році запропонували балотуватися до Київської міської ради від екологічної організації «Зелений світ». На виборах обійшов вісьмох конкурентів.

У 1994 році став народним депутатом України по мажоритарному округу Тернопільської області. Люди знали пана Миколу, бо довго працював у тих краях, та й слухали по «Радіо Свобода». Працював у Комітеті культури і духовності, входив до національно-демократичних фракцій.

Нагороджений Орденом Свободи, Орденом «За мужність» I ст. , Орденом «За заслуги» III ст.

 

ГАЛЕРЕЯ БОГДАНА

Старший брат Богдан народився із синдромом Дауна. Все своє життя він малював кольоровими олівцями у шкільному альбомі. Ніхто особливо не приглядався до тих його малюнків. Виглядали химерними. Зазвичай ними вдома розпалювали піч.

Коли Микола Горбаль вперше опинився у тюрмі, то не міг позбутися відчуття, що вже десь бачив ці споруди, колони однакових з виду людей, людей в погонах з автоматами. Зрозумів, що це все було на братових малюнках.

Згодом пан Микола спостерігав за малюванням брата. Богдан розпочинав малювати з будь-якої точки, не розмічаючи папір, без головної фігури чи деталі. Вся композиція вже була у його голові. Мистецтвознавці дивувались – на малюнках були дотримані всі її правила.

З неволі написав мамі, щоб не викидала братових робіт. У 1993 році пан Микола забрав маму і брата до себе у Київ. Впродовж двох років Богдан намалював майже 2000 малюнків. У 1995 році мама Текля відійшла у засвіти. Богдан перестав малювати. За три роки не стало і його.

У 1996 році Микола Горбаль організовує у своїй квартирі виставку малюнків Богдана. Згодом було ще кілька виставок у Києві, США. Всі дістали високі оцінки.

« Малюнки Богдана Горбаля подекуди створюють відчуття чимось подібне дотого, яке виникає під час споглядання древніх ікон» – написала поетеса і художниця Раїса Лиша.

Журналістка Неля Даниленко зробила фільм про нетрадиційного художника.

Микола Горбаль вирішив створити музей малюнків брата. У 2012 році на місці хати, де протягом багатьох років жила їхня родина, він заснував музей-садибу, котру назвав «Галерея Богдана».

У двох залах розмістив роботи Богдана, третю присвятив своїм побратимам із руху опору.

На вшанування пам’яті брата та щоб допомагати таким людям, як він, Микола Горбаль зареєстрував Благодійний фонд «Галерея Богдана».

ЧИМ ЖИВЕ ЗАРАЗ МИКОЛА ГОРБАЛЬ

Микола Горбаль – член міжнародного літературного об’єднання ПЕН-клуб, лауреат премії імені Василя Стуса, лауреат премії Ірини Калинець. Пише книги. У його доробку їх  кілька: уже згадувана тут збірка поезій і пісень «Деталі піщаного годинника», книга спогадів «1 із 60», версія роману «Презентація життя» – присвята сімейству Світличних, роман «Повернення» і остання  – «Повість про три дороги».

Кілька років тому вирішив реставрувати у селі занедбаний костел: «святиня повинна повернути собі попередній статус: стати святинею, а не сільським смітником». Окрім пенсії не має інших доходів. За останні роки наскладав на очищення території, перекриття даху, на купол і хрест.

Пан Микола щороку їздить у село. Бо ж «яке це щастя іти просто аж до горизонту і милуватися небом, деревами, травою». Надіється, що Бог і надалі допомагатиме йому достойно завершити розпочату справу.

Данута  КОСТУРА

Popularity: unranked [?]