В Ірпені, у десантників

Данута КОСТУРА

Нині ми всі, неначе, живемо двома життями – одне звичне, зі своїми радощами, проблемами і інше, тривожне, де червоною ниткою проходить: як там вони, наші захисники.

Народ старається віддати свою часточку боргу цим хлопцям якоюсь доброю справою. Підсобляють, хто, як може. Головне, щиро. Зокрема, діти. Бачимо їх малюнки, чуємо їх розмови. А в їх іграх зявилися нові мотиви, щось , на кшталт, «Слава Героям», де герої живуть з ними тут і зараз.

На днях мені зателефонував знайомий Ігор Бартків, представник громадської організації «Правиця» і запросив на концерт учнів Бучанської дитячої школи мистецтв ім. Левка Ревуцького у воєнному госпіталі. Діти виступали надзвичайно піднесено. Їх щирість передалась солдатам – глядачам. Вони заусміхалися і завзято аплодували.

«На жаль, не вдалося зробити групове фото дітей і солдат, перед якими вони виступали. Згодом згадували б цей «патріотичний момент » у своєму житті» – говорить Ігор Бартків. Він вважає, що обов’язково слід залучати наших теперішніх захисників до розмов зі школярами. Вони ненабагато старші від самих старшокласників, розмова з ними відбувалася б на рівних. Кожна держава старається виховувати патріотизм у своїх громадян. А таке поняття, як національна гідність цінується у світі.

Десантники

Концерт дивилися, як виявилося, солдати строкової служби, які служать недалеко. На запитання, чи є серед них хтось з гарячої точки, вказали на хлопця, який сидів у першому ряду. Вказали з захопленням. Боєць виявився ввічливим, але не надто говірким. Розмову намагався перевести у жартівливу. Про себе говорити не хотів. Неначе, обвів навкруг себе коло, в яке не впускав, не тільки чужих, але й свої спогади. Та все ж вирвалася у нього фраза про пекло.

Завів до десантників. Вони якраз сиділи гуртом у палаті, як згодом виявилося, єдиного серед них кадрового воєнного. І знову жарти. Врешті, змилостивилися наді мною і дещо розказали про себе. Але поставили умову – ніяких фото, прізвищ.

Вони попали у лікарню після боїв в Донецькому аеропорту, Маріуполі, Словянську, Луганську. Найбільша їх емоція – подив. Вважають, що їм у страшному сні не снилося, що воюватимуть з росіянами. І що слово «брат» може набути такого зловісного, цинічного, ганебного забарвлення.

Вони з різних областей – Київської, Дніпропетровської, Житомирської. Дитячий тренер з боротьби з Дніпродзержинська зголосився йти воювати відразу після заклику. Своїх учнів виховував у патріотичному дусі. Зараз сам втілює його безпосередньо «на практиці».

Приватний підприємець з Фастівщини, який має бізнес також у столиці, єдиний у цій групі майданівець. Був у 5- й Сотні. « У мене мама росіянка, тато – поляк, а я- українець» – говорить, усміхаючись. На запитання, скільки грошей отримують бійці, відповів, що за три місяці розбагатів на 2500 грн.

Менеджер з продажу «Житомирських ласощів» воює після отримання повістки. До своєї цивільної праці служив в армії як контрактник.

Доброволець з Кагарлика – десантник-артилерист. Отримав поранення під час приземлення.

З гордістю показують на товариша, який отримав медаль за взяття Маріуполя.

Вони обурюються, що у таких умовах деякі «начальнички» роблять собі імена, нехтуючи правдою. А медіа підхоплюють цю неправду і несуть у народ.

Ці хлопці живуть вже в іншому вимірі, де особливо цінуються такі поняття як честь, обов’язок, відвага. Вони не прощають зрад, шкурництва. Вкрай негативно відносяться до деяких вищих чинів. Вважають Київ чорною дірою, де ніяк не може набити свої кишені начальство. Їм би пристрілятись, як слід, політати, пострибати з парашутом – та на все одна відповідь: не має коштів. Красти треба менше!

Данута Костура


no images were found

Popularity: 2% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code