Тиха війна Рената Польового.

Анатолій Зборовський

15 грудня в міському будинку культури відбулася презентація збірника «Тиха війна Рената Польового», яку презентував  автор-упорядник книги Роман Коваль.

«Тиха війна Рената Польового» – це збірка творів самого Рената Петровича, а також спогадів про нього і його родину. Ця книга є посібником з історії України. З неї ми дізнаємося і про тих, хто боровся за Незалежність нашої Батьківщини зброєю, і про тих, хто дбав про рідну культуру і тим самим вів тиху війну за збереження української нації.

Герой книги – наш талановитий земляк Ренат Петрович Польовий. Нині, на жаль, покійний. У його творчому доробку 93 винаходи і 72 технічні статті в галузі виробництва базальтового волокна. Рената Польового тричі нагороджували найвищою в колишньому СССР премією, яка становила 20 тисяч рублів, а також іншими. Економічний ефект від його винаходів становив мільйони рублів. Але, щоб отримати заслужену нагороду винахіднику доводилося судитися. В той час влада сприяла передусім членам Комуністичної партії. Звичайно, талановитого винахідника з радістю прийняли б у члени Компартії. Проте Ренат Петрович принципово не хотів бути комуністом. І те, що не зважаючи на безпартійність, він все-таки отримував найвищі нагороди, свідчить, що це був, як зазначає Роман Коваль, технічний геній. Рената Польового, як фахівця з виробництва базальтового волокна, запрошували в Ізраїль. Він налагоджував це виробництво в Південній Кореї і на японській фірмі, в Росії і Грузії.

Однак Бог часто, нагороджуючи людину талантами, водночас обдаровує її різними нещастями. Так було і з Ренатом Польовим. Навчаючись у сільськогосподарському технікумі він через нещасливе кохання потрапив у погану компанію і за компанію з нею – у місця позбавлення волі. Але там юнак побачив своїх героїв не у «злодіях у законі», а в борцях за незалежність України,які теж поневірялися в ув,язненні. Ренат Польовий заприятелював на все життя з Степаном Сярим, ув,язненим у 1940 році за членство в ОУН. Від Степана Ренат багато дізнався про Визвольні змагання, про український національний рух.

Сестра Рената Петровича Людмила Польова згадує:»Хлопці, які сиділи за націоналізм, були людьми моральними. Завдяки їм і Ренат вийшов з таборів націоналістом, безмежно закоханим у свою Батьківщину – Україну».

У концтаборі з Польовим перебував вірменський письменник Кабузян (псевдонім Ваграм Алазан). Згодом Ренат Петрович згадував:»Років через п,ятнадцять довелося мені почитати роман того Алазана «Северная звезда» про наш склозавод. Написав він його по поверненню з Колими. Таку погань огидно навіть у руки взяти! Жодного слова правди! Кабузян з пафосом писав про «героїчні будні трудового колективу від проводом славної компартії». У книзі немає й натяку про те, що колектив той складався  з в,язнів сталінських таборів. Такі брехливі книги й кінофільми, призначені для виховання «нової совєтської людини», засмічували мозок. Тож перед розвалом СРСР нерідко чув нарікання на падіння почуття патріотизму. Мовляв, нема того трудового ентузіазму, що був раніше й описувався в літературі, показувався на кіноекранах (наприклад, фільм «Комсомольськ», у якому місто на Амурі нібито будували комсомольці, а насправді ж – в,язні, а комсомольцями були хіба що охоронники, конвоїри). Отакі творили міфи кабузяни!»

Ці рядки особливо слід прочитати тим, хто досі ностальгує  за літературою «соціалістичного реалізму».

На волі Ренат Польовий  закінчив технікум, а потім здобув вищу освіту і став видатним фахівцем у своїй галузі. Його запрошували на роботу в Москву, обіцяючи всі умови, але Польовий залишився в Україні. У 1972 році він переїхав у Бучу (до цього часу майже 20 років прожив у Костянтинівці на Донбасі), а потім збудував будинок в Ірпені. Працював на Ірпінському комбінаті «Прогрес», Білицькому заводі «Теплозвукоізоляція», склозаводі та Інституті скловолокна в Бучі.

Дружина Рената Петровича кубанська козачка Віра Омелянівна згадує:»Прожили ми з Ренатом 56 років. Я за Ренатом була, як то кажуть, як за кам,яною стіною. Я завжди була спокійною, бо відчувала і знала, що він людина сильна. Знала, що він буде завжди піклуватися про нашу сім,ю. Я прожила з ним щасливе життя».

Однак подружжю Польових довелося пережити найстрашніше. Їхній син Микола загинув  27-річним унаслідок нещасливого випадку на виробництві в 1982 році. Це найбільше горе, коли батьки хоронять власну дитину.

Протягом 1966-1980-х років Ренат Польовий і сам, і з сином, іншими родичами та друзями об,їздив усю Україну й заселені українцями прилеглі території в Росії і Білорусі.Польовий не минав жодного козацького полкового і сотенного містечка. Роман Коваль пише:»Мандрівки були способом пізнати козацьке минуле своєї Батьківщини. Під час подорожей  Ренат переконався, як систематично й цілеспрямовано московська влада нищила сліди славного минулого українського народу, нищила народні реліквії, а з ними і пам,ять народу». Пам,ятки архітектури або були зруйновані, або ж там розташовувалися військові частини і медичні спецзаклади. Тому туристам вхід сюди був заборонений. В музеях історичні реліквії козаччини та княжої Русі були представлені вкрай мало.

Ренат Польовий читав самвидавську дисидентську літературу, слухав закордонні радіопередачі, вивчав українську історію і культуру. Люди, які були знайомі з Ренатом Польовим, називали його ходячою енциклопедією українознавства.

У 1967 році Ренат Польовий познайомився з подвижником української культури Іваном Гончаром. Син Рената Польового Микола перефотографовував для Гончара старі знімки.Художник Петро Гончар, який керує Музеєм Івана Гончара наголошує:»Становлення музею Івана Гончара відбувалося не без активної участі пана Польового. А в найтяжчі для Івана Гончара 1970-ті, коли стараннями КГБ він був ізольований від світу, фактично перебуваючи під домашнім арештом, вижив завдяки плечу вірних друзів, таких як Ренат Польовий».

Частину зароблених грошей Р.Польовий перераховував Українському товариству охорони пам,яток історії та культури, надав допомогу Левку Лук,яненку, поету Данилові Кулиняку. Польовий брав участь у відродженні українських звичаїв, з 1983 року співав у хорі «Гомін». Співачка хору «Гомін» Віра Глушко стверджує, що любов до української народної пісні допомагала Ренату Петровичу перемагати всі його життєві негаразди.

Виникає запитання, чому ж Рената Польового не репресували. Справа в тому, що його винаходи використовувалися у військовій і космічній техніці. А в СССР військові питання були пріоритетними. Очевидно, кагебістам не дозволяли розпочати справу проти непокірного винахідника.

Коли розпочалася перебудова Ренат Польовий веде активну громадсько-політичну діяльність в Українському культурологічному клубі, Українській гельсінській спілці, Українській республіканській партії. Про авторитет Польового свідчить те, що його обрали головою Суду честі об,єднання «Державна самостійність України».

Ренат Польовий написав і видав три книги – «Кубанська Україна», «Кобзарі в моєму житті» і «Моя боротьба». Газета «Незборима нація» опублікувала 76 гостропубліцистичних статей і заміток Рената Польового.

Побувавши в Ізраїлі Ренат Польовий звернув увагу на велику різницю в ставленні до державної мови в цій країні і в Україні. В Ізраїлі по суті відроджено давню мову іврит. Р.Польовий пише::»Мовну політику держава провадила і провадить строго. Мовних законів дотримуються суворо, величезна пропагандистська кампанія і численні мережі курсів для вивчення івриту сприяють цьому. Видано величезну кількість словників з усіх галузей знань і навчальних посібників. На все це держава витратила і витрачає великі кошти… Найвагомішим у мовній політиці Ізраїлю є те, що незнання івриту автоматично перекриває будь-кому перспективу на просування службовою драбиною. Найвищої кваліфікації інженер без знання івриту не знайде роботи за фахом, бо вся технічна документація, все діловодство, офіційне листування провадяться винятково державною мовою… Нехтуючи українською мовою як основним консолідуючим чинником у творенні Української держави і взявши курс на двомовність, тобто на вживання російської мови, яка безоглядно і всеохопно панувала і панує в усіх сферах нашого життя, ми тим самим прирікаємо Україну на вічний статус додатку Росії, її колонії. Щоб вибратися з цього багна, берімо приклад із сильних народів».

Та Польовий не звинувачував рідну націю. Він говорив:»Українська нація не байдужа, вона скалічена! Протягом скількох поколінь методично винищуються кращі її представники».

Іноді доводиться чути, що ми, українці в усьому винні самі. Мовляв, ми самі добровільно зрікаємося рідної мови. Ренат Польовий згадував:»Мій батько (інженер) і мати (вчителька математики) були вихідцями із села, але між собою і з нами, дітьми, розмовляли лише російською. Та під впливом суцільно україномовної криворізько-рудничої вулиці і школи ми, діти, були запеклими українцями. Тепер я розумію причину батькової поведінки (саме він примушував матір до російської мови, хоч у школі вона викладала свій предмет українською). Син свідомого українця, сільського вчителя, і молодший брат репресованого члена націоналістичного підпілля 1920-х років, він під загрозою потрапити в жорна московсько-більшовицького терору своєю російською мовою демонстрував лояльність до московської влади».

Інерція цього страху продовжує діяти і нині. Її підкріплює потік російськомовної книги і фільмів із Росії, а також діяльність московської агентури.

Ренат Польовий застерігав:»Усе починається зі ставлення до мови. Народ, який не поважає рідної мови, не діждеться поваги до себе від інших народів і не доб,ється гідного становища у світі. Він не здатний створити сильну державу. Нам необхідно позбутися мовного холуйства».

На презентації виступили люди, які особисто знали нашого видатного земляка.

Письменник і історик Данило Кулиняк відзначив, що Ренат Польовий завжди був ідейним українським націоналістом.

Письменниця Наталя Околітенко, прототипом головного героя роману якої «Базальтові острови» став Ренат Польовий», зауважила, що ім,я талановитого земляка слід увічнити в назві однієї з ірпінських вулиць.

Рената Польового згадували Сергій Ходак і Володимир Антоненко, які з ним працювали.

Олег Король зі Львова сказав, що вся родина Польових талановита. Брат Рената Петровича – Василь Польовий – художник. Цікаві спогади інших представників родини опубліковані в книзі.

Виступи чергувалися з українськими піснями у виконанні кобзаря Тараса Силенка.

Автор-упорядник книги, президент Історичного клубу «Холодний Яр», письменник та історик Роман Коваль відзначив організаційну діяльність ірпінських свободівців і керівника організації, депутата Ірпінської міськради Богдана Мельничука з підготовки презентації.

У збірнику «Тиха війна Рената Польового» 1040 сторінок і близько 700 фото. Вона коштує 150 гривень. Але для земляків Рената Петровича Роман Коваль продавав книгу за 100 гривень. Він взяв 20 книг. Але бажаючих придбати «Тиху війну Рената Польового» виявилося більше. Микола Мироненко, який працював з Ренатом Польовим на «Прогресі», купив два примірники збірника і один подарував міській бібліотеці.

Анатолій Зборовський.

На фото Анатолія Зборовського:

  1. Організатори і учасники презентації. В центрі – вдова Віра Польова і донька Рената Польового Любов Чуб.
  2. Зала під час презентації.
  3. Презентація розпочалася піснею .Зліва направо: Богдан Мельничук, Роман Коваль і кобзар Тарас Силенко

Popularity: 5% [?]

1 коментар до "Тиха війна Рената Польового."

  1. Шановні друзі!
    Я Буханцев Валерій Миколайович шукаю телефон по якому хотівби
    звязатись,або з донькою Любою,або з онуком Дмитром Рената Петровича.Якщо хтось має таку можливість,то буду дуже вдячний.
    З повагою Валерій Буханцев.
    0506346225

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code