ЦЕНТР КУЛЬТУРИ – У ЦЕНТР МІСТА

 19 травня в Ірпені відбувся круглий стіл – «Приірпіння: територія культури»
Юлія Бережко-Камінська
Ірпінь навіть не уявляє, як йому пощастило: він народився на розкішних землях – у затишку сосново-дубових лісів, неподалік від столиці. Сам факт його народження як зони відпочинку, дачного містечка, улюбленого місця для багатьох видатних діячів культури і мистецтва створив навколо нього особливу ауру, у якій легко твориться і в радість живеться. Невипадково саме тут розташований будинок творчості письменників, від якого – рукою подати до іншого «побратима» – будинку відпочинку композиторів, що у Ворзелі. Люди мистецтва, серця яких пускали корені у цьому краю, діставали із його глибин і віддавали людству перлини у вигляді нових поезій, романів, пісень, музичних творів, кінофільмів, картин, фотографій, які часто набували неабиякої популярності. Багатьох із цих особистостей знають в усьому світі. За честь мають запросити їх до себе, щоб почути, побачити. Їхні роботи купують за чималі гроші, розміщують в музеях і приватних колекціях, за їхніми підручниками навчаються мільйони студентів. Та в яких би парижах і нью-йорках  не перебували наші земляки, вони знову і знову повертаються додому, у край, де донести свою творчість для земляків далеко не завжди є можливість.

Чи є в Ірпені культура? Звичайно ж, є. Ми не стоїмо від неї осторонь. Навіть культура приготування їжі – теж культура. У нас не бракує заходів культурного спрямування, працівників, задіяних у цій сфері, зусиль, витрачених на те, щоб вона пульсувала і давала свої результати. В Ірпені є осередки, які у своєму напрямку працюють дуже активно, охоплюючи передусім дитячо-юнацьку аудиторію (музична школа, бібліотека тощо); є самовіддані діячі культури, перед якими можна лише низько вклонитися, є керівництво цієї галузі, яке щиро вболіває за її проблеми і намагається їх подолати. Проте у колах місцевої інтелігенції та багатьох жителів Приірпіння, яким близьке мистецтво, упродовж останніх років дуже часто постають питання про той невикористаний творчий потенціал нашого краю, що готовий до співпраці, але так і лишається осторонь культурно-мистецького процесу Приірпіння. Що ж потрібно для його залучення і розкриття? Як це можна реалізувати? Яку роль у житті всього Приірпіння це може відіграти?

Щоб знайти відповіді на поставлені питання, 19 травня в Ірпені був проведений круглий стіл – «Приірпіння: територія культури», організатором якого стала комісія з питань культури та освіти Громадської ради при виконавчому комітеті Ірпінської міської ради  (голова  комісії Тетяна Ледньова) . Мета зустрічі – обговорити і внести пропозиції до стратегічного плану комплексної Програми розвитку галузі культури в м.Ірпінь на 2011-15 рр., конкретизувати завдання цієї програми. Круглий стіл – перший діалог представників інтелігенції – митців зі світовим іменем, громадських діячів, керівників закладів культури Приірпіння та їхніх працівників із владою, спроба налагодження співпраці.

Усіх присутніх на цій зустрічі непокоять питання, вирішити які можна лише спільними і дуже потужними зусиллями. Як зазначив голова громадської організації «Українська народна рада», канд. економ. наук, заступник голови громадської ради Олександр Редич, – потрібно подумати над концепцію розвитку культури Ірпеня на найближчі 10-20 років. «Київ стоїть перед завданням виведення промислових зон за свої межі, і якщо в Ірпеня не буде цілісної концепції розвитку, не виключено, що сюди потраплять малопродуктивні, несумісні із нашим краєм промислові зони. Територія Приірпіння має бути територією культури, українським Парнасом, місцем, привабливим для інвестиційних проектів саме у цій сфері. Якщо ми над цим не подумаємо, то Ірпінь перетвориться на такий собі тупик між Києвом і Бучею.

Образ Ірпеня як тупика не раз виринав у бесідах із його жителями. «Якось в одного із попередніх посадовців, – розповідає О.Редич, – я запитав: чому не добудована дорога між Києвом та Ірпенем? Відповідь була несподіваною: «Києву дорога в тупик не потрібна».

Основою підйому культури  Приірпіння, як і самого його іміджу, представники місцевої інтелігенції бачать у створенні культурно-мистецького центру, який би згуртував навколо себе творчий потенціал регіону. Це має бути заклад, де б діяла виставкова зала із відповідним освітленням і умовами для гідного представлення робіт художників, фотографів, народних майстрів і умільців; камерна зала, де б відбувалися концерти класичної музики, оперного співу, літературні зустрічі, лекції і майстер-класи, діяв би дитячий і дорослий театр, стали б традицією покази кінострічок. Йдеться не лише про різноплановість заходів, а й про високий якісний рівень його діяльності. Олександр Столяров, відомий режисер-документаліст, роботи якого посідають перші місця на престижних міжнародних кінофестивалях: «Нам не треба містечкового чогось. Така культура нас загубить. Зараз у вас є можливість працювати з людьми культури. Ми не пройшли просити грошей, а пропонуємо свою підтримку у спільній праці. Багато хто із нас безплатно вже давно робить свою справу для міста, але у нас немає підтримки, у першу чергу – інформаційної. Також треба створювати умови для того, щоб можна було гідно презентувати творчість». Культура, на чому наголошує Олександр Столяров, не зводиться до того, аби за оплату запрошувати популярних виконавців співати на площі. Це цілий процес, який треба виховувати і розвивати. І він не може перебувати лише у школах, а має супроводжувати людину протягом всього її життя.

Проблема із приміщенням, де б усе це відбувалося, стоїть гостро. Як звертають увагу учасники круглого столу – міський будинок культури на сьогодні – «жахливе видовище. Туди соромно запрошувати як глядачів, так і творчі колективи. Будь-яка реклама виявляється неефективною (у цьому вже неодноразово переконувалися), коли місце, призначене для відпочинку людей, що несе у собі також і естетичне значення, викликає повне несприйняття, за яке соромно і боляче».

Будинок культури цегляного заводу (так званий БКЗ), не дивлячись на те, що там регулярно проводяться культурно-масові заходи передусім для дітей, які, звісно, є дуже важливими у навчально-виховному процесі, – традиційний добротний клуб, але виставкової і камерної зали бракує і йому. Та й місце його розташування не на користь справи.

В Ірпені, на що звертають увагу учасники круглого столу, на жаль, немає жодної концертної зали, де б можна було проводити камерні концерти класичної музики, авторської пісні. Єдине приміщення, більш-менш прийнятне для цього – зала міської музичної школи. Проте вона практично завжди задіяна у навчальному процесі, та й сам її стан ганебний: обшарпані і абсолютно недоречні візерунчасті шпалери, яким  – кілька десятків років. Не менше, мабуть, і стільцям… А відсутність кондиціонерів робить заходи у цьому приміщенні в теплу пору року просто неможливими: від задухи деяким виступаючим стає погано прямо на сцені. Бажають кращого і самі інструменти (роялі), – основа основ. Та й статус музичної школи вносить свої обмеження.

Отак і лишається культурна діяльність розпорошеною по всьому місту: заходів проводиться багато, відвідуваність забезпечують школярі і студенти, а жителі міста як були так і перебувають осторонь і в інформаційному вакуумі: що ж де ж і коли відбувається? Відповідні стенди в самих людних місцях, де б щомісяця вивішувалася зведена культурно-мистецька програма усіх колективів діючих закладів культури – до цих пір відсутні, не дивлячись на багаторазові спроби начальника відділу культури Євгенії Петрівни Антонюк довести цю справу до кінця. Розраховувати на те, щоб афіші заздалегідь з’являлися на рекламних щитах і банерах міста – не доводиться, тому що самі афіші нема за що роздруковувати – відділ культури, як зізнається, без жодної запланованої гривні на канцтовари, що тут вже говорити про афіші, якими б вони не були і де б не розміщувалася!

Здавалося б, будь-які благі наміри посприяти покращенню ситуації у сфері культури, заходять в один і той самий тупик. «Як можна говорити про такі речі як мистецький центр, коли я щодня маю думати, чим би заплатити самим працівникам культури, де б дістати ті нещасні 700-800 гривень їхньої зарплати?, – із болем запитує Є.П.Антонюк. – Коли доводиться вишукувати елементарні речі, по частинах купувати костюми для артистів – цього місяця спіднички, наступного – пояси; коли для реалізації Комплексної програми розвитку галузі культури у 2011 році із запланованих понад 1 млн. грн. міською радою виділено тільки 5 тис., та й ті на передплату періодичних видань для бібліотеки. Та й сама Програма спрямована не скільки на розвиток галузі, скільки на банальне виживання, вирішення нагальних, першочергових питань, спрямованих передусім на те, щоб не розвалити ті осередки культури, які діють у місті».

Якщо місію культури зводити лише до розважання населення, то фінансування за залишковим принципом і відповідне ставлення до її проблем ще можна було б якось виправдати, але ж призначення культури виходить далеко за межі кола розваг. Невже сьогодні потреба у культурно-мистецькому закладі виглядає лише утопією? Невже держава не зацікавлена у самозбереженні, у саморозвитку, а створення неторгівельних установ, які мають величезне духовне значення, вважає даремною витратою коштів, а не однією із потужних оберегів народу від того шаленого скочування у прірву безкультур’я, аморальності та невігластва?

«Нам хочеться запитати – якщо на культуру систематично немає грошей, то куди ж вони йдуть?» – звертається всесвітньовідомий фотохудожник, учасник круглого столу, Юрій Косін. Чому також діти, які не захоплюються дискотеками і комп’ютерними іграми, а вивчають класичну музику і тяжіють до прекрасного, не мають у місті осередку, де в вони знаходили себе, де б спілкувалися із однодумцями, де б застосовували свої уміння і таланти? Що вони бачать опісля закінчення музичних шкіл і закладів культури? Що вони нікому не потрібні? Що у них заробітна плата працівника культури буде нижча, ніж у прибиральниці чи охоронця? Що «Храм культури», де б вони мали нести прекрасне і світле, обшарпаний і напівпорожній? Чому ми, дорослі, не приходимо їм на допомогу? Які альтернативи ми їм пропонуємо: бари-ресторани? Куди ми спрямовуємося з таким підходом до життя? Які плоди щедро пожинатимуть наступні покоління?

Вся наша біда в тому, що ми живемо лише сьогоднішнім днем. Хтось намагається просто вижити, тому те, що сягає вище придбання ¼ костюма для артиста на місяць, – із розряду мрій. Які при цьому можуть бути далекоглядні плани? Хтось же просто прагне швидких результатів, які б встигли до наступних виборів пропіарити його. На майбутнє ж працюють одиниці. Яким воно у нас при цьому може бути?

Не дивлячись на те, що учасники круглого столу «Приірпіння: територія культури» чітко зрозуміли: культура – як була, так і залишиться без необхідного фінансування, тому «концепція потрібна, але ідеалістична» (Є.П.Антонюк). Хоча, як зазначила сама ж Євгенія Петрівна, – «нічого у цім світі неможливого немає». Це залишає надію, що влада пам’ятатиме про потреби культури та її носіїв, коли, наприклад, здаватимуться в експлуатацію нові житлові приміщення, перший поверх яких, залишений у подарунок місту, можна було б відвести не під черговий магазин чи розважальний заклад, а під концертну та виставкову залу. Що, коли зруйнують кінотеатр «Перун» (що планується невдовзі зробити), на його місці, поміж великим торговельним будинком і готелем, у самому центрі міста виросте не ще один об’єкт торгівлі з кінотеатром в одній із зал, а багатофункціональний культурно-мистецький центр. Центр культури – у центрі міста. Адже «Самі лише торгові точки у серцевині Ірпеня говоритимуть про повний крах його культури, – зазначає Олександр Редич. Вирішити це болюче питання можна було б також серйозною реконструкцію міського будинку культури, який би передбачав сучасні вимоги до цієї галузі.

Можливо, питання, які піднімалися на круглому столі представниками приірпінської інтелігенції і які в жодному разі не спрямовані на критику (як і ця публікація), а на постановку проблеми, заявку про неї і активну готовність до співпраці, виходять за межі компетенції місцевої влади – це проблеми загальнодержавного рівня (і вони проглядаються практично на всій території нашої країни і свідчать про дуже тривожний стан речей в Україні). Проте – дерево росте знизу, то ж винесення наболілого із власних душ як теми для спільного обговорення, це, можливо, – перший крок до змін, до звернення уваги на необхідність більшого опікування культурою, зацікавленості держави у підтримці митців і діячів культури.

 

Popularity: 9% [?]

3 коментарі до "ЦЕНТР КУЛЬТУРИ – У ЦЕНТР МІСТА"

  1. Хотелось бы перейти от слов к делам. С чего начинать надо ?
    Может с определения лидеров,которые поведут за собой остальных?

    • Если из запланированного миллиона грн. на поддержание (не развитие!) культуры в районе реально выделено лишь 5 тыс., даже самый талантливый лидер вряд ли что-то сможет сделать. (Интересно, на что пошли остальные 995 тыс.?) Красота требует всего лишь жертв, но для развития культуры необходимы средства. Надеяться на правительство (независимо от того, оранжевое оно или бело-голубое), по-моему, бесполезно. У политиков, конечно, есть более “важные” проблемы, чем культура. Но, может быть, кто-то из многочисленных знаменитых деятелей культуры вспомнит о своей малой родине и поможет ей взрастить новые таланты? Других вариантов я пока не вижу.

  2. Да. Рассчитывать на бюджет – наивно. Но!
    Ірпінь має творчій потенціал. Я як організатор КС на меті ставила доповнити Програму проектами від громади. Демократія – коли народ бере участь. Приймаємо пропозиції.
    Від меценатів також.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code