Аптекар Амвросій Дзюба

                                 Олімпіада Горбатюк

Хто проживав чи відпочивав у Ворзелі до 1975 року, той обов’язково повинен був пам’ятати мого батька, завідувача місцевою аптекою № 77 Амвросія Юхимовича Дзюбу, чоловіка з козацькими вусами у вишиванці або неодмінно білій сорочці з краваткою, невід’ємною рисою якого була щира любов до рідної, української мови, якою добре володів і спілкувався виключно нею.

Направили тата у Ворзель 1957 року, коли помер попередній завідувач аптекою пан Дізик. Зазвичай сім’ї завідувачів оселялися при аптеці, тому родина померлого колеги лишилася у своєму помешканні в очікуванні на подальше надання їй квартири в Києві. Зважаючи на це, нашій сім’ї з трьох осіб довелося оселитися в кімнаті, що слугувала для аптеки складом. Сам же фармацевтичний заклад на той час був невеликим і мав дрібний товарообіг. Тому трьох кімнат, які містилися в ньому, було достатньо. В аптеці працювали двоє фахівців фармацевтів і одна санітарка.

Тата така аптека не влаштовувала. За незначний термін він забезпечив розширення асортименту ліків і предметів медичного призначення. У ті часи тотального дефіциту до Ворзеля приїздили по ліки навіть кияни. Якщо ж якихось із потрібних людям ліків бракувало, тато не лінувався особисто їздити за ними до Києва. На щастя, хабарі тоді були не в моді і потрібне добувалося на аптечному складі особистими приязними стосунками за встановленою державною ціною. Я теж неодноразово просила у тата ліки для колег. І одного разу він мені таки відмовив. На прохання купити мені дефіцитний тоді тонометр, батько запитав:

–         Це кому?

–         Мені, – відповіла я.

–         Тобі – не можу.

–         Чому?

–         Чужій людині відмовляти незручно, а тобі – можу. Знаєш, як неприємно випрошувати…

У цьому – увесь мій тато, увесь його характер.

Невдовзі настав час розширювати аптеку і збільшувати її штат, а тут власна сім’я заважає. Тато звернувся до голови селищної ради І. С. Березовського з такими словами:

– Чи немає у вас якоїсь хати-розвалюхи?

– Навіщо? – запитав голова.

– Хочу відселити сім’ю.

– Чию?

– Та свою.

За тими словами Іван Степанович поцікавився психічним здоров’ям ворзельського заваптекою, а потім запропонував узяти земельну ділянку і будуватися на позичені в аптекоуправлінні кошти. На той час державні організації допомагали своїм працівникам позиками, а позичальники за певний час повертали ці кошти. У ті роки селищна влада надавала ділянки по 0,07 га на пустирі в Кичеєвому. Потенційні власники ділянок визначали місце своєї майбутньої садиби жеребкуванням. Татові було байдуже, де буде його ділянка, тому, щоб не витрачати марне дорогоцінного часу, він попросив свого майбутнього сусіда З. К. Малюка витягти за нього папірця з номером. До честі всіх, на жаль, нині покійних наших сусідів, люди між собою за кращі ділянки не сварилися, не намагалися замінити свій номерок на номерки відсутніх при голосуванні. Про те, щоб ухопити собі більшу площу, і мови бути не могло – за цим слідкувала влада. Тому постає питання: що сталося з людьми всього за одну лише зміну покоління, коли спостерігаєш, які пристрасті вирують навколо земельних ділянок сьогодні. Винні гроші? Приватна власність? Забуте поняття честі, взаємна повага. Та це так, до слова.

Тож ділянка є, куплено найдешевший каркас будинку, обладнана одна з трьох кімнат за проектом – і нашу сім’ю з аптеки виселено. На той час я закінчила Київський медінститут і з татом у мене відбулася така розмова:

–         У мене диплом з відзнакою, а тому маю вибір: Новошепеличі Київської області чи Куликівка Чернігівської. Куди краще брати направлення?

–         Куди посилають, туди і їдь. Гадаю, варто обрати місце, де є краще сполучення, щоб могла додому приїжджати.

Про те, щоб тато скористався своїми знайомствами в міністерстві охорони здоров’я і я могла б лишитися в Києві, не було і мови. І саме за це я дуже вдячна своєму батькові, оскільки, почавши свою роботу без блатів, я пройшла добру практичну школу, зустрілася з чудовими людьми, а найголовніше – була ні від кого не залежною.

Згодом звільнилася квартира, у якій жила родина татового попередника. З’явилася можливість подальшого розширення аптеки. У найближчих селах, у радгоспах тато започаткував роботу аптечних пунктів, кіосків, аби людям було зручніше. Ворзельська аптека стала базою практики для студентів фармакологічниого факультету медінституту. Декотрі з практикантів після закінчення вузівського навчання повернулися працювати саме сюди. Тато став для них і наставником, і порадником. У нього були приязні і ділові стосунки з медпрацівниками всіх оздоровниць і установ, до нього звертались за медичними порадами в найекстремальніших ситуаціях. Тато був знайомим з багатьма композиторами і письменниками, які жили й відпочивали в нашім краї. Дехто з них був гостем у нашому домі.

Коли наблизився пенсійний вік, тато передав завідування аптекою своєму молодому колезі Б. П. Єгорову, а сам лишився на рядовій роботі. Земний шлях батька закінчився на 61-му році життя. Він вважав, що шістдесяти років йому досить. Мабуть, він мав на увазі те, що пережитого ним вистачило б на кілька життів. На цьому варто зупинитися окремо.

Тато народився 1914 року в бідній родині. У 20-их роках комсомольцем був направлений на навчання у фармацевтичний інститут. У 21 рік уже завідував аптекою. Війну зустрів у лавах армії. Повість Є. Долматовського «Зелена Брама» правдиво описує події, учасником яких був і тато. Після трьох діб оточення в болоті – полон. Далі – табір у Борисполі. Німецькі окупанти відпускали полонених, за яких поручалися родичі. Саме у такий спосіб мамі вдалося визволити батька і двох його колег. Згодом тато став до роботи в окупованому Києві, а потім – у Миколаєві. Ризикуючи життям, він постачав ліки партизанам, переховувався в Одеських катакомбах. До речі, за допомогу підпільникам тато був представлений до нагороди, але отримати її відмовився, оскільки не вбачав у своїх діях нічого, на його погляд, героїчного. Сам же він давав письмові свідчення про людей, які оформляли собі документи на нагороду і зверталися до нього як до свідка.

Після катакомб – захворювання на туберкульоз і палата смертників НДІ туберкульозу. Та доля благословила тата одужанням – його врятували. Операція, лікування – і повернення до життя. Далі – завідування аптекою в селі Гор.-Пустоварове на Київщині. 1946 року батька відрядили на боротьбу з епідеміями корости та педикульозу в селі Жовтанці Львівської області.( Після війни ця біда була поширена по всій Україні, але на заході бракувало медиків). Тут він побудував аптеку від фундамента. Цікаво, що тоді ще переконаний атеїст, тато взяв собі союзником у боротьбі з пошестю молодого греко-католицького священика, який досить переконливо направляв своїх парафіян за допомогою до аптеки. Успіх виявився вражаючим. На той час у Галичині це були роки колективізації. У селі стояв гарнізон НКВС, керівництво якого сприймало аптеку як джерело добуття безкоштовного спирту. Спочатку пили-їли, потім стали вимагати особистої участі тата в нічних облавах на бандерівців. Батько відмовився, за що його заочно судила Москва. Вирок не забарився: 10 років таборів в Омську та Кемеровській області Росії. Перехворівши на гепатит, через що йому вже не обіцяли довгого життя, тато був звільнений з табору 1954 року. Та невсипуще око КДБ переслідувало батька протягом усіх подальших років, до Ворзеля включно.

За життя тато працював у 10 аптеках (не враховуючи інтендантської служби в армії), дев’ятьма з них завідував.

На похорон батька зійшлися не лише ворзеляни, а й люди з навколишніх сіл. Кажуть, що таких велелюдних похоронів у Кичеєвому ще ніколи не було.

Доброзичливість, готовність допомогти кожному, хто звертався, добрий гумор і безкорисливість здобули татові повагу і шану людей.

Олімпіада Горбатюк

Popularity: 2% [?]