Данута КОСТУРА

У Ворзелі майже два десятиліття поруч з нами проживає непересічна людина – Михтодь Волинець. Історія його життя – приклад щирої любові до своєї землі, громадянської мужності і чесності у своєму життєвому виборі.

Михтодь Волинець написав спогади під загальною назвою «Я бачив пекло на землі». Присвятив ці спогади своїм батькам, написавши: «Перед Вашою пам’яттю клянусь писати правду, правду і тільки правду».  Всього вийшли друком 11 книг. Кожна про певний період його життя, про гулагівські табори, про людей, з якими зводила його доля.  Це спогади на фоні подій, які відбувалися у світі, у тодішньому Радянському союзі  і як прості люди на них реагували.

Народився Михтодь Іванович Волинець 3 березня1926 року в селі Іванівка Коростишівського району Житомирської області.

Закінчив семирічку. За рік до війни поступив у Коростишівську педагогічну школу ім. Івана Франка. Учитель цієї школи залучив його  до антифашистського підпілля. Разом з іншими підпільниками перешкоджали вивозити людей та хліб у Німеччину, псували машини, трактори.

У кінці грудня 1943 року Червона армія звільнила Житомир. Три місяці пропрацював секретарем сільської ради.

Армія

На початку квітня 1944 року призвали в армію. Спочатку був навчальний полк, а у серпні повезли на фронт. Але доїхали тільки до Львова і там поповнили стрілецький полк, перебазований у Західну Україну з Сибіру.

Михтодь Волинець разом з іншими армійцями заготовляв ліс, сіно для коней у місті Бібрка Львівській області.  Там і зустрів закінчення війни. Полк, у якому служив, охороняв від повстанців траси, по якій гнали корів і коней з Німеччини.

Одного разу попав у село, оточене чекістами. Завели його разом з іншими бійцями  у хату.

Михтодь Волинець згадує: « На ліжку мертва напівроздягнена жінка, залита кров’ю. У колисці дитина з сокирою в голові – зарубана сокирою. І так у голові сокира й стирчить. Ще дівчинку років семи витягують з-під ліжка – чимось важким розбита голова. Якийсь капітан пояснює: « Вот это вчера бандеровцы убили за то, что ее муж ушел в ряды Советской Армии защищать Родину».

Я перепитую голову сільської ради, який коло мене тримався тому, що я по-українському говорив: «У вас що, тільки один пішов в армію?» – «Та де, – каже, – у нас щось за тридцять їх». То мені зразу в голові питання: що ж таке, нікого не вбили, тільки цю жінку і її діток? І так страшно.

І я зрозумів, хто їх убив. Бо чому тут цей майор у спецвідрядженні – вчора прилетів, сьогодні тікає, чому тут уже кореспондент і фотокор із Києва, зі Львова, з Москви – всі є. Я зрозумів, що тут таке. Мої хлопці це теж бачили. Після цього ми сказали собі: «Хлопці, що служити таким катам – то це й на нас кров впаде отих дітей, що вони повбивали».

Спілка вільної української молоді

Після того Михтодь Волинець разом з ще двома однодумцями  створили підпільну організацію « Спілка вільної української молоді». Поруч діяла  ОУН, але вони не здогадалися навести з нею контакт. Склали програму, статут і виголосили клятву. Організація займалася пропагандою і агітацією серед української молоді. Ціль – здобути незалежність України.  Заяви і документи зберігав у штабі, де працював у секретній частині.

До осені їх уже було 14.

Друкували листівки на портативній німецькій трофейні машинці, яка ніде не була зареєстрована.  Писали листи, які потім надсилали по різним адресам, надзвичайно ретельно дотримуючись конспірації. Їх організація продовжувала  діяти, не дивлячись на те, що її члени були у різних місцях. Він, зокрема,  перевербовував агентів СМЕРШу, викрив донощика Віктора Погружальського (у 1964 році підпалив відділ стародруків і рукописів ЦНБ в Києві).

Восени 1946 року Михтодя Волинця переводять у Московський військовий округ. Заочно закінчує німецьке відділення Державних курсів іноземних мов.

Прослужив у армії рівно 6 років.

Перший арешт   

3 квітня 1950 року, за два дні до демобілізації, Михтодя Волинця  заарештовують.  У книзі «Мої сталінські університети» він пише: « Арешт не був для мене цілковитою несподіванкою. Я його, признаюсь щиро, чекав останні п’ять років щодня, щогодини. Та й у цей час з навколишнього світу долітали тривожні новини про масові арешти людей…Я морально був готовий до удару й до боротьби».

Етаповують у Москву на Луб’янку. Три місяці сидів у «Лефортово» в камері смертників. 7 лютого 1951 року засуджений на 25 років позбавлення волі.

« І животіти треба достойно, ніколи не втрачати ані людського сумління, ні людської подоби. Це було моїм правилом з першої миті арешту», – пише пан Михтодь.

Відбував покарання у м. Тайшет Іркутської області, на деревообробному комбінаті. Згадує, що за зміну, яка тривала десять годин,  потрібно було пропустити через свої руки більше ста кубометрів сирої деревини. З роботою справлявся, друзі-земляки допомагали ( інакше потрапив би до штрафної команди). Проте за місяць «перетворився на зразок єгипетської мумії».

Там було багато репресованої української інтелігенції, бійців УПА. Близько  зійшовся з сином генерала Української Галицької Армії Тарнавського – Мироном, з письменниками Яковом Майстренком, Іваном Гришиним-Грищуком.

25 серпня 1954 року – невдала втеча з кількома засудженими. Добавили всім ще по три роки.

Відправили під Братськ, на штрафну 43-ю зону.

Тут діяла добре організована група підпільників, завдяки якій у таборі був порядок.

На зоні перебувало близько 2000 чоловік. Літом 1956 року почала працювати державна комісія з  перегляду справ. Випускали  людей масово, але Михтодія  Волинця не відпустили.  Звільнили через рік, 21  червня 1957 року.

На волі

Добрався додому. З трудом отримав паспорт і невдовзі поїхав у Кемеровську область до своєї майбутньої дружини Марії Мариняк. Вона, тоді ще неповнолітня,  отримала 10 років позбавлення волі за приналежність до ОУН-УПА. Була зв’язковою. Спочатку перебувала у таборі на Печорі, потім на 30-й зоні.  Їх табори сусідували. Зав’язалося листування. Вдалося побачити одне одного лише один раз у присутності наглядачів як з «двоюрідною сестрою». Марійка тоді вже вийшла з зони. На прощання шепнула: «Буду чекати».

Після звільнення поїхала у Кемеровську область. Туди з Львівської області була вислана сім’я Марії.  Згідно з указом  про амністію вислані сім’ї мали право об’єднатися.

Наприкінці 1957 року, коли Михтодь приїхав до Марії,  вони одружилися.

У 1958 році народився син Данило, у 1963 році – син Ігор ( помер у 1971). Дочка Галина народилася вже в Україні у 1967 році.

Три роки тому пані Марія відійшла у засвіти.

Працював на шахті, навчався у Кемеровському філіалі Всесоюзного фінансово-економічного  інституту.

У 1964 році повернулися в Україну, в Іванівку. Почалися пошуки роботи. Всюди відмовляли, як тільки дізнавалися звідки приїхав. Нарешті з великими труднощами влаштувався бухгалтером у Коростишівській «Сільгосптехніці». 14 років пропрацював у Міжколгоспбуді начальником планово-виробничого відділу.

Другий арешт

Заарештували вдруге 19 вересня 1980 року  за «розповсюдження завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад».

У липні 1980 р. в  с. Студениця Коростишівського р-ну органи КГБ заарештували його знайомого – вчителя, перекладача з французької Юрія Залету. У пана Михтодія провели обшук і вилучили рукописи і щоденники ( 46 зошитів), які він вів ще з Озерлагу. Звинуватили його в тому, що говорив про війну в Афганістані, а також, що спортсмени Білоусова і Протопопов, артисти Растропович і Вишневська втекли з СРСР, бо їм тут було погано. На що пан Михтодій відповів: «Ви хоч би прочитали: у мене написано, що Растроповичі відбули у творче закордонне відрядження і їм відмовили в поверненні назад. Не тікали вони. І не погано їм тут було – у них була шикарна дача, вони були лауреати Ленінських премій, Державних премій, вони були народні артисти СССР, у них була шана і все».

У листопаді 1980 р. Житомирський обласний суд присудив Волинцю три роки позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Відбував покарання  у с. Райки Бердичівського р-ну Житомирської обл. Працював у бухгалтерії – виписував накладні на продукцію.

Через рік відправили на поселення у Пермську область.

Їхали з грудня 1981 до лютого 1982 року.

Спочатку була харківська пересильна тюрма. Згадує: «Там було забито повністю. Лежали аж до параші, а деякі люди стовбичили, бо місця не було. Вночі кричать: «Ложись!». Якщо не ліг, то забігають надзирателі з такими дерев’яними великими молотками і луплять усіх».

Після Харкова – Казань. Звідти – у Солікамськ. Тиждень перебував у камері, де по стінах текла вода, капала на нари. Потім дали старе зимове обмундирування і машинами повезли у Нироб Пермської області.

Це був колишній табір, тільки без колючого дроту. У сирих бараках повно тарганів, блощиць. Пригадує: «Всі кругом чухаються, кричать, а мене вони не кусають. Оце мені в тюрмі і в таборі допомагало. Ну, ще я не курив ніколи, а там же це великий дефіцит. Це мені дуже спрощувало життя».

Режим мав полегшений – міг ходити поза табором, користуватися бібліотекою. Ще робота була неважка – варив дефіцитну піхтову олію. А все через контрольні роботи, які писав капітанові-заочнику, який навчався в академії МВД.

Дружині Марії у цей час на дверях писали «бандеровка», вкидали у поштову скриньку зображення черепа зі схрещеними кістками.

Знову на волі

Восени 1983 року був звільнений. У Коростишеві на роботу ніде  не приймали. Врешті-решт влаштувався бухгалтером на ремзаводі. Працював економістом, майстром. У 1986 році вийшов на пенсію.

Реабілітований у 1991 році.

Часи «перебудови»

Під кінець 80-х повіяло змінами. І пан Михтодь активно включається у громадську роботу.

У Коростишеві заснував Асоціацію дослідників голодомору, опублікував свої спогади про голод 1933 року, організував виступи інших очевидців. Брав участь у двох міжнародних симпозіумах, присвячених голодомору.

Він член-засновник  Просвіти, співзасновник Всеукраїнського об’єднання ветеранів (Ігоря Юхновського).

Після проголошення Незалежності провів багато патріотичних зустрічей, лекцій.

Літературна творчість

Михтодь Волинець не уявляє себе без книг: « Все дитинство я був з книжкою, з газетою або журналом. Я можу без хліба бути, а без книжки, без газети я не можу». У часи німецької окупації надіслав Уласу Самчуку вірші. Один з них він надрукував у газеті «Волинь». У відкритці Самчук написав Михтодію, що деякі вірші сподобались і порадив: «щоб бути добрим поетом, треба дуже багато читати, і доброї літератури. Моя Вам порада – не читайте Дем’яна Бєдного і подібних до нього».

Коли служив у Львові,  друкувався у львівських газетах. Згодом публікації стали для нього лакмусовим папірцем – надрукують, значить на цьому етапі не під підозрою. І навпаки.

Вийшли дві його поетичні збірки, у газетах друкувалися статті.

Багато років працює над спогадами, чесно доносячи до людей правду про часи, які були минулою системою сфальшовані.

Лауреат премії імені Івана Огієнка.

Пан Михтодь  продовжує писати. Працює над останньою книжкою своїх спогадів. У своєму архіві орієнтується безпомильно. Ретельно веде щоденник. Його пам’ять така ж чіпка на дати, події, прізвища,  як і в минулі роки. У свої 94 роки не втратив цікавості до всього, що відбувається в Україні і світі.

І твердо впевнений, що XXI століття буде тріумфом рідної України.

Данута Костура

 

 

 

 

Popularity: 2% [?]