Гріх християнського світу

Клара Гудзик

Історія свідчить, що на землі не було релігії, яка не розділялася б з часом на дві або більше гілок. У кращому (рідкісному) випадку «гілки» зберігають між собою нормальні відносини, у гіршому — між ними починається ворожнеча, неповага до вірувань інших, дискримінація громадян за конфесійною ознакою. Прикладами можуть слугувати світові релігії — буддизм, іслам, а також — християнство. Розділення і ворожнеча між церквами завжди стають не тільки істотними чинниками політичного, культурного й навіть економічного життя як окремих країн, так і цілих регіонів, а також причинами війн і кривавих переслідувань «інославних» (людей, які інакше славлять Бога).

У липні 2004 року виповнюється 950 років від часу розколу головної гілки Вселенського християнства на дві ворогуючі конфесії, які пізніше отримали назву Католицької та Православної церков або Західної та Східної (їх сьогодні 15). Розкол зберігається й сьогодні, впливаючи на життя, звички, ставлення до світу й менталітет мільйонів людей. В історії церков бували моменти, коли доходило до повного забуття того, що «по той бік барикади» знаходяться також християни. Хоч як це парадоксально, але багато людей терпиміше ставляться до іновірців (буддистів, індуїстів, до останнього часу — до мусульман та ін.), ніж до єдиновірців інших конфесій. Погодьтеся, що це зовсім нелогічно і вже зовсім не по-християнськи.

СТОЛІТТЯ ЄДНОСТІ

У першому тисячолітті нової ери єдність церков була реальністю (хоча зіткнення між ними існували завжди). На вселенських і помісних соборах колегіально обговорювали важливі для всіх догматичні питання, приймали обов’язкові для всіх церков рішення (блискучий приклад — формулювання й затвердження тексту Символу віри — «Вірую»). На соборах — всупереч складностям подорожей у ті часи — були присутні делегати із найвіддаленіших регіонів тогочасної ойкумени. Зв’язки між церквами підтримувалися також посланнями, мандрівними ченцями, паломниками, візитами єпископів.

Починаючи з IV століття християнство мало чітку організацію й складалося з п’яти автокефальних церков. Це були Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антіохійська та Єрусалимська церкви (згодом число церков збільшилося втричі). Наймолодшою серед них була Константинопольська (Цареградська) церква, заснована у IV ст., а не за апостольських часів, як чотири інші церкви. У зв’язку з тим, однак, що Константинополь став «Другим Римом» і що його церква завжди була під патронатом імператора Візантії, Константинопольський патріархат (КП) незабаром посів друге місце в системі єдиної християнської церкви. (Зауважимо, що «Візантія» — умовна назва, що увійшла в науковий обіг лише у ХVI столітті. Жителі «Візантії» називали свою країну спочатку «Римською імперією», пізніше — «Романією».)

Перше місце в християнському світі впродовж усього першого тисячоліття займала Римська церква — як така, що заснована апостолом Петром. Це виявлялося, зокрема, в тому, що у разі якихось розбіжностей інші церкви зверталися до Рима як до арбітра. Римський же єпископ вважав себе покликаним піклуватися «про мир у всьому світі, про добробут св. Божих Церков», про єдність християнської віри та звичаїв. Першість Римської церкви й авторитет римських пап усі християнські церкви визнавали аж до розколу 1054 року. Досить сказати, що до самого моменту розриву патріархи Константинополя намагалися отримати згоду Римського папи на розширення своїх повноважень на Сході й на титул «Вселенський». На це папа Лев IХ відповідав, що титул «вселенський» личить лише папі, названому так ще на IV Вселенському Соборі. Таке становище Римської церкви сприймалося Константинопольськими патріархами з невдоволенням і вони постійно суперничали з Римською кафедрою.

Розколи траплялися у вселенському християнстві й до 1054 року. Першу анафему Римському папі Юлію східні єпископи виголосили 342 року; 547 року Римський папа Вігілій відлучив від церковного спілкування Константинопольського патріарха Міну. Але це були ніби окремі епізоди, які завжди залагоджували заради єдності церкви.

800 року сталася подія, яка радикально змінила статус Римської церкви в Європі. Папа Лев III коронував короля Карла Великого як Римського імператора і таким чином визнав його, а не Візантійського імператора, спадкоємцем Римської імперії. Однією з причин було те, що Візантія, зайнята своїми проблемами, не могла надавати своїй далекій західній римській провінції необхідну військову допомогу. Папа часто залишався в Римі єдиною — церковною та світською — владою і мав був захищати Вічне місто від нашестя варварів або вступати з ними в союзи. Після 800 року Римська кафедра стала цілком незалежною від Константинополя і міцно пов’язала свою долю із Західною Європою, із щойно хрещеними нею народами молодих, ще напівварварських держав. Однак і тоді вона залишалася чільною кафедрою християнства.

Минав час, Схід і Захід християнського світу поступово, але неухильно віддалялися один від одного. Цьому було багато причин, таких, приміром, як етнічний склад віруючих. Східні церкви об’єднували, головним чином, греків і слов’ян, а Західна — германців, галлів, саксів. Для Сходу мовою спілкування протягом багатьох століть залишалася грецька (мова християн I століття), тоді як вчені й духовні люди (колись це були синоніми) Західної Європи широко користувалися латиною. Можливо, саме з «розділення мов» усе й почалося — християни не завжди могли розуміти одне одного, не вміли читати теологічні твори, документи, листи мовою іншої церкви або грамотно вести переговори між собою. Як вважають історики, чимало відмінностей в дуже важливих теологічних формулюваннях виникло «завдяки» невмілим перекладачам. Неабияке значення мало й те, що у V ст. Схід і Захід почали користуватися «різними» Бібліями — грецькою «Септуагінтою» (юдейський переклад II ст. до н. е.) та латинською «Вульгатою» (переклад св. Ієроніма IV—V ст.). Неухильно, хоча й поступово накопичувалися дрібні відмінності в церковних обрядах, у здійсненні таїнств, у облаченні духовенства. Це недивно — Східні та Західні церкви розділяли великі простори й вони існували в середовищі людей різних культур. Розділяло їх також ставлення до світської влади — Римська кафедра завжди прагнула самостійності, не хотіла підкорятися світським володарям, як це робили Східні церкви (в усі часи — навіть під гнітом Османської або Радянської імперій).

Але всупереч усім можливим відмінностям і наростанню протиріч, у першому тисячолітті християнам було притаманне відчуття приналежності до єдиної церкви Христової.

НА ШЛЯХУ ДО РОЗКОЛУ

Більшість істориків вважає, що розкол між Сходом і Заходом почався ще за двісті років до 1054 року — під час конфлікту між Римським папою Миколою і Константинопольським патріархом Фотієм у середині IХ століття. Тоді в Константинополі сталася звичайна чехарда патріархів — Ігнатія й Фотія. Фотій апелював до Римського папи Миколи, який був у цих справах вищою інстанцією християнського світу. Втручанням папи, однак, були задоволені не всі, що призвело до напруження відносин між Римом і Константинополем. До цього додалося суперництво за болгарські землі, на християнізацію яких претендували як Константинополь, так і Рим. Як наслідок, східні ієрархи скликали Собор, на якому патріарх Фотій звинуватив Римську кафедру в єресях, які «ушкоджують» православну віру. Папі виголосили анафему, у відповідь на що Собор у Римі анафематствував Фотія. Особливих наслідків ця взаємна анафема не мала. Але саме тоді в Константинополі вперше склали документ («Викриття латинян»), в якому були ретельно перераховані всі відхилення західних християн від «істинної» віри».

ДРУГИЙ ТА ОСТАННІЙ АКТ РОЗДІЛЕННЯ ЦЕРКОВ

Відносини між Римом і Константинополем ще тривалий час залишалися відносно нормальними. Про це свідчить, наприклад, те, що у ХI столітті імператор Костянтин IХ Мономах запропонував Римському папі Леву IX союз для вигнання з Італії норманів. Але саме тоді між кафедрами виникла конфронтація через грецьку громаду на півдні Італії. Хоча громада століттями була підпорядкована Константинопольському патріарху, Римський папа вирішив її латинізувати — це була остання частина Італії, яка зберегла східний обряд. Грецьке духовенство вигнали, у храмах запровадили латинські звичаї. Константинопольський патріарх Михайло Керулларій завдав «зустрічного удару» — в Константинополі закрили всі латинські церкви й монастирі. Рішучі дії Михайла Керулларія мотивувалися, не в останню чергу, також небажанням папи Лева IX погодитися на розширення вселенських повноважень Константинопольського патріарха. За дорученням патріарха було складено й поширено новий список «єретичних» відхилень Римської церкви від православної віри, які папа Лев IХ опротестував. Нормальні відносини між церквами припинилися.

Для залагодження конфлікту до Константинополя відправили папських легатів (послів) — кардинала Гумберта, канцлера Римської церкви Фрідріха й архієпископа Петра. Там послів зустріли дуже урочисто: їх прийняв імператор, вони оселилися в багатому палаці. Дещо пізніше в Студійному монастирі було влаштовано богословський диспут на тему «єретичних» відхилень Рима. У присутності імператора, численного духовенства й знаті легати папи спростували всі висунені проти Західної церкви обвинувачення. Це ще більше погіршило відносини з патріархом Михайлом — він відмовився зустрічатися з легатами і заборонив їм здійснювати богослужіння у столичних храмах. Після кількох місяців взаємних звинувачень і образ кардинал Гумберт вжив крайніх заходів для усунення незручного патріарха — оприлюднив папську буллу, яку йому надав у Римі папа Лев IХ. Цей документ містив відлучення від церкви Михайла Керулларія, іншими словами — анафему. Зауважимо, що на той час папа помер.

І ось 15 липня 1054 року під час обідні у Святій Софії, папські легати похмуро-урочисто пройшли, розділяючи натовп, до самого олтаря. Вони звернулися до віруючих із обвинуваченнями проти патріарха, потім виголосили анафему і, поклавши на святий престол папську буллу, вийшли зі Святої Софії, струшуючи прах зі своїх ніг і вигукуючи по-євангельськи: «Бачить Бог і судить!». Серед пастви панувала могильна тиша. А 20 липня екстрено скликаний у Константинополі Собор виголосив анафему у відповідь; папську буллу публічно спалили. Виголошення цієї взаємної анафеми вважається здійсненням розколу (розділення, розлому — схизми) світового християнства на дві частини, який призвів надалі до драматичного розділення Європи на Захід та Схід.

Деякі історики вважають віху «1054» певною мірою умовною, тим більше, що розкол прийняли всерйоз далеко не одразу і не всі сучасники. І лише після 1204 року — після облоги, штурму й розграбування Константинополя католиками-хрестоносцями — розкол став загальновідомим, загальноприйнятим і, у свідомості віруючих багатьох поколінь, безповоротним фактом. Поступово припинялися всі контакти між Східними й Західними церквами — між церквами, які мають одне Святе Письмо і Святий Переказ, соборно формулювали Символ віри й найважливіші догматичні положення християнства, разом «воювали» з єресями, мали спільних святих. І найголовніше — вірили і вірять в одного Бога.

На час розколу на боці Східних церков була вся сила Візантійської імперії, високий рівень цивілізації, освіченості, а також — більшість віруючих християн. Римська ж церква отримала (вірніше — взяла) у «спадок» ще необжиті простори тогочасної Західної Європи, негусто заселеної нещодавно хрещеними «варварами» (на початку другого тисячоліття у Константинополі жили понад 1 млн. людей, тоді як у Західній Європі в жодному місті населення не перевищувало 10 тисяч). Згодом, як відомо, ситуація полярно змінилася — як щодо рівня цивілізації, так і кількості християн.

РЕАКЦІЯ НАШИХ ПРЕДКІВ

Як сприйняли розкол християнства в Київській Русі? Виявляється — ніяк, про що свідчить «Повість минулих літ». Під 1054 роком там йдеться про справді значну й сумну для Київської Русі подію — про смерть князя Ярослава Мудрого. Як відомо, перед смертю він сказав синам своїм: «Якщо будете в ненависті жити, у чварах й усобицях, то і себе, і землю батьків і дідів своїх занапастите, яку отримали з великими зусиллями». Про події ж у Константинополі літописець не говорить ані слова.

Одна з перших згадок про схизму знаходиться в листі Київського митрополита Іоанна, написаному 1084 року невизнаному папі Климентію III. Київський митрополит знає про схизму та про непорозуміння, які виникли «незрозумілим чином між вами й нами» (між Західною і Східною церквами); визнаючи при цьому апостольське походження Римської кафедри. Єдність, на думку Київського митрополита, можна відновити усуненням із Символу віри слів «і Сина», а повне євхаристичне єднання — відмовою латинян вживати опресноки — «хліб мертвий». У своїх зауваженнях митрополит дуже обережний — очевидно, він сподівається на подальший мирний діалог між Римом і Київською Руссю.

Пізніше, у ХIII ст., київські єпископи не вважали гріховною участь у Ліонській унії (ХIII століття), скликаній Римським папою з метою відновлення єдності. Приблизно тоді ж князь Данила Галицький мав постійні відносини з Римською кафедрою. Він навіть прийняв від папи Інокентія IV корону, сподіваючись на обіцяний папою хрестовий похід проти монголів. Можна, мабуть, стверджувати, що і пізніше, до приєднання до Московської церкви (1686), українське православ’я не відокремлювалося від католицизму глухою стіною. Для прикладу можна вказати на численні факти здобуття освіти в католицьких університетах київськими спудеями.

ЧИМ ВІДРІЗНЯЮТЬСЯ ПРАВОСЛАВНІ Й КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВИ?

За 950 років розділення між двома конфесіями накопичилося багато відмінностей як віросповідного, так і обрядового характеру. Православні вбачають спотворення істинної віри у таких вченнях Католицької церкви: догмат Католицької церкви про сходження Св. Духа не тільки від Бога Отця, а й від Бога Сина (вставка до Символу віри латинського слова «Filioque» («і Сина»); вчення про верховенство папи у християнському світі як спадкоємця влади апостола Петра; вчення про існування чистилища; про непричетність Богоматері первородному гріху; про непогрішність папи у справах віри. Далі йдуть відмінності в обрядах: католики хрестять обливанням, а не зануренням; у причасті використовують опресноки, а не квасний хліб; миряни причащаються лише хлібом (без вина); обов’язкова безшлюбність для всього католицького духовенства; стільці для мирян у храмах (сьогодні запроваджено деякими православними церквами, наприклад, Грецькою); відкриті олтарі у храмах; дзвоники під час богослужіння у найважливіші моменти священнодійства; носіння єпископами перснів на пальцях; гоління бороди духовенством та інші важливі відмінності. Раніше Католицькій церкві докоряли також у тому, що богослужіння там здійснюють виключно латинською — незрозумілою народу — мовою. Після II Ватиканського Собору мовами богослужіння повсюдно стали національні. (Російська православна церква все ще зберігає незрозумілу віруючим церковнослов’янську мову.)

ПАРОСТКИ ЧЕРЕЗ СТОЛІТТЯ

Як показав час, від розділення церков найбільш постраждали країни, розташовані на стику двох ворогуючих конфесій, двох культур. Саме в такій ситуації опинилася Україна, на схід від якої лежала країна з нещодавно майже стопроцентним православним населенням, а на захід — із стопроцентним католицьким. Обидві ці країни довго претендували на володіння «нічийною» (українською) територією, енергійно використовуючи як інструмент асиміляції «конфесійний» чинник.

Протягом століть україно- польські відносини ускладнювалися, крім інших чинників, «відмінністю» конфесій, хоча в розколі 1054 року ані поляки, ані українці не брали жодної участі: тоді ці два народи щойно увійшли у християнську спільноту. Цікаво зауважити, що перші кроки їхнього християнського шляху були однаковими. Київська Русь увійшла до складу Східних церков 988 року; Польща — дещо раніше.

Польський князь Мешко I прийняв християнство східного обряду, одружившись із сестрою православного Богемського князя Домбровкою. Після смерті Домбровки Мешко одружився з принцесою Саксонського дому, що привело до навернення князя в латинську віру (966) й посилення латинського впливу. Але позиції східного православ’я в країні були досить сильними. Ще у ХIII ст. католицькі ченці-місіонери зазнавали тут поразки, а кількість православних єпархій зростала. Так, у містах Хелм і Перемишль були засновані православні єпископські кафедри, підпорядковані Київській митрополії Константинопольського патріархату. Лише у ХIV ст. король Ягайло, згідно з Кревською унією, прийняв католицизм та офіційно відмовився від православної віри. Остаточний удар православ’ю завдала Люблінська унія (1569), яка поклала край толерантному ставленню до православних. Сусідів- слов’ян розділила конфесія.

Православ’я у Речі Посполитій було «другосортним християнством». Православних єпископів, на відміну від католицьких, часто не допускали в польський Сейм; їхні права зневажали, що поширювалося на весь народ православний. Це призвело, серед іншого, до майже повного розчинення української шляхти в польському католицизмі. Так виникла ще одна схизма-безодня — між українською елітою та українським народом.

Захисту православні не мали. На той час Візантійська імперія не існувала (1453), Константинопольські патріархи втратили весь свій колишній вплив, були у повному підпорядкуванні Османських султанів, «зубожіли» і на становище православних за межами Османської імперії мали небагато впливу. Саме це і привело західних українців до ідеї союзу з могутнім Римським понтифіком, тобто до Унії. (А росіян — до «силового» проголошення Московського патріархату.)

Брестська унія розітнула український народ на православний Схід і католицький Захід, створивши у країні вогнища конфесійної нетерпимості, полум’я яких палає й сьогодні. Ситуація ускладнюється тією непримиренністю, з якою Російська православна церква досі сприймає Брестську унію (1596). Унію, яка є не чим іншим, як відновленням частиною українських православних спілкування з Римською церквою, перерваного 1054 року. Сьогодні з боку РПЦ це тільки нескінченне повторення одних і тих самих декларацій і протестів, які не сприяють, м’яко кажучи, мирним відносинам між католиками і православними, і дивно схожих на розпалювання ворожнечі. У минулому ж це означало щось значно серйозніше — імперські й радянські каральні акції проти уніатів.

Але справа не тільки в Унії та уніатах. Москва, попри багатовікову безграмотність і численні забобони (проголосивши себе «Третім Римом», Москва не перейняла у Константинополя його вченості), завжди вважала себе форпостом істинного православ’я, а українське православ’я постійно підозрювала в «нечистоті». Українські богословські книжки фанатично знищувалися, грубо усувалися і заборонялися найменші ознаки католицького, тобто західного впливу в усьому — літературі, іконописі, духовній музиці, архітектурі та ін. Що, звісно, не могло не позначитися на загальному рівні освіти, культури українців, ставило постійний заслін між ними та європейською культурою.

Так — зрештою внаслідок розколу 1054 року — Україна опинилася між молотом і ковадлом, між Польщею та Росією. Для одних вона завжди була недостатньо католицькою, для інших — недостатньо православною. Фінал цієї історичної драми ще не зіграний.

Проте! Життя на стику двох культур привносить до менталітету будь-якого народу щось стимулююче, формує людей більш вільних, гнучких, толерантних і цікавих, ніж ті, які століттями були «з усіх сторін оточені» лише однією вірою-конфесією. Неможливо уявити собі, щоб середньовічна Росія сформувала таких особистостей, як Костянтин Острозький, Петро Могила, Богдан Хмельницький, Юрій Немирич, Феофан Прокопович, або щоб поляк-католик зміг на певний час відмовитися від своєї конфесії заради здобуття освіти, як це робили свого часу бурсаки Києво-Могилянської академії.

ПРИМИРЕННЯ?

Століття життя «в розколі» призвели до повного відчуження Православних і Католицької церков. І це всупереч тому, що анафема 1054 року не вплинула на взаємне визнання благодаті й дієвості таїнств обох церков: католики завжди визнавали таїнства православних, і навпаки. Так, після Брестської унії Рим прийняв у лоно своєї церкви православних ієрархів — в «сущому» сані. Те саме сталося — з іншого боку — 1946 року, коли РПЦ насильно приєднала до себе українське греко-католицьке духовенство. Це означає цілковиту — теоретичну — можливість подолання розколу.

Найяскравішою спробою примирення можна вважати історичну зустріч в Єрусалимі 5 січня 1964 року (30 років тому) Вселенського патріарха Афінагора і Римського папи Павла VI. Це була перша зустріч папи й патріарха після падіння Константинополя 1453 року. Як пізніше написав патріарх Афінагор, «ми обнялися, як брати, які зустрілися після довгої розлуки». Відбулася бесіда, потім спільна молитва двох делегацій. А 7 грудня одночасно у храмі Св. Георгія в Стамбулі та Св. Петра в Римі було проголошено «Спільну декларацію Римо-католицької та Константинопольської православної церкви з приводу зняття анафеми» 1054 року. Пастві й духовенству, які заповнювали храм, патріарх сказав: «Світ втомився століттями жити в пітьмі. Ми вирішили усунути з пам’яті та з життя церкви анафему, яку проголосив патріарх Керулларій та його Синод 1054 року». Тоді ж II Ватиканський Собор виробив і прийняв формулу «Церкви- сестри» для православних церков.

Здавалося б, розколу покладено край. Але ні! Зняття анафем, спільну молитву патріарха Афінагора й папи Павла VI прийняли аж ніяк не всі. Церкви продовжують, як за інерцією, жити так, наче нічого не сталося, — у відчуженні. Хоча Католицька церква докладає багато зусиль для нормалізації відносин із Православними церквами — адже, як повторює Римський Папа Іван Павло II, «того, що нас об’єднує, значно більше, ніж того, що роз’єднує». Заради церковного миру Ватикан часто йде на серйозні поступки православним. (Останній приклад — незгода Папи Івана Павла II на український греко-католицький патріархат з тієї єдиної причини, що проти патріархату виступає РПЦ.)

Закінчимо словами російського православного священика Олександра Меня: «Факт розділення Церкви є кричущий гріх християнського світу, спротив волі Христа. Наслідки розділення в духовному плані величезні. Можна довести, що незліченні біди розділеного християнського світу були породжені розколом… Але головне полягає в тому, що порушено обов’язок християн — прощати, а не пам’ятати зло».

При підготовці матеріалу використано праці Діно Геанакоплоса, Вацлава Гриневича, Олів’є Клемана, Наталі Кочиної, Джозефа Лінча, Олександра Меня, Михайла Поснова, Олександра Сагала, Петра Смирнова.

Із книги «Апокрифи Клари Ґудзик»

Popularity: 4% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code