Повертаючись до надрукованого
Ніна Костенко
Нещодавно отримала SMS – ку від мами Івана Седляра, який хворий на ДЦП. Сім» я Седлярів із Ірпеня звернулася до мене за допомогою, аби отримати потрібні кошти на планове лікування у клініці м. Трускавця, де хлопчик мав досить непогані результати: став ходити, міг самостійно стояти. Про це йшлося у моїй статті «Цій дитині потрібна наша допомога», яка була надрукована і в газетах, і розміщена на багатьох інтернет – ресурсах. Для мене як журналіста прохання про допомогу далеко не поодинокі, у своїй роботі доводиться часто зустрічатися з людськими бідами і проблемами, адже живемо у нелегкі часи, зарплати мізерні, лікарські препарати дорогі…Звичайно, батьки хлопчика також сподівалися на підтримку небайдужих людей, адже самостійно забезпечити лікування важкохворої дитини може далеко не кожна українська сім»я. Коли писала про Седлярів, була впевнена, що їм обов»язково допоможуть… Завжди хочеться аби такі історії, особливо коли йдеться про дітей, мали щасливий кінець.
Я кілька разів телефонувала до мами Іванка, цікавилася станом їхніх справ, а потім…забула про них. З того часу минуло майже два місяці, життя закрутило у вирі інших повсякденних проблем… І раптом це коротеньке повідомлення: «Добрий день! Це Седляри. Не можу вам додзвонитися. Хочу щиро подякувати за проведену роботу, за статтю. Загалом ми зібрали 250 гривень. Велике спасибі!». Не знаю, але мене ці 250 грн дуже боляче вразили… Стало якось не по собі… На лікування хлопчика потрібно було зібрати загалом не таку вже і велику суму – біля 6 тисяч гривень. Подумалося, що це помилка, і там має бути цифра інша, не з одним нуликом, а, принаймні, з двома… Та, на жаль, допомога виявилася вкрай мізерною – всього 250. Мені стало соромно за нас. Що ж ми за люди такі?
Глухі, сліпі, до всього байдужі. Живемо матеріальним, їмо шоколад і банани, потім страждаємо від ожиріння, витрачаємо силу – силенну грошей на пігулки для схуднення, але пожертвувати кілька гривень на порятунок дитини ми не можемо, бо нам, скоріше, за все брешуть. Ми звикли до потоку брехні, яка виливається на нас щоденно з екранів, зі шпальт газет, змушені захищатися товстим панцирем байдужості. Хочу аби мене зрозуміли правильно. Я нікого не звинувачую, але хочу лише запитати про одне: «Ви коли – небудь були в ОХМАДИТі, бачили стільки там хворих на рак дітей чекають на порятунок?».
Всі вони хочуть жити, але багато хто з них помирає, так і не дочекавшись потрібних ліків, бо батьки невзмозі їх докупитися, а чиновникам з усіляких там міністерств та відомств не до хворих дітей, бо вони переймаються іншими проблемами, великодержавницькою політикою… Суспільство ситих і вгодованих, не здатних на любов до ближнього. Кричимо, що про нас не турбується влада, що хочемо жити як люди, а самі не спроможні ні на щирість, ні на добро! Заради задоволення власних потреб можемо принизити слабших за себе, дітей, сиріт, будемо переступати через інших заради задоволення своїх надуманих бажань. А хоч хтось, із наших депутатів, бізнесменів, попиваючи « Мартіні» з кришталевого келиха в дорогих ресторанах, обладнавши чергову вдалу земельну оборудку, подумав бодай соту частину своїх тисячних , а то й мільйонних прибутків віддати на благодійність? Ні…Це нікого не обходить , – до тих пір, поки біда не постукає у їхні євромуровані стіни… І лише тоді (і то до деяких!) приходить розуміння, що всі гроші разом узяті не варті однієї дитячої сльози, що все те багатство заради багатства, багатомільйонні статки – примарне щастя…
Так чого бракує нам? Грошей, совісті чи любові?
Ніна Костенко
Popularity: -0% [?]