Агов, діти не можуть чекати!

Людмила Опанасенко          

Ми, сучасні жінки, — якщо не локомотиви, то точно буксири прогресу. Бо все, що заходимося робити, то передусім — заради своїх дітей, а коли все виходить, від того стає добре й іншим навколо. Однак не завжди наші задуми щось нарешті змінити збігаються із планами, скажімо, місцевої влади.

Приємно читати, що у звичайному селі є школа мистецтв, і дітки із задоволенням туди біжать після уроків. А от у селищі Ворзель, що під Києвом, одна мама двох дівчаток багато років намагається достукатися до влади, щоб та відкрила школу мистецтв для місцевих дітей. Навіть приміщення для цього з’явилося: нарешті відреставрували Уварівський дім (будинок графині Наталії Уварової, доньки цукрового магната і мецената Терещенка). До слова, вирушаючи у еміграцію на початку ХХ століття, ця добра та милосердна пані заповіла свій будинок саме дітям (у широкому сенсі), щоб приміщення наповнювалося радісним сміхом. Тривалий час тут була початкова школа, яка у 60-х роках переїхала до нової споруди, збудованої поруч.

Чотири роки тому місцева влада відкривала красень-замок після реставрації, і радості ворзелян не було меж, коли вони побачили вивіску “Школа мистецтв”. Батьки вже уявляли, як їхні чада самостійно дорогою зі школи йтимуть опановувати вподобане мистецтво. Адже це зручно: загальноосвітня і майбутня мистецька школи стоять поруч! Та невдовзі… вивіску зняли, наче її не було. З’явилася інша: “Центр культури”. Але щось не чутно там дитячого галасу… Там музей. А діти?..       

 Наша героїня обурена. Вона добре пам’ятає себе школяркою: із задоволенням танцювала, малювала, всіляко проявляла себе на шкільних заходах і хотіла б розвиватися у цих напрямках, от тільки, на жаль, ні гуртків, ні школи мистецтв у радіусі трьох кілометрів не було. Мріяла стати хореографом, дизайнером або режисером, але належної бази для вступу у відповідні вузи не надбала. Минуло 30 років, та в селищі досі з позашкільною освітою нічого не змінилося. А в жінки вже діти і велике бажання розвивати їхні здібності…

 І не одна наша героїня цього прагне, всі тільки за (про що свідчать численні колективні звернення до селищної влади), однак давно не сподіваються на якісь позитивні зміни і возять дітей до мистецьких шкіл у сусідні Бучу, Ірпінь, Немішаєве. Це вкрай незручно, бо громадський транспорт (у тому числі залізничний) часто переповнений або приходить із запізненням, інколи й зовсім не приходить. А ще не всі школи охоче беруть чужинців.

 Ще в 2008 році мешканці Ворзеля отримали відписку про те, що голова підтримує ініціативу жителів і працює над питанням відкриття філіалу якоїсь школи мистецтв. Уже й влада змінилася, яка теж начебто не проти… Агов, діти не можуть чекати, вони виростають і втрачають можливості для розкриття талантів.

 Можливо, якби у трьох останніх голів селищної ради Ворзеля діти на той час були школярами, то й результат не змусив би себе чекати…

 Людмила ОПАНАСЕНКО.

Popularity: -0% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code