Данута КОСТУРА

Ось уже 17 років живе в Ірпені жінка, про яку широкий приірпінський загал дізнався в минулому році. В Ірпінському краєзнавчому музеї експонувалася виставка ікон Валентини Бірюкович. До того її ікони бачили у Франції, Данії, Італії, Америці. Іконостаси, розписані нею, прикрашають церкви у Франції і Польщі.

Зацікавлення іконою передалось їй, очевидно, по спадку – дідусь, прадідусь по маминій лінії були священниками. Дід мав парафію на Чернігівщині.

Мама, закінчивши курси вчителів у Чернігові, переїхала вчителювати у Київ. Винаймали помешкання на Микільській Слобідці. Там і народилася після війни Валя. Після переїзду до них маминих батьків почали будівництво власного дому. Коли будувалась станція метро Лівобережна, недобудований будинок знесли, а їм виділили двохкімнатну квартиру на Березняках.

Захворіла мама, грошей не вистачало. Валя у 16 років пішла працювати на хлібокомбінат. Згодом поступила у Київський інженерно-будівельний інститут на архітектурний факультет. У вимріяному нею Художньому інституті не було вечірнього факультету. Працювала і вчилася.

Закохалася у хлопця. Він привів її у хор «Гомін», один з найпотужніших на той час українських культурних осередків. З того часу відчула себе українкою, почала спілкуватися виключно українською. Але їх стежки невдовзі розійшлися.

Був час хрущовської відлиги, зачитувалися працею Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», «вибухав» своїми шедеврами кінематограф. Україна після національного гноблення випускала свої таланти на волю.

В цьому середовищі зустріла свого майбутнього чоловіка, друга і наставника в одній особі Євгена Гольдштейна. Жити поруч з ним було справжнім щастям. Завжди спокійний, виважений, надзвичайно ерудований, він викликав повагу у всіх, з ким знався. Маючи вищу технічну освіту, був, за словами пані Валентини, «людиною книжки».Його предок приїхав сюди з Німеччини, належав до німців – міненітів ( протестантська течія).

Вони з чоловіком багато мандрували по Карпатах. Побували у Космачі. Познайомилися з місцевим священиком Василем Романюком, майбутнім патріархом України і Всієї Русі. Знайома священика, яка у нього гостювала, запропонувала подивитися на Івано-Франківськ, запитавши, чи не бояться спілкуватися з нею. Здивувалися питанню. Через кілька років на допитах виявилось, що це була сестра Степана Бандери.

У хорі «Гомін» організувався гурт колядників, які з року в рік ходили колядувати по домах української інтелігенції. Валентина привозила з поїздок костюми і нові колядки для «своєї ватаги». Так вона називала колядників, яких організовувала на час Різдвяних Свят. У «ватазі» інколи було до 20осіб.

На початку 70-х почались арешти. Поменшало і колядників, і гостинних господарів. З останньої поїздки пані Валентина з чоловіком привезли колядку «Не плач, Рахіле», де є слова:

Не плач, Рахіле, знай твої діти не вмирають, а прибувають// За любов народу, кров, немов воду // Ворог розливає, тіло вбиває//Душа безсмертна, невинні жертви// За те осталась пам’ять і хвала//Ворог неситий, розставив сіті щоб погубити невинні діти//

Діти невинні в своїй святині //Вся їх провина //Любов до Вкраїни.

Колядували її лише у декількох домах, серед яких був дім Антоненка – Давидовича. Вони співали, а він плакав. Колядка, неначе, була створена для цього часу.

Звільнили з роботи чоловіка, їй теж довелось піти з роботи. Приводом стало читання вірша Олександра Олеся біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Вдалось влаштувалась у реставраційній майстерні. Робота на протягах підірвала здоров’я.

Почала все частіше реставрувати ікони. Занурилась у всебічне їх вивчення. Побільшало замовників на реставрацію ікон.

Якось один із замовників розказав, що у Запоріжжі завод викидає на смітник старе обладнання, в якому є срібло. Місцеві бомжі його «видобувають» і продають. Можливо хтось із її клієнтів захоче зробити для ікони срібну оправу. Дуже швидко знайшовся клієнт з Одеси, який привіз на реставрацію ікону і захотів для неї срібне обрамлення ( згодом виявилось, що одесит дуже хотів виїхати за кордон). Чоловік пані Валентини звів його з запорізьким клієнтом. У результаті, пану Євгену, як «організатору хіщєнія драгметалов», за валютні операції дали 8 років тюрми з конфіскацією майна. Попередили: – Будеш захищатися, дадуть 15 років, не будеш – отримаєш 8. Байдуже, що першу валюту в своєму житті він побачив після виходу з тюрми. Почала діяти установка партії на арешт неблагонадійних не з політичних мотивів, а кримінальних.

Чекала арешту і пані Валентина. Допити, погрози, що «все одно посадимо». Вона не виходила на вулицю тривалий час без сумки, у якій на випадок арешту були предмети гігієни, одяг. Не мала , що їсти. Друзів уникала, щоб їх не підставити. Допоміг знайомий зі Львова Мирослав Герцик (згодом ректор львівського Інституту фізкультури), який в умовах над секретності ( про їх 20- хвилинну зустріч не знала, навіть, дружина) передав гроші. З вдячністю згадує і сусідку Майю Давидівну, офіціантку, яка після бенкетів приносила їй бутерброди, а часом і прилаштовувала прибирати.

З чоловіком бачилась на допитах. Слідчий влаштовував їм очні ставки. Під погрози, що «все одно посадимо», мала можливість побути зі своїм Євгеном, якого слідчий ще й підгодовував бутербродами. Не тримає зла на міліціонера і кагебіста, які вели їх справи. « Не все було однозначно. Хтось лишився людиною» – говорить пані Валентина.

Чоловік відсидів весь термін. Втратив там здоров’я. Його не стало у 1997 році.

Реставровувала ікони і все частіше почала писати їх сама. Перше замовлення на 2 великі ікони отримала зі Львова. У Львові пані Валентину познайомили з працівниками львівського Музею історії релігії. Запропонували зробити персональну виставку ікон.

Пів року працювала, як одержима. Глибоко вивчивши давньоруський та візантійський іконопис, творчість майстрів епохи Відродження, традиції російської ікони, козацько – гетьманської доби, пані Валентина змогла привнесла у свої ікони національний колорит. Дотримуючись при цьому канонів у написанні ікон ( нагадаємо, що канони були прийняті в Нікеї у 787 році).

В результаті, перша у житті Валентини Бірюкович персональна виставка з близько 20 ікон відбулась в 1990 році у Львові. Її високо оцінив глибокий знавець іконопису, майбутній патріарх автокефальної церкви Димитрій. Згодом були Київ, європейські міста, НьюЙорк.

Перша поїздка за кордон була у Францію. Її роботи побачив священик з Франції і запросив розмалювати іконостас.

У Данію поїхала з чоловіком. Муніципалітет міста Одинс організував виставку її робіт, видав каталог. Всі видатки ( приїзд, готель, добові) взяв на себе. За це пані Валентина повинна була щодня впродовж 3-х годин показувала мешканцям, як малюються ікони. Ректор Художньої академії запропонував їй поділитися своїм досвідом перед студентами. Через свою нерішучість відмовилась від такої цікавої пропозиції.

ООН організовувало у Нью-Йорку антикварну виставку. Запросили і пані Валентину. Виставка, яка проходила в Українському Домі, була надзвичайно успішною у фінансовому плані. Жила впродовж двох тижнів у мансарді будинку . Там вже роками жили колишні співвітчизники з сім’ями. Приїхавши у США, вони зробили все, щоб не вертатися в Україну. «Ця остання еміграція міняється швидко і не в кращий бік. Культ грошей панує в її душах» – ділиться у розмові пані Валентина.

В Італії побувала чотири рази ( один раз з чоловіком). Завдячує своєму щасливому перебуванню отцю Івану Дацьку (теперішньому Президенту Інституту св. Климента), який там опікувався нею. Її прийняв кардинал Мартіні, архієпископ Мілану, який вручив свою медаль . Вона ж подарувала йому свою ікону «Спас Нерукотворний». З отцем Іваном Дацьком донині підтримує теплі стосунки. А Італія залишилася у її спогадах, як найкраща, найдушевніша країна, громадяни якої нагадують їй українців, таких же відкритих і зичливих.

Є у пані Валентини ікони, де вона продовжує традицію іконопису козацько-гетьманської доби. У 1991 році вона написала ікону «Се ми, Господи». Під Покровом Матері Божої зобразила політичних і релігійних діячів, які виборювали незалежність України. Зараз вважає, що не слід було малювати на іконі живих людей.

Ще одна ікона, на якій під омофором Богородиці намальовані семеро українських хлопців, які загинули в Абхазії. Під час війни вони захищали відхід мирних абхазців. На іконі написала : Ми жили, бо Ти хотіла, ми вмерли, бо Ти звеліла, тепер спаси нас, бо Ти можеш Блаженні , бо їх… Унсовці прийняли пані Валентину у свої почесні члени.

Доля ікони невідома. Вона висіла у приміщенні УНА-УНСО. Коли Корчинський покидав кімнату, разом з ним не стало і Унсовської ікони. Хтось намалював її копію.

Пані Валентина зараз майже не малює. Цікавиться політикою, переживає. Можливо, події, які відбулися в Україні будуть відображені у її роботі. Але на цю тему, як всяка творча людина, старається не говорити. Вона переосмислює своє життя, свої поступки. Знаходить у ньому деякі епізоди, за які просить прощення. Вважає, що це повинна зробити не тільки кожна людина, але й сама держава. Без покаяння не буде руху вперед. Історію держави потрібно знати перш за все, щоб покаятись за гріхи.

В Ірпені проживає вже 17 років. Після смерті чоловіка, продала квартиру і переїхала у приватний будинок. Зробила своє житло «під себе». Воно дихає творчістю. Велика, світла майстерня, картини друзів на стінах, старі антикварні меблі. В окремій кімнаті її ікони. З її світських картин висить хіба одна, писана у часи її великих життєвих випробовувань. Нею вона рятувалася від болю і небезпек, які чатували тоді на неї.

Веде закрите життя через проблеми зі здоров’ям. До неї часто навідується донька чоловіка від першого шлюбу. Вони з нею дуже близькі. У пані Валентини невелике коло перевірених життям надійних друзів. Є велика собака, її розрада. А ще город, де виплекує чудові квіти.

Вона пише вірші. Для себе. І навідріз відмовляється їх прочитати. А ще збирається відновити, як вона каже, «акварельку», яку закинула років 30 тому.

no images were found

Popularity: 3% [?]