Данута Костура

Розмова про релігію потребує особливої тактовності. Вибравши собі одну із конфесій, віруюча людина, як правило, не хоче чути нічого негативного про свій вибір від людей, які є в іншому релігійному середовищі. Не будемо говорити про фанатиків, які приносили і приносять так багато зла і якими так легко, при потребі, маніпулюють люди, які знаються на цій справі. Візьмемо середньостатистичного віруючого і попробуємо вголос засумніватися у його виборі. Навіть, інтелігентна, спокійна, врівноважена людина «спалахне», бо ми безцеремонно ввійшли  у її дуже інтимний світ. У якому не має місця «чужим», «недружнім» судженням.

Очевидно, треба бути дуже впевненим у своїй правоті, у своєму виборі, щоб спокійно приймати негативні закиди та реагувати відповідно до емоцій і знань співрозмовника – спокійними аргументами або відходити від теми.

Греко-католики, в основному,  «відходили». Була ще не на часі.

Але, здається, настають часи, коли люди, відкинувши «правду» радянських часів, готові сприймати (чи не сприймати), інший погляд, інші думки щодо греко – католицької церкви.

Берестейський Собор.

6 жовтня 1596 року київський митрополит Михайло Рогоза скликав у Бересті ( теперішня Білорусь) Собор, де урочисто було проголошено унію (союз) з Римом. Унії передували переговори єпископів з папою, чотири Собори. На Берестейському Соборі з 8 єпархій Київської митрополії до союзу з Римом приєдналося 6. Львівська і Перемиська унію тоді не прийняли.

Передумови проголошення унії з Римським Престолом.

На  час проведення Берестейського Собору територія всієї України входила до складу Польсько-Литовської держави.

Це був час, коли, єзуїтами була зупинена протестантська хода у Європі. А з православною церквою  вже зовсім легко було впоратися. Вона була дезорганізована, освіченість духовенства була вкрай низькою, представники українських знатних родів полонізувалися.

Одною із основних причин такого стану речей  був  світський патронат над церквою. Король, як винагороду давав своїм людям, далеким від церковного життя, високі церковні посади. У багатьох випадках недосвідченим і аморальним. Це деморалізувало нижчі верстви духовенства. Додавало бажання змінити такий стан речей і втручання братств. З одного боку вони активно протидіяли латинізації і полонізації українців. З іншого – мали право, надане їм Константинопольським патріархом,  наглядати за духовенством і доносити на нього. Духовенство вважало такий нагляд принизливим. Додалось і недбале ставлення Константинопольських патріархів до української церкви, їх залежність від турецьких султанів. Побори теж були  причиною того, що українські церковники пішли на союз з Римом. Новостворений Московський патріархат, який встиг продемонструвати свою агресивність, теж був одною із причин.

Серед неодмінних умов були, зокрема, і такі: збереження  традиційного православно – візантійського обряду, старого церковного календаря. Єпископів висвячував  митрополит Київський . Не допускався перехід з грецького обряду на римський. Католицький целібат не приймався.  Духовенство східного обряду могло користуватися тими самими правами, що і особи римського обряду. Ще однією з вимог було гарантування повної безпеки уніатській церкві –  недопущення впливу Константинопольської патріархії, придушування бунтів проти уніатів. Узгоджено було 33 пункти.

Унія поділила Українську церкву на два ворогуючих табори – православних і уніатів. Православні доводили, що перехід під зверхність папи прискорить асиміляцію українців,вони втратять свою церковну культуру,свій обряд, традиції. Уніати ж, навпаки, доводили, що церква позбудеться комплексу меншовартості, дістане можливість розбудовувати свої  церкви, школи, монастирі, наводити у себе порядок, подібний до порядку, який панував у католицьких церквах. Запорукою ж проти асиміляції будуть пункти, підписані у 1596 році.

Але ці аргументи були з області теорій, а у тодішніх реаліях українці втрачали свої знамениті роди, які переходячи у латинство, полонізувалися. Так було втрачено роди Вишневецьких, Чарторийських, Сапіг, Сангушків і ще багатьох із української шляхти. Навіть син самого Костянтина Острозького полонізувався. Додав православним тривог та підозр і ентузіазм, з яким на початку поляки сприймали унію, вважаючи її мостиком для латинізації і полонізації.

Одним із дуже дієвих способів налаштувати православних проти уніатів було залучення богословських аргументів. Зробивши акцент на страху за спасіння душ, на «правдивості віри» тощо,  поборники православ’я виплекали релігійну нетерпимість, фанатизм. Згодом він вилився у вибух насильства над уніатами у часи Хмельниччини і свого апогею досяг у час Коліївщини (1768), з її різаниною уніатів в Умані та інших містах і селах. Фанатизм не думає, не аналізує.

Ті страшні часи будуть згодом. А одразу після унії православна церква, яка  і до того ледь жевріла, втративши вищу ієрархію, знаходилася у критичному становищі.

І тільки через 25 років, у 1620 році з ініціативи гетьмана Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан, вертаючись з Москви додому  через Україну висвятив нову православну ієрархію, заодно піддавши анафемі уніатську церкву. Він звільнив козаків від «смертельного гріха», який вони взяли на душу, пішовши походом  з королем проти Москви і наказав їм « більше на Москву не ходити». Про свої успіхи доповів московському патріархові, подякувавши йому і царю за гостину і милостиню.

Православна церква починає набирати силу. Король, врахувавши такий чинник,як 60-тисячна козацька армія, не відкинув вимоги православної церкви скасувати унію.  Протистояння посилилися.

Після того, як  митрополичий престол обійняв Петро Могила, одна із найпотужніших постатей в українському церковному світі,між уніатами і православними починається діалог. Його темою стає з’єднання церков, яке ввійшло в історію, як намагання помирити «Русь з Руссю». Але спроба союзу не вдалася. Її не сприйняли козаки, консервативна частина українського православ’я.

Була ще одна спроба об’єднання  двох церков. « Універсальна унія» пропонувала єднання уніатської і православної церков з утворенням єдиного Київського патріархату, незалежного ні від Константинополя, ні від Москви, ні від Риму. Папа Римський визнавався лише як «почесний глава церкви» без будь-якої влади. Польський король був зацікавлений у такому об’єднанні, оскільки знімалася міжконфесійна напруга у державі, якою керував. Кандидатом на патріарха був Петро Могила.  Проте ідею такої унії не сприйняли у Римі. А серед православних поширилися протилежні чутки – про зверхність у новому союзі Риму над майбутнім патріархом.  Так спроба утворити Київський патріархат закінчилася нічим.

Уніатська церква опинилася між двох вогнів. Її не сприймали як православні, так і поляки. Церква, на яку поляки спочатку дивилися, як на майбутній  місток до асиміляції, продовжувала бути українською. І у відстоюванні своїх прав зверталася безпосередньо до папи, нагадуючи про умови, з якими відбулася її унія з Римом.

Уніатська церква після поділів Польщі.

Після першого поділу Польщі (1772) до Австрії відійшли землі Львівської, Перемиської, Холмської, частини Луцької єпархій. Після другого поділу (1793) під Москву перейшла Київщина. Після третього – (1795) Польща перестала  існувати як держава. Правобережжя повністю опинилося під Москвою. Почалася «зачистка» уніатської церкви, яка остаточно була ліквідована на Правобережній Україні у 1875 році.

Під Австро-угорською імперією.

Австрійський католицизм не був таким шовіністичним, як польський. Імператриця Марія Терезія з прихильністю віднеслась до уніатської церкви. У 1774 році за її ініціативи була змінена назва Церкви з «уніатської» на «греко-католицьку», зрівняно греко-католицьких  священників у правах з римо-католиками, відкрито у Відні греко-католицьку духовну семінарію. Її наступник імператор Йосип теж пішов дорогою сприяння. У Львові відкривається семінарія, а у 1817 році Львівський університет з богословським факультетом.

У 1808 році була створена Галицька митрополія. Церква, яку впродовж століть намагалися латинізувати, втрачала поступово свої національні особливості. Тому одним із першочергових її завдань було повернення до своїх витоків, до старовинної обрядовості. Духовенство здобуває освіту у Львівському і західноєвропейських університетах. Розбудовуються школи, вагомо зростає прошарок інтелігенції, а з нею і національна свідомість. Постає товариство «Галицько-Руська Матиця», яке опікується розвитком української мови, видавництвом книг, дотриманням прав, які були проголошені у новій конституції. У 1868 році греко-католицькі священники засновують культурно-просвітницьке товариство «Просвіта». Церква стає ініціатором братств тверезості, ініціює економічні проекти.

Митрополит Андрей Шептицький

За час правління цієї потужної особистості (1901-1944) греко-католицька церква досягла найбільших висот.

Граф Андрей Шептицький походив з старовинного українського роду, який дав Церкві трьох митрополитів, єпископів. Майбутній митрополит, який  ріс у сполонізованій з 19 століття сім’ї, міг зробити блискучу світську кар’єру. Однак, закінчивши університет і здобувши  ступінь доктора права ( згодом теології і філософії) , стає ченцем. Все життя, вся діяльність митрополита Андрея були підпорядковані служінню своєму народу. Його стараннями було засновано  Богословську Академію, Національний музей, Земельний банк, школи, лікарні, сиротинці, підтримувались обдаровані студенти, письменники, українські культурно-просвітницькі товариства. Чернецтво повернулося до східних церковних традицій.

Українська греко-католицька церква за час його правління стала основним чинником національного відродження і державотворення. Він закликав до єдності і згоди, « бо тільки на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна». Митрополит Андрей закликав до міжцерковного діалогу сучасних українських церков – спадкоємниць Хрещення святого Володимира, щоб у майбутньому об’єднатися навколо Київського престолу.

Митрополит Йосип Сліпий.

У 1939 році Андрей Шептицький призначив Йосипа Сліпого своїм заступником з правом наступництва. До того були європейські університети (здобув ступінь доктора теології), ректорство у Богословській академії, праця на ниві національного відродження із його  закликом «Народе український, будь собою!». Досконало володів 7 мовами, серед  яких давньоєврейська. У 1944 р. після смерті Андрея Шептицького  став митрополитом УГКЦ. А з 1945 р. –  в’язниця, заслання, каторжні роботи довжиною у 18 років. Після звернення Папи Римського та президента США Джона Кеннеді у 1963 р. до Микити Хрущова, Йосип Сліпий був звільнений з умовою, що СРСР він покине негайно.

Відтоді все його життя пройшло поза Україною. У 1969 р. отримав титул кардинала. У 1975 р. після схвалення Синодом УГКЦ патріархального устрою, у соборі св. Петра (Рим) прийняв титул патріарха Української Греко-Католицької Церкви. Проте цей акт не був схвалений Ватиканом, який вважав, що створення патріархату «не на часі».

Подібно до свого великого попередника, Владика  Йосип Сліпий основує і розбудовує цілу сітку українських навчальних і культурних закладів в Європі та Америці. У Римі його стараннями у 1969 р. побудований в давньоукраїнському стилі собор святої Софії.

Помер у Римі у 1984 році. У 1992 р. прах патріарха перезахоронено  з собору святої Софії в Римі до крипти собору святого Юра у Львові.

У 1946 році у Львові радянська влада скликала неканонічний Собор, на якому Берестейську Унію було скасовано. На момент  скасування УГКЦ на теренах УРСР нараховувала близько 3,5 -4 млн вірних, 8 єпископів та близько 2400 священників. Церква була представлена 4 єпархіями з 2326 парафіями, понад 4000 храмами, 4 богословськими академіями, 4 духовними семінаріями, 123 жіночими та 35 чоловічими монастирями.

Всі ці парафії оголосили православними і підпорядкували Російській Православній Церкві. У Сибіру вже із 1945 року «спокутували гріхи»  єпископи, священники, черниці. УГКЦ пішла в підпілля.

У 1989 р. Українська греко-католицька церква була реабілітована.

Почався непростий період повернення власності. На той час заявила про себе православна автокефальна церква , яка теж претендувала на власність. Почалися «релігійні війни» місцевих масштабів, у яких підготовлені люди дуже вправно використовували конфесійну запеклість з обох сторін.

У цей драматичний період УГКЦ очолював кардинал Мирослав Любачівський.

У  2000 р. Українську греко-католицьку церкву обійняв  Владика Любомир Гузар. В його особі Церква, віруючі отримали духовного провідника, який своїми проповідями, діями підняв її авторитет. Він запровадив новий тип церковної  культури, де не має місця злості, конкуренції, а є відкритість, доброзичливість.

У 2005 році осідок глави УГКЦ знову перенесено у Київ. На лівому березі збудований величний собор.

Блаженнійший Любомир зробив неординарний крок – подав у відставку, даючи тим самим дорогу молодшому духівництву. Синод УГКЦ обрав новим керівником Святослава Шевчука. На інтронізації були присутні представники УПЦ КП на чолі з владикою Філаретом, Української автокефальної церкви, УПЦ МП. І це дуже позитивний знак. Блаженнійший Любомир давно виступав за діалог між церквами. Присутність на інтронізації єпископів трьох православних церков підтвердила добрі тенденції і перспективи.

Новообраний Владика Святослав у своїй проповіді висловив надію що взаємини між церквами розвиватимуться на благо українського народу і держави. Він підкреслив: – Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового Хрещення, відчуваємо єдність та тяглість з нашою історією та традицією…Святість об’єднаного Божого люду – є і буде стратегією розвитку нашої Церкви.

Данута Костура

Popularity: 9% [?]