Данута Костура

Віршу  «До українців» Віктора Баранова 21 рік, але, на жаль, він не втрачає своєї актуальності і досі. Тільки почала частина громадян вертатись до своїх витоків, як тут же почалися крики та зойки, а з ними і проекти, призвані зупинити ці процеси.

 І знову приходиться повторювати прописні істини: Мова – базова цінність кожної держави світу. Мова держави – це мова корінного народу. У нашому випадку українського. Українці не мають іншої держави. А Україна є ще й материнською державою для 20 млн. українців за її межами. Перекіс  у мовній політиці, де українська в Україні не відчувала себе господинею, стався завдяки підступній політиці щодо неї.

 Ну що, знову і знову повторювати про валуєвські укази, про заборони друку книг українською, про заборону вживання української в офіційних установах, про закриття періодичної преси, укази сенату про шкідливість культурної та освітньої діяльності  в Україні,репресії проти діячів української культури? І ще про багато заборон, якими рясніли роки перебування під царською Росією.

Чи може вкотре нагадати про радянський період? Про репресії ? Про страх на генетичному рівні після голодомору? Про зелену вулицю російській і про декоративність української?

 Здавалося б живіть в Україні,  розбудовуйте її для себе і своїх дітей по мірі сил і можливостей, шануючи закони. А при бажанні  живіть з Росією в серці, вільно спілкуючись російською. Державою, у якій живете, створено всі умови для вашого комфортного духовного проживання. Виявляється, цього недостатньо. Давай Україну  кримського зразка.

Можливо,  прочитавши цей вірш, хтось із «усєрднорадєтєлєй» задумається над  поняттями історичної справедливості, честі, порядності і міри.

А ще комусь, можливо, цей щирий, чесний вірш зачепить душевну струну, яка досі мовчала.                                                     

                                                                                                       Данута Костура

  Віктор Баранов: « До українців»

Я запитую в себе, питаю

У вас, у людей,

Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:

Де той рік, де той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми, українці, забули,

Що ми – українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,

І що є у нас дума, яка ще од Байди нам в’ється,

І що ми на Вкраїні –

Таки український народ, а не просто юрба,

Що у звітах населенням зветься.

І що хміль наш – у пісні,

а не в барилах вина,

І що щедрість – в серцях,

 а не в магазинних вітринах.

І що є у нас мова,

І що українська вона,

Без якої наш край –

Територія, а не Вкраїна.

Я до себе кажу

І до кожного з вас: – Говори!

Говорімо усі, хоч ми

Й добре навчились мовчати!

Запитаймо у себе:

Відколи, з якої пори

Почали українці

Себе у собі забувати?

Запитаймо й про те,

Як ми дружно дійшли до буття,

У якому свідомості нашій збагнути незмога,

Чом солодшим од меду

Нам видався чад забуття

Рідних слів, і пісень, і джерел,

і стежок від порога?

Українці мої!

То вкраїнці ми з вами – чи як?

Чи в «моголах» і вмерти

Судила нам доля пихата?

Чи в могили   забрати

Судилось нам наш переляк,

Що розцвів нам у душах

Смиренністю «меншого брата»?

Українці мої!

Як гірчать мені власні слова…

Знаю добре, що й вам вони

Теж – не солодкі гостинці.

Але мушу казати, бо серце,

Мов свічка, сплива,

Коли бачу, як люто себе

Зневажають вкраїнці.

Українці мої!

Дай вам Боже і щастя, і сил.

Можна жити й хохлом,

І не згіркне від того хлібина.

Тільки хто ж колись небо

Нахилить до ваших могил,

Як не зраджена вами,

Зневажена вами Вкраїна?

Popularity: 20% [?]