Данута КОСТУРА
4 липня відійшла у засвіти Людмила Василівна Кушніренко. Ця сумна звістка болем відгукнулася у серцях тих, хто її знав. А знало її дуже багато – тридцять років Людмила Василівна лікувала людей. Пані Людмилу поважали й любили пацієнти та колеги за її фаховість, щирість, доброту.
Людмила Кушніренко народилася 27 грудня 1956 р. на Білоцерківщині, куди її батьки ненадовго переїхали з Ірпеня. В Ірпені закінчила школу №10. Знала, що хоче бути лікарем. Вступала тричі до Київського медінституту ім. О.Богомольця. За третім разом пройшла. Потім була інтернатура у Куйбишевському медінституті – туди направили її чоловіка. А після цього – рідний Ірпінь. Декілька років працювала у військовому містечку «Десна».
Недовго проживши із чоловіком, одна ростила двох синів Павла і Олександра, намагаючись прищепити їм одвічні людські цінності. Один із її синів, Павло, згадуючи мамині настанови, стверджує: «Якщо хтось каже, що з такими принципами неможливо вижити, то це неправда. Можна за ними працювати і здобувати повагу людей. А ще мама постійно наголошувала на важливості систематичного навчання». Сини Людмили Василівни закінчили Податкову академію. Павло працює нині у Верховній Раді, молодший на 6 років Олександр – директор державного підприємства.
Олександр згадує, як мама любила читати вірші. Особливо часто цитувала «Послання людині» Кіплінга. Вона навчала їх бути дружними, допомагати одне одному.
А ще любила співати. Мала чудовий голос. Особливо запам’ятався її спів, коли поїхали до тітки на Хмельниччину. Вийшли на збір шипшини. «Навкруги простір і – ллється українська пісня. Мама мала гарний, сильний голос. Це було прекрасно», – згадують сини.
«Її мобільний знали всі. Телефонували з проханнями, запитаннями, за порадами. Вона була як домашній консультант. У мами було велике серце. На прийомі до неї завжди були неймовірно довгі черги, її дві медсестри постійно були завалені роботою. Вона цим жила – діти і робота були сенсом її життя», – продовжує син Людмили Василівни.
Остання її посада — завідувач Центру сімейної медицини в Ірпені.
За якість своєї роботи вона отримала Почесну грамоту від Голови Верховної Ради, Подяку від мера Ірпеня. Лікар вищої категорії любила пізнавати нове, відвідувала конференції, навчалася, шукала нові методики.
«Мама ніколи не любила переобтяжувати інших своїми проблемами. Тому майже нікому не сказала, що захворіла. Не хотіла стати для когось тягарем. Рятувала всіх, а себе не змогла…»,– говорить Павло.
Людмила Кушніренко померла від раку шлунку. Минулого року їй зробили, за словами сина, не зовсім вдалу операцію. Він вважає, що у його мами ще був шанс на одужання, якби вони знали про нові напрацювання українських вчених у галузі лікування онкології.
«Після смерті мами ми з братом бачимо своє покликання у тому, щоб створити якусь організацію або благодійний фонд, який би інформував про нові відкриття, нові підходи у лікуванні онкозахворювань, надання допомоги. Треба дати людям знання, дати їм шанс», – сказав Павло Кушніренко.
Редакція звернулася до друзів та колег Людмили Кушніренко з проханням поділитися їхніми спогадами.
Данило Лісняк, заввідділу анестезіології та інтенсивної терапії: «Людмилу Василівну знав ще з дитинства. Потім разом навчалися у медінституті, а згодом і працювали. Це була дуже чуйна, дуже позитивна людина. Вона всіх любила, їй відповідали взаємністю. Медицина була її покликанням. Була високопрофесійним лікарем, із тих, на яких і тримається вся медицина. Лікувала не тільки медикаментами, але й добрим словом. І це в неї добре виходило. Лікар від Бога».
Інна Комісарова, заступник головного лікаря ІМЛ: «Людмила Василівна була людиною безмежної доброти. Незважаючи на передпенсійний вік, закінчила навчання за спеціальністю «загальна практика – сімейна медицина». Хоча вона, по суті, була вже давно для багатьох ірпінських родин сімейним лікарем.
Два останні роки завідувала відділенням загальної практики сімейної медицини. Але при цьому приймала хворих. Уміла брати на себе відповідальність, не боялася роботи. Вона постійно підвищувала й так високий професійний рівень. Пацієнт для неї був завжди на першому місці.
Людмила Василівна переживала за роботу, за дітей, за ситуацію в Україні. Була справжнім патріотом».
Юлія Шило, медсестра: «Про таких людей як Людмила Василівна кажуть, що це – людина широкої душі. Була дуже щирою і відкритою. Вона часто говорила: я люблю людей. А ще любила рослини, тварин. Була веселою, любила анекдоти. Знала напам’ять багато віршів і читала їх на святкових заходах.
Ми були з нею споріднені душі – могла розказати їй те, про що іншому не сказала б. Я працювала з нею 10 років з перервами на декрет. Людмила Василівна чекала, коли я вийду з відпустки і буду з нею працювати. У 2013 р. їй запропонували нову посаду. Довелося починати з чистого листка. Було багато роботи. Коли ставало важко, вона пропонувала мені розказати якийсь анекдот. Я розказувала, ми сміялися, робили перепочинок і з новими силами далі занурювалися в роботу. Як керівник, вона була справедливою та чуйною. До останніх днів жила роботою. У будь-якій складній ситуації шукала оптимальне рішення».
Юлі важко далися ці спогади – ридання стискали горло. Вона – одна з тих, хто втратив дуже дорогу для себе людину. Таких людей, очевидно, в Ірпені чимало.
Людмила Василівна Кушніренко залишила по собі добру, світлу пам’ять.
Данута КОСТУРА
Popularity: 2% [?]