Ніна Костенко

 Чи можна прославити своє добре ім”я благодійництвом? Можна.Вочевидь,у цьому нічого немає поганого,якщо ця благодійність робиться зі щирого бажання допомогти нужденному тобто тому, хто цю допомогу потребує.Та здається мені, що благодійники, які ретельно занотовують свої “благодійні” справи у записники, кривлять душею. Якби їхньою метою був не піар, а добра справа, в них знайшлися б помічники, які б надали благодійну допомогу адресатам без зайвого шуму. Переконана, що істинна благодійність немає нічого спільного з об”єктивом телекамер. У противному разі ця “показуха” стає причиною того, що люди перестають вірити навіть тим, хто допомагає стражденним від щирого серця.

Розмови про те, чи висвітлювати і як висвітлювати доброчинність у медіа – для журналістів, повірте, досить невдячна справа. Не приведи, Господи, піддати сумніву добродіяння шановної людини,-так можна і на відвертих недоброзичливців натрапити. Мовляв, людина добро зробила, а її за це критикують. Фундації проводять тренінги й круглі столи, благодійницькі бали, доводячи, що про гарні вчинки треба говорити, а самі меценати достойні найвищої похвали. Навіть номінації існують на зразок “Благодійник року” ( а на вашу думку, чи може справжнє благодійництво мати таке визначення як “Меценат тижня” чи “Благодійник дня”?). Наголошують: наміри та мотиви не мають значення, головне – вчинки. Однак, будучи добре знайомою з репутацією деяких бізнесменів і політиків, які займаються доброчинністю, я маю підстави не вірити в їхню щирість.

Мені можуть у цьому разі заперечити, і цілком слушно. Так, сьогодні держава неспроможна взяти на себе повне фінансування закладів культури, творчих колективів і діячів культури та мистецтва. Для цього вона має створити правові та економічні умови, щоб стимулювати недержавну матеріальну підтримку культури, залучення приватного капіталу, відродження традицій меценатства. І коли у нас виникнуть подібні,в першу чергу,економічні умови, тоді й успішних людей стане більше, а, значить,більше людей буде займатися благодійністю. Бо що ж може дати бідний бідному?

Можливо, це справді добра ознака, що велелюдні заходи, де благодійників нагороджують та вшановують,з”явилися і у нас.Вони (благодійники) мають право на пошану. Традиції українського меценатства завжди були сильними, інша справа, що сьогодні, на жаль, вони втрачені. Тому добре, що нині ці традиції починають формуватися у нашому, далеко, не європейському суспільстві, де перевага надається не духовному, а все таки матеріальному. Голодна людина навряд чи думатиме про високі матерії. Хоча ми – люди православної віри, і у нашій підсвідомості глибоко сидить, що допомога ближньому – чи не найбільша християнська чеснота. Однак, як не парадоксально, сьогодні допомогти тому, хто просить, може той, хто сам має. А мають сьогодні великі гроші з бізнесу далеко не праведники. Тому чи не найбільший суспільний резонанс отримують ті з благодійників, хто має чималі статки. Тому що про них потім пишуть, показують по телебаченні, можна навіть прослідкувати,як розподіляються сфери впливу тих чи інших іменних БФ. Хоча, на моє глибоке переконання,допомогти можна не лише матеріально.Інколи допомагають більше навіть не ті великі суми, що фігурують у списках меценатів, а просте людське слово. Все ж таки почуття милосердя притаманне більшості з нас. Та про це не кожен стане говорити. Інша справа, коли благодійність потрібна “благодійнику” для створення позитивного іміджу у період передвиборчої кампанії. Тут вже включається інша логіка. Це також можна прослідкувати через місцеві ЗМІ, особливо у розпалі передвиборчих перегонів. Тут, вже, як-то,кажуть, раді творити добро усі потенційні кандидати у депутати усіх рівнів: районних, обласних, народних і т.п. і т.д. Таким чином, багато кому із місцевих добродійників вдалося прославитися добрими справами. Наприклад, у нас, в Ірпені, завдяки статтям у місцевій газеті “ІВ” (яка, до речі, робила це далеко небезкоштовно, бо за піар на шпальтах газети треба було сплатити “благодійний” внесок, але тут була, можливо, не скільки вина благодійників, стільки біда, бо у головного редактора була своя залізна логіка: ” Якщо на благодійність гроші дають, то й за рекламу “себе коханих” в газеті нехай платять, – нема чого скупитися!”).Тому тема благодійності і турботи сильних і багатих регіону цього про слабких і бідних виборців, за яку можна було отримати реальні гроші бідному редактору, займає особливе місце в порядку денному місцевої газети. Фактично доброчинність перетворилась на піар. Але стверджувати, що саме піар, а не допомога, є головним її продуктом, було б занадто ризиковано (знову боюся нарватися на шквал негативних емоцій), проте від цієї додаткової вигоди тобто піару благодійники відмовляються дуже рідко. Тих, що відмовляються, одиниці. Але вони є. Ті, для яких благодійність – “не подвиг” (як нещодавно писала місцева газета “ІВ”), а ті, кого я можу назвати справжніми благодійниками. Їх, за великим рахунком, і можна було б назвати, але вся справа у тому, що вони не хочуть,аби про них говорили чи писали. Головною умовою їхньої благодійності є прохання аби їхні імена не розголошувалися.

P.S. Запрошую до дискусії всіх, хто має бажання висловити свою думку з приводу благодійності. Благодійність і бізнес – це завжди складний вибір. Є думка, що гонитва за багатством багатьох псує, але Господь благословляє людину, яка знаходить баланс між духовним і матеріальним. Тож, чи є доброчинністю нечесні гроші грішника на благо праведника?

Popularity: 3% [?]