Пам’ятаймо свою аристократію

Чому українці підтримували монархію Габсбургів?

Ольга РЕШЕТИЛОВА, «День»

На превеликий жаль, українська аристократія нищилася на різних етапах історії. Складний процес відновлення пам’яті про неї триває з різним успіхом. Тому, можливо, більшості українців важко зрозуміти, чому з таким трепетом європейці ставляться до великих подій у своїх аристократичних домах. Із трансформацією мислення у вищому світі безпосередньо пов’язане творення європейськості як такої — її основних цінностей. Пішов із життя Отто фон Габсбург — останній з Габсбургів, який наживо бачив велич цієї європейської династії. Аристократія в традиційному розумінні (та, яку Аристотель вважав гарною формою правління) — відходить. Що залишають світові європейські монархи? Що пов’язує українців із Габсбургами та Австро-Угорською імперією? Які цінності приходять на заміну аристократичним? Про це ми говоримо з провідним науковим співробітником Інституту історії України НАН України, доктором історичних наук Миколою ДЕРЖАЛЮКОМ.

— Українців із династією Габсбургів пов’язує чималий історичний період. Чи означає це, що Габсбурги — це зв’язкова ланка українців з великою європейською історією й історичною пам’яттю?

— Перш за все, скажу, що завдяки тривалому перебуванню західних регіонів України у Габсбурзькій монархії, українці великою мірою засвоїли правові засади, розуміння ролі індивіда в суспільстві. Національна гідність українців найбільше в історії реалізована саме там. Саме цей дух, який зміцнився в українського етносу в складі Австро-Угорщини, дав поштовх для тривалої боротьби за свою державу. Габсбурги, безперечно, сприяли консолідації української нації. Проте це, звичайно, потрібно розшифровувати. І, звичайно, ставлення українців до Габсбурзького двору має бути критичним. Наша історія з Габсбургами знала різне.

Ця династія шість з половиною століть протрималася на троні. Це не вдавалося жодній європейській династії. Габсбурги панували і здійснювали найвищу політику найдовший час. Габсбурги тривалий час забезпечували процвітання своєї монархії, зокрема і за допомогою її постійної модернізації. Вдало був проведений адміністративний поділ, в основі якого закладалися національні ознаки. У Галичині і Буковині Габсбурги дотримувалися того, що адміністративний устрій враховував переважання українського етносу. Для прикладу, в Угорському королівстві етнічний принцип взагалі не брався до уваги (Закарпаття було поділене на чотири комітати). Скажу так: відрив від Речі Посполитої і входження до Габсбурзької монархії було об’єктивно прогресивним явищем для українців. У Речі Посполитій було цілковите панування польської шляхти і короля, в Східній Галичині домінувало польське населення, на певній частині Буковини — румуни й молдавани. В Австро-Угорській імперії не було домінування одного етносу, тому Габсбурзький двір вирівняв у правовому відношенні статус українців із поляками, румунами. Це було дуже важливо. Значно пізніше цей принцип стосовно Закарпаття реалізується в Угорському королівстві.

Імператори Габсбурзького двору, окрім великих титулів, носили, наприклад, титули королів Галичини та Владимирії (це Східна Галичина зі столицею у Львові і Західна — зі столицею в Кракові), а також були князями Буковини. Це означає, що було Королівство Галичина або Велике герцогство Буковина. Це насправді важливий момент у створенні адміністративно-політичних умов для розвитку свідомості етносу і перетворення його в повноцінну націю.

Цікавим було запровадження Габсбургами обов’язкової військової повинності. І в армії, і в поліцейських органах німецька мова обов’язковою була тільки на рівні вищого керівництва і офіцерського корпусу. Військові частини формувалися за національним принципом. До полків — винятково на національній основі: український батальйон, український полк. Єднання етносу за національною ознакою в армії — це велика перевага у порівнянні з тим, як українці забиралися у рекрутство до Росії і розпорошувалися таким чином, що завжди були в меншості, чи, скажімо, в порівнянні з яничарством в Османській імперії.

Те саме стосувалося державного управління. Традиції земель, що входили до складу Габсбурзької монархії, не змінювалися. Уніфікації влади, централізації ідеології, освіти, релігії, державницької ідеї не було. Склад канцелярій місцевих влад завжди формувався з місцевого етносу, а дворянство усівалося від адміністративного керівництва. Це, безперечно, було на користь українцям, оскільки проживали вони в основному в сільській місцевості, а в містах поступалися польському, румунському, угорському й єврейському етносу.

Австрію не оминула «весна народів» — революція 1848 року. Тоді Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавча влада здійснювалася спільно імператором (Габсбургом) і парламентом. Були гарантовані демократичні свободи всім народам, що входили до складу монархії, і тривкість їх національності й мови. В Австрії розпочалися конституційні процеси тоді, як в інших державах про це ще навіть не йшлося. У Відні було розроблено проект конституції про перетворення Габсбурзької монархії у федерацію вільних і рівноправних націй. Тоді революція пішла на спад і втілення в життя цього проекту не відбулося. Але вже 1860 року було прийнято трохи модифіковану федеральну конституцію, згідно з якою законодавча влада розподілялася між монархом, парламентом (рейхстагом) і провідними сеймами. Такі сейми під час революції було сформовано в Галичині. Таким чином у Львові утворюється перша політична організація — Головна Руська Рада, яка відігравала роль місцевого сейму (30 осіб). Від Галичини і Буковини обиралися депутати до рейхстагу. Депутатські фракції представляли свої землі, національні округи і повіти. Виступи в парламенті Австро-Угорщини часто звучали національними мовами, були такі періоди, коли німецька мова просто не звучала в стінах рейхстагу.

Прогресивні реформи в кінці XVIII — початку ХІХ століття супроводжувалися скасуванням кріпацтва (1789 рік) по всій території Габсбурзької монархії, в тому числі на теренах Західної України, і зміни повинності на оподаткування, яке залежало від потужності і характеру господарства. В той же час, ми знаємо, указ (1783 рік) Катерини ІІ закріпачує українське селянство. Ось такі синхронні і діаметрально протилежні явища. Крім того, грамотність серед українського населення різко зростала, укріплювалася греко-католицька релігія, що панувала серед українців. Львівський університет було засновано в 1874 році. Чернівці з провінційного містечка перетворилися на поважний торговельно-промисловий та фінансовий центр. Можна сміливо сказати, що у ХІХ столітті в межах Габсбурзької монархії відбулося воскресіння українського етносу і формування української нації.

Треба сказати, що Габсбурзька династія зміцнювалася в Центральній та Східній Європі по мірі активного протистояння османському проникненню в Європу. Захист християнських цінностей і захист етносів, котрі підпадали під турецьке поневолення, починаючи з XVII століття, робили населення прихильним до Габсбургів. Таким чином, роль Габсбургів (як, до речі, й царської Росії) досить велика в тому, що Османську імперію було витіснено з Північного Причорномор’я.

Майже двісті сорок років під короною Габсбургів перебували українські землі — Галичина і Буковина, а Закарпатська Україна — практично з ХІ століття. Уявіть собі: 1867 року символ Габсбурзької монархії Франц Йосип підтверджує автономію Галичини. Він стає поборником послідовнішої та істотнішої участі галицьких політиків в органах влади всієї Австро-Угорської монархії. Чому? Тому що українці Галичини, Буковини, Закарпаття вже зазнали того поневолення, від якого страждали під владою Речі Посполитої, а крім неї — румунів та мадярів. Оточені великими багатонаціональними імперіям, українці побачили, що Габсбурги створюють для них на той час найкращі умови для існування. Українці підтримували віденську політику до кінця. На відміну від, наприклад, мадярів, які чотири рази проводили детронізацію Габсбурзької монархії на своїй території.

ФОТО З САЙТА RADICAL.RU
ЕРЦГЕРЦОГ КАРЛ І ЕРЦГЕРЦОГИНЯ ЦИТА — ОСТАННІ АВСТРІЙСЬКІ ІМПЕРАТОР І ІМПЕРАТРИЦЯ

Імператор Франц-Йосиф (правив 58 років, з 1848 до 1916 р.) одержав прекрасну освіту, знав німецьку, французьку, італійську, меншою мірою — чеську, угорську, польську мови. Хто з королів Речі Посполитої, із султанів Османської імперії, з кримських ханів чи російських царів знав мови народів, які належали до його імперії? Ніхто.

Загалом ставлення Габсбургів до українців заслуговує на окрему увагу. Цікавий один факт. Вільгельм Габсбург (це третій син брата імператора Франца-Йосифа) присвятив себе військовій кар’єрі. До речі, у Габсбургів була традиція: опікуватися численними народами, які входили до складу імперії. Вільгельма матір виховувала як опікуна українців-русинів, які користувалися в монархії чудовою репутацією. Із дванадцяти років він ріс на Гуцульщині, а у військовій академії вивчив українську мову, вивчав історію України за працями Грушевського і Хоткевича, читав твори Шевченка, Франка, Федьковича, Стефаника. Написав 23 вірші й чимало інших творів українською мовою. Коли в роки Першої світової війни розпочався національно-визвольний рух серед українців, він приєднався до української справи, брав участь у формуванні Січових Стрільців. 27 лютого 1918 року легіон під командуванням Василя Вишиваного, який узяв собі таке ім’я і носив вишивану сорочку, пішов допомагати становленню Української Народної Республіки. Пізніше навіть Павло Скоропадський побоювався, що Вишиваний займе його трон. Проте той на трон не претендував. Після того, як на українську державність почали зазіхати більшовики, Вишиваний переїхав з України до Відня, де видав поетичну збірку українською мовою «Минають дні», присвячену борцям за незалежність України. Також видавав українську газету «Соборна Україна». Із 1925 до 1935 р. він жив у Парижі. Габсбурги виділили йому кілька підприємств в Австрії, які давали йому значні доходи. За рахунок цього Василь Вишиваний допомагає українській еміграції, сприяє її консолідації. Його коштом проводяться зустрічі й наради Скоропадського, Липинського, Коновальця, Петрушевича. У середині 1940-х років він повернувся в Австрію і знову підтримує тісні зв’язки з Організацією українських націоналістів. Його розсекретили. Навесні 1947 р. представники СМЕРШу доправили його до Києва. Звинувачували в усіх гріхах: за знання української мови — в українському націоналізмі, за те, що був полковником Української народної армії, служив Петлюрі — обізвали петлюрівцем, за те, що мав зв’язки з ОУН — членом ОУН. Ще звинуватили в тому, що був англійським і французьким шпигуном. Його засудили на 25 років таборів особливого режиму. Через кілька місяців, 18 серпня 1948 року Василь Вишиваний помер у лікарні тюрми № 1, коли йому було 54 роки. Місце поховання невідоме.

Проте, звичайно, детронізація Габсбурзької династії в період з 1918 до 1921 р. відбулася невипадково. Чому? Певно, потрібно згадати й негативи правління Габсбургів. Так, ця династія найдовше панувала і на українських землях, і в решті Європи. Безперечно, упокорення країн середньовічної Європи, участь у поділі Речі Посполитої — це була агресивна політика, змовницька політика диктату в союзі з царською Росією. За часів правління Габсбургів, незважаючи на порівняно сприятливі умови, частка українців, на жаль, скорочувалася. Натомість частка поляків, румунів, угорців зростала. Близько одного мільйона українців наприкінці ХІХ століття емігрувало в США, Канаду, Південну Америку. Одним із негативів Габсбургів можна вважати також брутальне повалення угорської національно-визвольної війни 1848—1849 років. Угорська армія на чолі з Лайошем Кошутом перемогла Габсбургів і примусила визнати незалежність Угорщини. Однак Габсбурги звернулися по допомогу до Росії, яка направила 300-тисячне військо під командуванням Івана Паскевича, що фактично придушила угорську революцію. Таким чином, перший незалежний уряд Угорщини було розстріляно.

Втім, дуже важливо зазначити, що, незважаючи на всі непорозуміння між Угорщиною та Австрією, на всіх крутих поворотах історії Угорщина є союзником Австрії та Німеччини. Це прихильність до «німецького світу» — його основних цінностей (а не до політики держави): високої культури, правопорядку, гуманізму. На цей же критерій у виборі союзників доцільно зважати Україні.

Вина Габсбургів у розв’язанні Першої світової війни беззаперечна. То була спроба врятувати багатонаціональну монархію, яка йшла до розпаду. Але треба визнати, що в перебігу війни в Брест-Литовському договорі було чітко визначено західні кордони України. В єдиний Коронний Край об’єднувалися Галичина, Буковина і Закарпаття. Габсбурзька монархія усвідомлювала, який великий етнос є їхнім сусідом.

Звісно, всі держави, які утворилися на руїнах Австро-Угорської імперії, відмовилися від правління Габсбургів. Першою процес детронізації здійснила Австрійська республіка, яка вимагала від останнього імператора Карла І та його сина Отто фон Габсбурга відмовитися від усіх титулів і рангів.

— Чи можемо ми вже сьогодні говорити про остаточний відхід європейської аристократії?

— Справді, епоха таких великих європейських династій, як Габсбурги або Бурбони, відходить у минуле. Європейська аристократія набуває інших рис. На арені діячі іншого плану — талановиті підприємці, організатори великого капіталу, які неодмінно визнають конституційні основи державності, принципи громадянського суспільства, єдність Європейського Союзу та рівність усіх націй на європейському континенті. Аристократичність у сучасному світі вимірюють здатністю до захисту власних інтересів і захисту інтересів своєї нації, до осмислення історичної спадщини своєї нації, зокрема аристократичної. Це вимога часу. Кожній добі — свої засади аристократизму.

Полум’яний європеєць Отто Габсбург

Австрія сентиментально прощається зі своїм імперським минулим

Володимир БРОДЗІНСЬКИЙ, Відень, Австрія. Ольга ГУСАР-ШТРЕК, Нюрнберг, Баварія

3 липня в Баварії на 99 році життя помер Отто Габсбург, син останнього австро-угорського імператора Карла. Цю людину та його долю в сучасній Австрії добре знають і цінують.

«Зі смертю Отто Габсбурга ми втратили полум’яного європейця, який, будучи прибічником й очільником пан’європейського руху, сприяв мирному падінню залізної завіси між Заходом і Сходом континенту. Під час Другої світової війни і після неї він усіма силами сприяв відродженню вільної і незалежної Австрії. Ми вдячні йому за це і за невтомну діяльність з побудови вільної і неподільної Європи», — сказано в заяві міністра закордонних справ і віце-канцлера Австрії М. Шпінделеггера.

16 липня Отто Габсбург буде похований у Відні недалеко від габсбурзького палацу Гофбург в імператорському склепі церкви монастиря ордена капуцинів. 1989 року, з дотриманням давніх імперських ритуалів, тут була похована і його мати, остання імператриця Австро-Угорщини Ціта фон Бурбон-Парма.

Так шанобливо і не без сентиментальності сучасна Австрія прощається зі своїм імперським минулим. Проте на шляху до цієї спокійної пошани були довгі роки вигнання імператорської родини, представникам якої багато десятиліть не дозволялося навіть побувати на батьківщині. Три роки тому, будучи гостем в австрійському парламенті, Отто Габсбург, пригадавши це, говорив, якою радістю стала для нього можливість легально відвідувати батьківщину. Але і до цього він завжди прагнув бути корисним своїй країні.

Син і спадкоємець престолу Отто Габсбург народився 1912 року і ще пам’ятав похорони імператора Франца-Йосипа I, що правив країною з часів європейських революцій 1848 року до середини Першої світової війни. Більшість австрійців не раз бачили підсліпуваті кадри кінохроніки, на яких у траурному кортежі ведуть за руку маленького кучерявого хлопчика в матросці. 1919 року цей уже восьмилітній хлопчик був відправлений разом із батьками у вічне вигнання. У передвоєнні роки Отто Габсбург кілька разів з’являвся в країні нелегально. Прибічники монархії тоді ще могли збирати багатотисячні мітинги, а Отто Габсбург навіть пропонував себе як канцлера, але за старання якось запобігти аншлюсу з гітлерівською Німеччиною нацисти виписали на нього ордер на арешт, і йому довелося емігрувати до Америки.

Легально приїхати до Австрії Отто Габсбург зміг лише 1966 року, через декілька років після того, як він офіційно відмовився від усіх можливих претензій на престол. Цього вимагав закон, ухвалений ще 1919 року. Його приїзд став для тодішньої Австрії великою й неоднозначною подією. У країні навіть було оголошено страйк, в якому взяли участь 50 000 тисяч робітників. Було потрібно ще 7 років для того, щоб сталося історичне дружнє рукостискання між канцлером Австрії соціал-демократом Бруно Крайським і колишнім спадкоємцем престолу Отто Габсбургом.

З 1979 по 1999 рік Отто Габсбург був депутатом Європарламенту від німецької Християнсько-демократичної партії ЦСУ. Його діти мають австрійські паспорти, а старший син Карл, закінчивши свою політичну кар’єру в Німеччині, став періодично з’являтися на австрійському державному телебаченні як телеведучий. Уже кілька років він бере інтерв’ю в сильних світу цього, долучаючись до трансляцій знаменитого Віденського оперного балу.

Сучасні австрійці справді спокійно ставляться до свого імперського минулого. Дунайська монархія, як вони люблять називати свою країну разом з народами, що населяли її, ураховуючи й українців-галичан, існує тепер на екранах телевізора і в красивих ностальгічних серіалах, і в суворих історичних документальних фільмах-дослідженнях. Прибічників монархії тут, за даними соціологів, украй мало. Навіть дуже консервативно налаштовані люди розуміють, що відновити ту імперію в колишніх кордонах і різноманітті неможливо, а робити маленьку Австрію монархією ще й безглуздо. Тому, поважаючи власне минуле, австрійці шукають і бачать можливість нового зближення зі своїми колишніми співгромадянами інших національностей у рамках Євросоюзу і в демократичній формі. Тут родовиті люди, на відміну від Німеччини, навіть досі не можуть мати дворянського префікса «фон», тобто фон Шмідт перетворюється в паспорті просто на Шмідта.

Проте, за словами Отто Габсбурга, народившись в імператорській сім’ї, неможливо про це забути. Вчора в присвяченій йому передачі австрійського телебачення показали документальний фільм, в якому розповідається, як Отто Габсбург усе життя намагався в своєму становищі знайти нові шляхи служіння власній країні. Фільм закінчується роздумом про те, як можна було б назвати книгу про життя цієї людини — запропоновано трагічну назву «Той, що скрізь запізнився».

Popularity: 4% [?]

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

code