Євген СВЕРСТЮК

Історії життя великих людей уквітчуються легендами. Їм часом приписують надприродні прояви вже змалку та прикрашують сюжетами, близькими до казки.

Малому Тарасові випала роль найбіднішої дитини, упослідженої долею і переслідуваної злою мачухою. Оскільки подібні факти справді були в його житті, то жалісливі оповідачі посилювали зворушливий сюжет і накладали на соціальне тло. До того спричинилися також і деякі зворушливі автобіографічні поезії Шевченка. Так була витворена кріпацька легенда про Тарасове дитинство. Стійка хрестоматійна легенда, в полоні якої був чи не кожен український читач. Перший біограф М. К. Чалий посилив момент сирітства: «Матері він майже не пам’ятав. На сьомому році втратив батька і лишився на руках мачухи…». Здавалося б, маленькі неточності. Але за ними ховається затоплений острів дитинства. Матір втратив Тарас на дев’ятому році життя, а батька — на 11-му році. Для дитини вік від семи років до 11-ти — то ціла епоха. Якби поет взявся писати про те, що було за поетичним рядком:

«Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила…»

— якби він взявся згадувати про батька, то ми мали б повість про дитинство і, може, зрозуміли б, на основі чого батько перед смертю вирік свій суворий заповіт: «синові моєму Тарасові нічого не залишаю, бо йому моя спадщина не пригодиться. З нього вийде або щось велике, і моя спадщина для нього нічого не важитиме, або велике ледащо, і тоді вона йому не пригодиться»… Про бідного сирітку так не говорять… То вже був визначений козацький характер, загартований у біді… Виходить, за нього батько і не хвилювався.

Біограф Олександр Кониський добре ознайомився з благодатним місцем народження, із середовищем Шевченка. Без усяких сентиментів він пише, що так тоді жили усі сільські діти — на утриманні природи і під доглядом Бога…

Замість кріпацької легенди автор пише повість, багату образами і фактами.

До речі, легенду підживлює і сам Шевченко у своїй «Автобіографії», написаній в розпалі боротьби за знесення кріпацтва. Звичайно, то не була психологізована історія життя, а, передусім, соціальний аргумент у тодішній боротьбі. «Історія мого життя складає частину історії моєї Батьківщини». Тут сказано все.

Міт почав витворюватися від самого початку, коли було відкинуто реальний грунт — скупу історію роду. Сумлінний дослідник життя поетового у своїй книзі «Тарас Шевченко — Грушівський» пише: рід Шевченків і Грушівських у Керелівці дуже давній… Варфоломій Шевченко оповідав, що Тарас у школі іменувався Грушівським.

Отже, Тарас Шевченко в школі іменувався Грушівським. Микола Гоголь в школі іменувався Яновським. У кріпацькому селі ніхто не цікавився історією роду, і друге прізвище відпало. Один тільки внук Тарас видав дідову таємницю причетності до гайдамацького повстання:

«Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось лилось…»

Дід, очевидно, замолоду не був кріпаком, бо на Правобережжі кріпацтво запроваджувалося аж у 80-ті роки XVIII століття. Отже, історія роду вписується в історію вільного краю козацького з діда-прадіда, закоріненого в національно-визвольній історії. І то ще питання, ким був прадід… Але нас цікавить, чи був, власне, кріпаком його правнук, народившись у кріпацькій сім’ї. Звичайно, він належав до кріпацького стану, з якого був викуплений 22 квітня 1838 року. Але спостережливий художник Карл Брюллов при першому знайомстві з хлопцем, якого заходилися звільняти від кріпацтва, зауважив: «Физиономия не крепостная». І тут дає нам неоціненні свідчення перший серйозний біограф…

Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом зі Звенигородського повіту… В сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Керелівка. Там був рай Шевченкового дитинства. А люди «у раї пекло розвели». Поет багато разів повертався сюди в спогадах, бо далі в житті йому вже не випало жити «на нашій славній Україні». Хлопчик ходив, «бігав, вештався де-хотя, бавився собі на волі, як умів і бажав, чи сам, чи з іншими такими, як сам, недоглядними кріпацькими дітьми. Ніхто його не спиняв, ніхто не навчав; гуляв він собі на вулиці, на городі, в саду, в леваді; хата їх стояла на краю села, дак, певна річ, ходив він гуляти і в ліс, і в поле. До господи вертався він, звичайно, замурзаний, часом з гулею на лобі, з підбитим оком, часом з різачкою в животі, коли було наїсться глини, а він любив її їсти… Так і за нашого часу зростає по селах без догляду велика сила дітей…»

ОДЯГ ДЛЯ КОРОЛЯ

Одна з причин, чому Тарас Шевченко був вписаний до ідеологічного канону «великих революціонерів-демократів» — його соціальне походження. Після революції більшовики шукали культурного обгрунтування своєї політики заміни дворянської культури пролетарською. В російській літературі доводилося просто замовчувати про статки поміщиків, графів чи камер-юнкерів… Українська — демократичніша, ближча до народу, і про дворянство Івана Котляревського, Євгена Гребінки, Старицького чи Коцюбинського можна було писати, що воно «умовне», а краще — не писати… А от Шевченкова біографія була до вподоби усім радикалам і народникам, чи то російським, чи українським. Навіть те, що творчість його була недоступна громадськості, полегшувало справу опрощення поета. Він, мовляв, усім зрозумілий і «цілком народний».

Вперше розкрився Шевченко як поет у Празькому виданні «Кобзаря» в двох томах 1872 р. В Російській імперії, звичайно, видання було заборонене. У Львові уже структурувалося політичне життя, кожна партія викроювала собі «свого» Шевченка… Михайло Драгоманов чесно визнав, що для соціалістичної пропаганди Шевченко не надається, передусім, через його релігійний світогляд. Народники облюбували Шевченкову фотографію в шапці і в кожусі. Що ж до творчості, то препарування її до своїх потреб описала Леся Українка у вірші «Легенда»:

«Так люди, думок наловивши,
по кліточках розсадовивши,
їх заходили чепурить:
всіх чорнокрилих побілили,
а білих трошки почорнили
і всіх дали позолотить».

Набагато радикальніше чинили придворні і хитрі кравці у відомій казці Андерсена про голого короля. Вони взагалі нічого не шили і не перемальовували, а обмежилися гіпнозом похвального слова. І всі повірили і стали за ними повторювати. Такий трюк апробували більшовики з образом Шевченка. Вони виходили з того, що король є реальністю і магія його імені діє безвідмовно. Залишилося накинути на нього атрибути «революціонера-демократа», а справу хлопчика, який підглянув таємницю переодягнення, доручили чекістам… Стереотип заблокував свідоме сприймання творів, які видавалися великим накладами і вивчалися в школі. Люди слухали і не чули, дивилися і не бачили.

Цілковита підміна ключових понять і підміна образу уможливлювали використання апостола для атеїстичної пропаганди, і ніхто не вигукнув: «Як же споконвічно релігійний народ міг назвати своїм пророком атеїста?!».

Мало хто в ідейно витриманий совєтській школі, де вивчалася поема «Кавказ» напам’ять, зважився б вихопити з поеми і з відповідним натяком і акцентом прочитати рядки:

«У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір несходима,
а тюрм! а люду!… Що й лічить!
Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!»

Особлива глухота була забезпечена антирелігійним вихованням. Дітям давали вивчати напам’ять «Мені тринадцятий минало», і вони помічали «ягнят за селом», а не відчували так яскраво виписаної релігійної містерії у дитячій душі:

«Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…»

Досить одного того вірша, щоб зрозуміти Шевченка як натуру органічно релігійну. Але ні вчителі, ні школярі не знали, що значить «релігійний». Вони думали, що все зводиться до віри в існування Бога — і мали готову відповідь на це… А про молитву, здебільшого, і не знали.

Для тих, хто тієї мови не відчуває, Шевченко відкривається лише з боку історичного, соціального, національного. З таких мотивів і тчеться одяг для українського короля поезії. Борець проти кріпацтва. Непримиренний противник російського царизму. Натхненник боротьби за соціальне і національне визволення.

А далі вже акценти розставляла політична кон’юнктура. Шевченка прийнято любити. Насправді про це більше говориться. Багато любителів його мало знають і ще менше розуміють. Якби йшлося про тих, хто розвінчує Шевченка на замовлення, не вникаючи в творчість, то проблеми не було б. Проблема в тому, що той спрощений заідеологізований Шевченко й не викликає любові. Уквітчати його лаврами легше, ніж вчитися в нього Любові та Правди. Сьогодні через заслони телевізійних напівправд і плаского плину видимості та Любов і Правда взагалі не проглядаються. А тим часом Шевченко в кожному поколінні знаходить тих, хто є породженням його духу.

ПОКЛИКАННЯ

Те слово написав сам Шевченко. Ключове слово своєї долі. Вона його закинула на четверте небо.

Першим небом була Воля. То було пережито 24-річним хлопцем як перехід в інший вимір.

Другим небом була Академія — мрія кожного молодого маляра.

Третім небом був Учитель. Багато було таких, що хотіли стати учнями «Великого Карла». А стати приятелем дому Брюллова, може, навіть і не мріяли.

Четверте небо було зовсім неймовірним і незрозумілим для колег-малярів. Про те й сам Шевченко пише зі здивуванням: в розкішні зали Академії мистецтв до нього потаємно приходила чужа Муза. Поетична. Він спершу ховався з нею від людського ока. А потім зрозумів: «Покликання, і не інакше!».

Покликання і талант — наче синоніми. Але з талантом можна жити відносно спокійно, а покликання — кудись веде й кличе.

Покликаний — ким? Рибалка Андрій був першим покликаним — Андрій Первозванний. Він упізнав Учителя і крок за кроком ставав апостолом його учення.

Ідея апостольського служіння, тема пророків і мучеників проходить через усю творчість Шевченка. Його твір може бути недосконалим, але на ньому — печать генія. Звідси — те визнання своїх і чужих, які не могли не відчувати, що тут більше, ніж поет.

Звичайно, визнавали талант, любили його лірику, співчували його долі. Але над усім тим була загадка його причетності до світу іншого. Здається, «батьком Тарасом» він був не лише в 40 років, а вже на 32-му році, коли завершив творчість того дивовижного року «Заповітом».

Потім книги псалмів і книги пророків — то Шевченкова духовна вітчизна. Мотиви тих книг у нього — найчастіше з посиланням на джерело — церковно-слов’янською мовою. Але дуже часто вони повторюються в його поезії, без посилання, як узвичаєний спосіб його почування і мислення.

У передвоєнні роки більшовицької змори, та й у післявоєнні роки релігійні символи можна було згадувати лише в негативному, тобто викривальному сенсі.

Шевченко був чи не єдиним поетом, якому «дозволено» було популяризувати псалми, книги пророків і євангельські мотиви. Звідки б ще діти могли дізнатися про Діву Марію, про перших мучеників християнських, про євангельську проповідь любові, про гонителів на віру, про книги пророків Ісаї, Осії, про такий жанр, як «подражаніє» на біблійні теми.

У статусі канонізованого «революціонера-демократа» Шевченко легалізував і біблійну, і національну тематику, що само по собі було несумісним із комуністичною ідеологією.

Така велика сила людини з Покликанням. Її не поставиш сумирно стояти в одностайному ряду й не змусиш мовчати разом з усіма.

Але це стосується не тільки часів тоталітаризму. В посткомуністичні часи тиранія моди й псевдоліберальних стандартів «демократично» накидає сезонні вартості, несумісні з духом Шевченка. Корисливість і вигода рекламує на кожнім кроці філософію споживацького матеріалізму й усякі плебейські вартості.

На такому тлі книга «Кобзар» не іскриться, а лежить, як грудка попелу. Але вічна іскра живого вогню в ньому перечікує негоду.

Те слово вічної правди, що не могло бути заховане й у часи тотального обману й підміни, робить свою справу й у нашу епоху профанації…

Нині щораз менше людей, які знають Шевченка напам’ять. Але те вічне слово, що будило й надалі будитиме, бо воно споріднене з божественним глаголом. Шевченків міт глибоко закорінений і в наших архетипічних поняттях, і в давній літературній традиції, про що писав Микола Костомаров: «Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, сформованої в XVI—XVII століттях, так само як ця остання була такою ж донькою південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігорового співця» («Спогад про двох малярів»). Шевченко для Костомарова — великий поет, що виходить за межі своєї національності. Він передвісник відродження народу. «Ось чому і великорос, і поляк, і німець, і француз, якщо тільки у нього є поетичне чуття і тепле, любляче серце, не залишиться без впливу Шевченкової поезії».

Культурна частина суспільства завжди чекає на появу свого речника, що говорить за всіх про болі народні й про цілющі ліки. І навертає заблудних, що збилися і відійшли від свого Бога.

Чи був би Шевченко в нашій уяві тим поетом, «покликаним звиш», якби не його подальша біографія?

На це запитання дають відповідь усі «блаженні, гнані за правду».

ХРЕСТ ДОДАЄ ВИСОТИ…

Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона.
Завжди величніша путь
на Голготу, ніж хід тріумфальний.
Так одвіку було
й так воно буде довіку…

Звичайно, тут слід нагадати, що на кінець 1845 року були написані основні твори Шевченка, ті, про які говорить Костомаров. До арешту він уже досяг свого зеніту. Тільки ув’язнення за ті твори довершило в уяві суспільства образ народного пророка, побитого камінням.

Отже, доля покликаного вже було закладена в його заповітних творах 1844—1845 років. Вони були щирими до кінця і безоглядними. І він з ними не ховався. За давньою українською традицією він їх носив з собою. Г. Сковорода носив свої твори й Біблію в саквах за плечима. Гоголь носив свої твори в портфельчику, з яким не розлучався. Шевченко носив теж у портфелі, разом з малярським начинням. Різниця тільки та, що ні Гоголя, ні Сковороду не чекали жандарми при переправі з Дніпра на правий берег.

Цікаво, якби Тараса Шевченка попередили про арешт, чи міг би він свій портфель кинути у воду?

Напевно, ні. В портфелі була його Доля. З поетом було його покликання. То вже пізніше в безсонні ночі, коли «не спалося, а ніч, як море», спадало на думку різне, перебиралися і перегравалися різні події минулого. З усією щирістю поет признавався: «Дурний свій розум проклинаю, що дався дурням одурить, в калюжі волю утопить».

«Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно усім в домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми»… (Мт. 5. 14-16). І ще одна настанова апостолам: «Не бійтеся».

Покликаний іде, високий і беззахисний, прокладати дорогу від минулого, якого вже не видно, до майбутнього, якого ще не видно. Над засмоктуючими обставинами він підноситься духом і пориває за собою живих.

Чи буде поезія Шевченкова співзвучною знедоленим дітям споживацького віку? Чи вони читатимуть «Кобзаря» в інтернеті? Чи просвітлюватиме слово, поставлене на сторожі, збетоновану товщу інформації?

Такі питання стосовно «Божого слова» й народної пісні ставилися і в попередні віки. Тоді теж усе це здавалося безнадійно старосвітським. Нині ми вже собі не уявляємо, крізь які товщі відчуження, індиферентизму й профанації мали проходити «думи» Кобзаря. «Попідтинню, спротами» — думалося йому…

Але таки приходили крізь заслони часових оман спокусливого радикалізму, модного матеріалізму, переможного соціалізму, глухого тоталітаризму…

А поет проходить понад сітями часу й промовляє до серця, непідвладного мінливим вітрам часу.

газета “День”№39-40 4-5 березня 2011

Popularity: 2% [?]