Валентина  Ященко

газета «Західне передмістя Києва» № 43 (45) 23 листопада 2012 року

Як людина, яка пережила голодомор, хочу написати, що я бачила, пережила і про що буду пам’ятати до кінця своїх днів.

Мені в той час було 10 років.Склерозу у мене не має, і що я напишу – це істинна правда. Я вірю в Бога, а брехати – це великий гріх. Мій батько в цей час працював фельдшером у селі Самгородок Сквирського району Київської області. Наша сім’я складалась із семи осіб – четверо дітей, батько, мама і бабуся. Жили ми при амбулаторії в цьому ж дворі. Тому всі події, які відбувалися в селі, нам, дітям, були відомі.

Був 1932 рік. Прийшла весна з теплими дощами, з сонячними днями. На полях підростала пшениця, жито і інші зернові. На городах картопля, огірки, інші овочі. Село Самгородок було велике – велика цегляна школа, побудована ще до революції земством, клуб, магазин. Прийшло літо, наступила пора збирання врожаю. Урожай був хороший. У цей час комбайнів у колгоспах ще не було. У кращому випадку була косарка. За косаркою жінки в’язали снопи. Снопи звозили до місця, де стояла молотарка. Молотили. Зерно очищали і вивозили з села. Спочатку виконали план хлібозаготівель. Потім прийшло розпорядження ще додатково вивезти зерно. Це в той час називалось «зустрічним планом». Колгоспникам не дали нічого. Склади в колгоспі були пусті. Навіть на насіння не залишили. Люди харчувалися тим, що у них виросло на городах. Люди ходили по полях збирати колоски. Хоча це було заборонено. Об’їздники нишпорили – відбирали колоски.

Попереду була голодна і холодна зима. Треба було щось робити. Продавали все: корови, одяг, щоби хоч трохи забезпечити сім’ї хлібом. У цей час у магазинах хліб не продавався. Мій батько також продав корову і купив три мішки пшениці. Восени були організовані бригади так званих «активістів». «Активісти» ходили по дворах і забирали все, що люди закупили на зиму. Прийшли і до нас і забрали пшеницю. Правда, картоплю із погреба не забрали. А в багатьох людей забирали і картоплю за податки.

Прийшов новий 1933 рік, потім голодна весна. Люди почали пухнути з голоду. На колгоспних полях сіяти не було чим. І городи пустували, в кращому випадку сіяли буряк, моркву, хто що міг. Почала падати худоба в колгоспах. Здохлу худобу закопували, а вночі люди її викопували, обрізали, яке було м’ясо на здохлій худобі, варили і їли. Їли все – листя з липи, тільки-но зав’язані фрукти, кропиву, кору з дерев, лободу. Біла акація для дітей була делікатесом. Я пам’ятаю, як моєму батькові сусід дав залишки насіння буряка. Ми їх змололи на жорнах, і мама спекла з них коржики. Які гіркі вони були! Пройшло пів століття з тих пір, а я відчуваю і пам’ятаю досі їх гіркоту.

Люди почали вимирати сім’ями. Особливо молоді хлопці. Падали прямо на дорогах і вмирали. Хто ще дихав, привозили в амбулаторію, клали на солому, що лежала на підлозі. Виписували житню муку, варили «шліхту» і заливали ложкою вже напівмертвим людям. Але вони вже не приймали. Ранком уже були мертві. Ховали їх у братських могилах без гробів. За один день умирало 20-25 і більше осіб. За що вмирали ці люди? Ці вічні трудяги, які своїми руками орали, сіяли, годували всю Україну і Росію хлібом.

А діти? Хочу написати про них. Йшла я з братиком і сестричкою біля дитсадка. Маленька дівчинка років п’яти лежала біля паркану. Очі її були закриті. Вона марила: «Мамо, мамо, я хочу борщику». Ми стояли і плакали. Покликали няню із дитсадочка. Вона її забрала і більше ми її не бачили. Мій молодший братик часто плакав і просив: «Мамо, я хочу хліба». Ми, старші, розуміли, що ніде хліба взяти, а він маленький не розумів, чому йому мама не дає хліба».

Я довго думала і боялась написати про хлопчика, якого з’їла рідна мати. Це було так страшно, що до сих пір я пам’ятаю цей жах. Але вирішила все-таки написати. Викликали мого батька в сільраду і дали йому завдання провірити чутки про зникнення хлопчика однієї жінки. Йому було років 5-6. Підозрювали сусіди щось недобре. Був хлопчик і раптом зник, і мати його нікому не говорила, не шукала його. Батько мій пішов з «виконавцем» до тієї жінки. Шукали всюди, не знаходили. А потім спустилися в погріб. У погребі стояла бочка. Коли її відкрили, то побачили декілька кусків м’яса, і серед них дитяча ручка. Я не можу стверджувати, що мати його вбила. Цього ніхто не знав. Але вона їла свою дитину – це очевидно.

Хіба таке можна забути? Не забувати треба, а кричати на весь світ: «Люди добрі! Так, це було! Це правда, гірка правда». І щоб ця правда ніколи не повторилась! Україна з її багатим чорноземом, з її багатими ресурсами була доведена до такого стану, Що не залишилося в селі, навіть, собак, котів – все з’їли. Стояли багато порожніх хат із зарослими бур’яном дворами 1 городами. І було моторошно дивитись, як вітер метеляв дверима порожніх хат.

смт Ворзель, Київська область

про Валентину Федорівну Ященко

на сторінці http://www.imounr.org.ua/?p=14889

Popularity: 3% [?]