Архієпископ Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир (Гузар) — про сенс виборчої кампанії

Розмовляла Оксана КЛИМОНЧУК

Ми звикли чути оцінки виборчої кампанії крізь призму політологічних висновків численних експертів. Якими б вони не вважалися незалежними та об’єктивними, певних симпатій у їхніх судженнях часто не уникнути. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з людиною, яка знаходиться поза процесом, але яка часто влучніше, ніж будь-хто, оцінює процеси в Україні. Архієпископ Української греко-католицької церкви Блаженнійший Любомир (Гузар) відповів на запитання газети «День».

http://www.day.kiev.ua/236465#

— Блаженнійший, в Україні зараз триває передвиборча кампанія. Які у вас від неї враження?

— Я не маю змоги придивитися зблизька до тих, хто сьогодні йде в депутати, але на підставі того, що я чую по радіо чи від тих людей, із якими спілкуюся, у мене складається погане враження.

Діється багато такого, що не забезпечує нам таких справжніх виборів у повному значенні цього слова. Є забагато різних спроб чи то за допомогою підкупу, чи неправди впливати на виборців. Таким чином, створюється атмосфера недовіри, браку прозорості в цілому процесі, тому складається враження, що в політиків нема бажання якнайкраще, якнайчистіше відбути цей дуже важливий державний акт.

— На виборців намагаються впливати усілякими подачками. Хто тут винен?

— Той, хто починає таку дію, безумовно, більш винний у цьому. Той, хто піддається, теж бере на себе вину, стає відповідальним за свою поведінку. У нормальному, демократичному суспільстві, на мою думку, взагалі не повинно бути намагання здобувати прихильність виборців «крутими шляхами». Нема найменшого сумніву, що кандидати в депутати повинні старатися переконувати своїх виборців про свою гідність бути вибраними, але вони мусять зробити це в способи, які відповідають людській гідності: представляти ситуацію правдиво, старатися заздалегідь довести, що вони готові служити людям, що для них служити людям — найвище добро, а не служити собі чи якійсь певній групі. Бути чесним перед людьми — цілком природно. Власне, у цьому й полягає сенс виборчої кампанії.

Будь-які заходи через брехню, підкуп, залякування — не сумісні з природою демократичної діяльності.

— Чому українці ось так здатні продавати своє майбутнє за харч? Невже ми така голодна нація?

— Люди бідні! Для них сто гривень — немаленька сума, тому вони легко продаються. То — не злі люди, просто бідні й залежні. Власне, ми мусимо тим людям нагадати, що це недобре так робити, бо таким чином вони ніколи не вийдуть зі своєї бідності як духовної, так і матеріальної.

У них нема відчуття політичної культури і вони не бачать у тому якогось гріха…

Є ще випадки залякування — коли людей прямо ж лякають звільненням, якщо вони не проголосують за певну партію. Треба собі усвідомити, що страх часом має великі очі й нічого більше. Тому треба збиратися з відвагою, щоб зуміти протистояти.

Чому люди бояться? Знову ж таки — бо бідні.

В Україні нема середнього класу як такого. Якби ми мали 60—70 відсотків середнього класу, у нас би не відбувалося б того, що зараз відбувається. Середній клас — це люди, які мають почуття гідності, почуваються сильними й готові противитися спокусам.

— Провладна партія намагалася і ще зовсім не відмовилася від такого наміру — ув’язнювати журналістів «за наклеп»…

— Сам по собі наклеп — не є щось добре. І це ми не повинні заохочувати. Але що хочуть зробити депутати? Вони хочуть криміналізувати журналістську справу, таким чином, унеможливити сказати щось про іншого. Так, кожен із нас може помилитися, сказати те, що, можливо, не відповідає дійсності, але за це карати в такий драконівський спосіб… Це означає, що хтось хоче цілком закрити дуже важливе джерело інформації, аби людина в жоден спосіб не могла пізнати правду.

Якщо хтось сказав неправду, помилився, ну, буває таке, тоді той, про кого сказали неправду, має можливість виправдатися, пояснити, чому це не може бути правдою. Бажання ув’язнювати журналістів, на мою думку, свідчить про страх. Тут нема нічого нового. Такий спосіб застосовували всі диктатори, бо боялися, щоб про них хтось не сказав правду. Такий страх свідчить, що хтось невпевнений у собі.

Людина, яка свідома своєї людської гідності, не боїться, навіть якщо хтось скаже про неї неправду.

— Чи було таке, що про вас у пресі писали неправду?

— Аякже. Багато років тому, коли я ще жив у Львові, після Америки, про мене публічно сказали, що я — масон. Причому, таке твердження хтось цілеспрямовано поширював, щоб мене знеславити. Я тоді скликав прес-конференцію, на якій і пояснив, що це неправда, чому це неправда й звідки таке прийшло. Після того більше ніхто мені того не повторював.

Треба мати відвагу відповісти за себе. Не треба прикриватися якимись законами, і не треба карати людину за те, що вона сказала. Тут радше постає моральна проблема, а не кримінальна для того, хто говорить, адже журналіст має відчувати моральну відповідальність за свою працю.

— Чи відбулося останнім часом щось таке, що вас негативно вразило?

— Мене тривалий час негативно вражає оте голосування одне за одного. Це просто скандал. Голова Верховної Ради і сама Верховна Рада допускає це, і навіть намагається це виправдати.

Голову Верховної Ради якось запитали, чому не приймуть такий закон, який би заборонив таке голосування. А той відповів, що тоді парламент узагалі б не приймав жодних законів, бо парламентарі не ходять до залу…

А ми ж тим людям платимо, щоб вони туди ходили. Це їхня робота. Вони ж не мають йти й торгувати десь у цей час, а саме голосувати чи не голосувати за закони, дискутувати, переконувати. Я не маю упереджень щодо того, чи платити депутатам відповідну плату, але нехай би цілодобово присвячували себе своєму завданню на тих кілька років, на які ми їх вибрали.

Щоразу, як чую про голосування чужими картками, мене це так пече! Чому таке допускається? Це ж принижує Верховну Раду і все, що там діється.

— А позитивне?

— Коли минула влада намагалася звернути увагу наших співвітчизників на історичну правду, яку треба пам’ятати, щоб було краще на майбутнє. Чи вони були прикрі для нашого народу, чи приємні — усе треба пам’ятати. Мені подобалося це.

А щодо такого, що мене позитивно вразило останнім часом, то таке не записалося в пам’яті. Я не кажу, що вже нічого доброго не відбувається, просто нічого такого надзвичайного.

Я взагалі перестав згадувати про таку позитивну річ, як Помаранчева революція, яка була величною подією в історії нашого народу та історії цілої Європи. Я не знаю, чи повториться вона коли-небудь.

— Нещодавно в Москві РПЦ розпочала збір підписів за всенародний референдум Росії, України і Білорусі щодо питання про «возз’єднання» росіян, білорусів та українців у «один народ», бо, як стверджують у російській церкві, ці народи були роз’єднанні Куликовською битвою і жоден з них не може нормально розвиватися…

— Чув про це. Ця ініціатива є суто політичною. На жаль, у Росії є люди, які хочуть, щоб ці три народи злилися в одне, де б росіяни мали головний голос…

Це не є щось нове. Ця русифікація триває багато років і відбувається в різні способи: за царських часів, за радянських часів, триває і сьогодні, на жаль.

Офіційне керівництво Росії як державне, так і церковне стоять за цим. Мабуть, це один із проявів «русского мира», про який так багато говорять.

Усього цього логіка дуже просто — злучити три народи, щоб один ними керував. Аргументація, яку вони наводять, не має підстави, бо ці три народи від самого початку є іншими, тому їхнє об’єднання немає сенсу.

Кажуть, що ми «братні народи». Ну, який мені брат Іван Грозний чи яка мені сестра Катерина ІІ? Те саме з Петром І… Треба знати історію і не плекати ілюзій про якийсь утопічний «один нарід».

Що ми маємо бути добрими сусідами? Так, але не більше.

— Ви кажете, що це російська політика, але ж російська церква теж бере в цьому участь, то виходить, що вона теж є політичною структурою?

— Мабуть, у цьому аспекті так. Тут церкву використовують, а вона дуже свідомо працює в певних цілях.

Представники російської церкви приїжджають в Україні і поводяться так, ніби вони були вдома.

— Це не правильно?

— Та не правильно, бо їхній дім — це Росія. Вони мають тут людей, які відчувають зв’язок із російським патріархатом… У цьому нема нічого дивного, але ці люди не є росіянами і є членами Української православної церкви. А створюється враження, немовби російська православна церква була цілковито вдома.

— Чи є в Україні зараз привід для повстання?

— Наприкінці 1920-х років у східних областях України, не на Галичині, бо Галичина була під Польщею, відбулося чотири тисячі сільських повстань проти насильної колективізації. Люди боронили своє життя, свою екзистенцію. Чи мали право? Так, мали право.

Америка за допомогою своєї революції звільнилася від Англії і стала незалежною. Також мала право бути незалежною.

Коли якась влада, якийсь уряд починають дуже драстично відбирати в людей їхні права, люди мають право боронитися.

Безумовно, це не така річ, яку треба робити щодня. Для цього мають бути відповідні обставини, бо не кожна революція призводить до чогось доброго. Ось Жовтнева революція. Там нічого доброго не сталося.

Але є ще позитивний приклад — наша УПА. Її саме ім’я говорить за себе «Українська повстанська армія», вона повстала проти окупантів: проти німців, а головне — проти НКВД. УПА повстала, щоб боронити права людини.

Якщо нинішній уряд буде дуже дратувати, відбирати в людей їхні права, то тільки Бог святий знає, що станеться.

Не дай Боже, щоб дійшло до повстання, адже це є кровава річ, домашня війна. Тому треба старатися, щоб ситуацію змінювати мирно. Сьогодні ми перебуваємо в стані, коли це можна зробити мирно.

— Мати депресію чи сумувати — це гріх чи нормальний стан людини?

— Це хвороба. Така людина потребує лікування: і медичного, і психологічного, і духовного.

— Яка ваша найулюбленіша пора року?

— Цікаве питання. Щиро сказати, я люблю щонайменше три пори року. Коли я був дитиною у Львові, коли закінчувалася зима і починалася весна, з’являлися підсніжники… і був такий дуже особливий запах весни. Я дуже любив той запах весни.

Осінь. Коли я жив у Америці, моя парафія була в гірській місцевості. Щотижня їхав десь сто кілометрів у одну сторону. То був час, коли дерева змінювали кольори. Така була краса! Пригадую, з якою радістю я дивився на ті ліси.

Також люблю зиму. Колись це був час санкування і лищитацтва. Я любив одне й друге. Я завжди не міг дочекатися того снігу, що коли буде можна їздити на санчатах.

Літом, мабуть, найменше захоплююся. Я не кажу, що люблю весну, я люблю запах весни, барви осені, і сніг зими.

№181, вівторок, 9 жовтня 2012

Popularity: -0% [?]