Вікторія КОВАЛЬОВА,
Володимир ЕННАНОВ
Льотчик- випробувач Олександр Галуненко встановив 263 світових авіаційних рекорди, з них 110 – в одному польоті на надвеликому вантажомісткому літаку Ан-225 «Мрія». Ім’я українського льотчика занесено в 1991 році до «Книги рекордів Ґіннеса». Мабуть, символічно, що імена наших двох славетних співвітчизників – Івана Кожедуба і Олександра Галуненка «зустрілися» на сторінках книги рекордів Гіннеса.
В свій час успішну військову кар’єру з матеріальними благами Олександр Галуненко проміняв на льотно-випробувальну роботу, безперечно пов’язану з чисельними ризиками, але при цьому – навряд чи з високими заробітками. І на все життя обрав долю приймати остаточне рішення в критичних ситуаціях, коли під загрозою життя екіпажу і доля літака. У небі Олександра Васильовича завжди охороняла молитва жінки – Валентини. У їхньому приватному будинку в Бучі, який він побудував за власним проектом (він гарно малює), багато ікон і фотографій з літаками. На одній з них – приземлення Мрії у Сіетлі, на батьківщині «Боїнгу».
Напередодні ювілею ми зустрілися з Олександром Васильовичем у нього вдома. Він, як завжди, привітний, доброзичливий і відкритий для спілкування з журналістами. У його затишній оселі ми спілкувалися не одну годину. А на столі знаходився портрет у траурній рамці його дружини – Валентини Миколаївни. На жаль, вона передчасно пішла з життя у минулому році.
Олександре Васильовичу, кажуть, що завдяки вашій дружині нові літаки стали освячувати…
-Коли в квiтнi 1997 році готувався перший виліт другого літака Ан 70, був назначений день випробувань, на який було запрошено чимало поважних гостей. Однак напередодні погода була нельотна. І метеослужба не обіцяла її покращення. Генеральний конструктор Петро Васильович Балабуєв був розстроєний, адже урочистий захід може не відбутися. Пізно ввечері він приїхав на місце стоянки літака аби переконатися у його готовності до польоту. І тоді він, переконаний атеїст, який жодного разу не був у церкві, став під дощем перед літаком і звернувся до Всевишнього зробити завтрашній день сонячним! Допоможи нам, Боже! Я ж прийду до церкви і поставлю за цю добру справу свічку! Наступного дня день був сонячний без жодної хмаринки на небі! Потім моя дружина кілька разів нагадувала Петру Васильовичу про його обіцянку, дану перед Богом. І він таки її дотримався. У радянські часи ми майже всі були атеїстами. Не мали можливості віроісповідування. Тепер льотчики та їхні рідні відвідують православний храм неподалік від ДП «Антонов».
А коли ви усвідомили, що авіація — сенс усього життя?
— У дитинстві. Воно було дуже непростим. Батько трагічно загинув під час ДТП незадовго до дня мого народження, а мати померла, коли мені виповнилося два з половиною роки. Неподалік від інтернату був військовий аеродром, і ми, підлітки, завжди задивлялися на літаки, спостерігали за виконанням фігур складного пілотажу. Згодом почав ходити у бібліотеку, читав журнали про авіацію, сам майстрував авіамоделі.
І ви, і ваші колеги неодноразово під час льотних випробувань ризикували своїм життям. Що у такі хвилини особисто ви відчували?
–Головне – виконати завдання, а копатися у собі, це вже потім, інакше ти не готовий до польоту. За час випробування літаків основне завдання для льотчика-випробувача це якісно і точно виконати задані режими випробувань. А щодо хвилювання, так воно було у мене на землі, тоді коли вже мій син виконував перший випробувальний політ на літаку Ан-148.
Ваш син Євген також став льотчиком – випробувачем. Хотіли б, щоб ваші онуки продовжили сімейну традицію?
— Хай самі приймають рішення. В авіацію насильно затягувати не потрібно. Професію льотчика-випробувача потрібно любити. Ніякими матеріальними благами чи перспективами високих нагород неможливо підштовхнути людину до виконання випробувальних польотів, адже правила безпеки пишуться кров’ю. Я втратив багато колег і товаришів через катастрофи.
Я не втручався і у вибір професії сином. І для мене стало несподіванкою, коли дізнався, що він вступив до аероклубу на льотне відділення у експериментальний набір 16-річних юнаків (тоді приймали молодь з 18-ти років). Не втручався і коли він вступив до Чернігівського військового училища. І це його вибір.
Ви викладаєте у Кіровоградській льотній академії Національного авіаційного університету. Чи є майбутнє у української авіації?
– Так, дійсно, при кожній можливості я прагну приїхати до Кіровограду щоб поспілкуватися з майбутніми пілотами, внести свій можливий внесок у формування їхнього професіоналізму, професійної надійності. Сьогодні цім юнакам та дівчатам, на жаль, доводиться не солодко. Держава, хоч й формує державне замовлення на спеціальність «комерційний пілот» (здобути яку, до речі, сьогодні можна лише в Кіровоградській льотній академії НАУ), але повноцінного фінансування , зокрема – на льотну підготовку, не виділяє. Отже і мають сьогодні батьки та їх закохані у небо діти міркувати де взяти значні кошти на польоти (щоб отримати посвідчення комерційного пілота потрібно налітати хоча б 150 годин). Але, і це я бачу на власні очі під час кожного візиту до кіровоградців, – у української авіації є майбутнє. Ці хлопці та дівчата, які там сьогодні навчаються – без перебільшення – гордість нації. Вони наполегливо їдуть до своїх мрій, долаючи перешкоди та труднощі, загартовуючись як сталь на цьому шляху. На щастя, в Україні є багато людей, які прагнуть зберегти для українського юнацтва можливість отримувати свої крила, здобувати престижну, але відповідальну професію пілота. Це і керівництво навчального закладу, яке крок за кроком відновлює матеріально-технічну базу льотної академії, прагне досягти її відповідності міжнародним вимогам та європейським стандартам. Також долаючи численні перешкоди та труднощі. Й небайдужі громадяни – фанати авіації. Так, нещодавно я познайомився з бізнесменом із Одеси Вадимом Громовим, якій, маючи власний приватний літак, прагне підтримати курсантів-пілотів, мотивувати їх на впевнене професійне зростання та відмінне навчання. Заснував навіть відповідні конкурси професійної майстерності переможці яких отримають можливість польотів на літаку мецената, інші відповідні привабливі призи. Побільше б таких відданих авіації та щирих серцем людей й справи у майбутніх авіаторів покращилися б в рази!
Хоча ви офіційно знаходитесь на пенсії, але без авіації не уявляєте себе. І приймаєте активну участь у підготовці нового транспортного літака Ан 132.
– Цей проект розпочинає міжнародну співпрацю в авіабудівництві між Україною та Саудівською Аравію. Наша країна постачатиме військово-транспортні літаки та допоможе розгорнути власне виробництво машин серії “Антонов”. Це новітній варіант “32-го”. У літака буде нова сучасна цифрова кабіна, а екіпаж зменшиться до двох осіб. Ан-132 спочатку випускатимуть у Києві, а за два-три роки виробництво розгорнуть у Саудівській Аравії.
–
Найбільше досягнення у вашому житті і втрата?
Мені пощастило працювати на київському авіаційному підприємстві. При розподілі з Школи льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР мені сказали: «тільки у тебе прізвище на «ко» закінчується, так що сам Бог тобі велів на Батьківщину відправлятися».
Виявилося, що за сірою назвою «Київський механічний завод» було зашифровано Конструкторське Бюро (КБ), тоді ще під керівництвом О.К. Антонова.
Найтяжчі втрати –це смерть найближчих людей. У квітні минулого року передчасно пішла з життя моя дружина – Валентина Миколаївна. Ми з нею прожили десятки років разом. Скільки вона пережила за ті часи, коли я був у повітрі..Завдяки її підтримці я в житті став тим, ким є. У пам’ять про неї написав свої спогади які увійшли до книги «Залишайте по собі світло», яка на днях вийшла з друку. У момент прощання навіки з тим, кого любиш, самою рятівною буде думка про те, що за життя цієї людини ти не доставив їй неприємностей, зробив для її щастя абсолютно все, що було в твоїх силах. Навчиться своєчасно і щиро любити людей. Цьому вчить Євангеліє.
Колеги про О.В. Галуненка:
«Під час польотів вся людська сутність як на ладоні. Я би порівняв Олександра Галуненка з легендарним Іваном Кожедубом. Вони схожі між собою льотною майстерністю, ставленням до справи, манерою поведінки і особистими характеристиками, -» – говорив про нього його однокурсник льотчик-космонавт, двічі Герой СРСР Леонід Попов.
«Це особливо надійна Людина не тільки як льотний і інструкторський спеціаліст, але й як лідер, член команди, багатогранна особистість, – така думка про нього заслуженого льотчика-випробувача, Героя СРСР Валерія Мігунова.
А генеральний конструктор АНТК ім Антонова Дмитро Ківа з випробувальної діяльності льотчика-випробувача пригадує випадок, коли під час іспитів Ан-70 відмовили чотири незалежні електродистанційні системи управління літаком. Тоді Олександр Галуненко умудрився на єдиній гідравлічній системі благополучно посадити літак! «Тільки за один цей випадок він заслуговує, щоб дати йому зірку Героя», – вважає Дмитро Ківа.
«Я за свою льотну біографію такої стійкості нервів ні у кого не зустрічав. Залізо. В будь-якій ситуації він вів себе спокійно» – характеризує товариша заслужений льотчик-випробувач, Герой СРСР Юрій Курлін.
– Довідка Олександр ГАЛУНЕНКО. Народився 1 березня 1946 року у селі Троїцьке, Мелітопольського району, Запорізької області. Закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (1964-68) за спеціальністю льотчик-інженер, Ленінградський інститут авіаційного приладобудування (1971-74), Школу льотчиків-випробувачів Міністерства авіаційної промисловості СРСР (1973-75) за спеціальністю льотчик-випробувач. Працював в АНТК ім. Антонова з 1975 року льотчиком-випробувачем. Зараз радник Президента ДП «Антонов», Герой України, заслужений льотчик-випробувач СРСР, заслужений працівник транспорту України, заслужений майстер спорту України, президент Федерації авіаційного спорту України.
Вікторія КОВАЛЬОВА,
Володимир ЕННАНОВ
Popularity: 4% [?]