Як розказати життя…

підготувала Людмила ЧИЧКАНЬОВА

журнал “Пульсар Приірпіння” №1 (5)

Майже чверть століття живе у Ворзелі унікальна людина і прекрасний майстер – член Національної спілки художників України, заслужений художник України Станіслав Іванович ВОЙЦЕХОВСЬКИЙ.

Він працює в різних матеріалах і техніках, його численні роботи знаходяться в державних та приватних колекціях України, Росії, Німеччини, Польщі, Прибалтики, Голландії, Канади, Австрії, Об’єднаних Арабських еміратів. Він – учасник багатьох міжнародних художніх виставок, які проходили по всьому світу.

За проектами Станіслава Войцеховського створено столичний Палац урочистих подій, православний храм Святого Іоанна Хрестителя у Києві на вул. Гарматній, меморіальний комплекс у Нових Петрівцях…

Останні 3 роки художник присвятив шахам. Використовуючи свої напрацювання, створив унікальні шахові композиції на теми: слов’яни, прибульці, амазонки, монстри. До них зробив і спеціальні столи, інкрустовані шпоном.

Незабаром ця експозиція буде представлена в Ірпінському краєзнавчому музеї.

Слово – Станіславу Войцеховському.

ПЕДАГОГИ

Чому я все життя роблю і мозаїку, і шпон? Звідки взялися ці шахи? Усе – звідти, із юнацтва. У Києві, на Хрещатику, 46 було училище – ХРУ-16 (художньо-ремісниче), яке готувало спеціалістів за дуже рідкісними напрямками: альфрейщики-живописці (сюди входив навіть церковний розпис), інтер’єр (те, що зараз називається дизайном), скульптура, мозаїка, меблеве моделювання… Я поступив туди в 1956 році, закінчив у 1959-му. На жаль, цей навчальний заклад закрили одразу після нашого випуску.

Там я і «захворів» на шпон: у нас був факультатив, приблизно 100 годин. Найцінніше те, що там викладали унікальні педагоги – майстри з Ленінградської академії художніх мистецтв. Із нас готували реставраторів різних напрямків. Училище славилося тим, що давало потужні знання. Дуже цікавою та завжди змістовною була практика. Історію мистецтв, наприклад, нам викладали настільки детально, що цього матеріалу не знайдеш навіть у сучасних підручниках.

Пізніше я закінчив Львівський поліграфічний інститут як художник-графік, але скажу, що там лише отримував диплом про вищу освіту, бо головні знання й навички дали саме в училищі, а ще – у майстерні професора Василя Забашти, у якого займався теж три роки. Завдяки навчанню я чітко усвідомив головну настанову: шукати і знайти себе у творчості. Якщо не знайдеш – залишишся назавжди ремісником.

ПОШУК

Уже навчаючись у Забашти (як повернувся з армії), почав знаходити власні стилі. І врешті-решт виробив своє бачення пластики, кольору і навіть своєї філософії. Паралельно з’явився дуже потужний і цікавий замовник – Інститут цивільної авіації. Спочатку я потрапив туди як один із членів бригади для виконання великого замовлення. Ректор звернув увагу, що всі ескізи роблю я, а інші виконують. Запропонував стати штатним співробітником інституту. Це був просто подарунок долі! Адже я отримав на той час небачену для більшості моїх колег свободу творчості і можливість працювати так, як бачу це я. Інститут тоді розбудовувався, закладали фундаменти майбутніх корпусів, а я вже займався тим, що сьогодні називають дизайном інтер’єру: робив перспективний вид, планував, де буде мозаїка, де різьба по дереву, де живопис… Якби я просто виконував замовлення, то мав би ті проекти віддавати на розгляд і затвердження у Спілку художників, де визначали виконавця. І я б уже не був автором своїх проектів – лише співавтором… Тим більше, що і сам ще не був членом Спілки, а це також додаткове ускладнення. Робота ж у штаті інституту позбавила мене необхідності питати дозволу у Спілки, окрім того, мені набрали людей у відділ, і 16 років я вів той комплекс.

Як розказати життя? З одного боку, це страшна штука. Наприклад, сиджу в інститутській майстерні – вона в мене шикарна, 170 квадратних метрів, два поверхи, окремий флігель, окремий вхід… І там все – монументальні роботи, ескізи… І приїжджали під інститут різні комісії, ледве в два автобуси набивалися. Проривалися до ректора з питанням: що там у вас робить Войцеховський? Але він мене від цього оберігав і жодного разу не віддав на розтерзання, аргументував жорстко: за цією огорожею моя територія, тому я сам відповідаю за те, що тут робиться. Він нікого не боявся. Був людиною сміливою і відвертою. Тому я там міг робити, що завгодно, але, найголовніше – я знайшов і зберіг свою власну пластику, яка йде зі мною через усе життя. Вона веде мене скрізь, я звертаюся до неї вже багато років, вибираю, компоную, експериментую – але скрізь мій особистий, індивідуальний малюнок.

…Урешті-решт прийняли мене і до Спілки.

СПІЛКА ХУДОЖНИКІВ. РАДЯНСЬКИЙ ПІДХІД

Щоб стати членом Спілки, треба було пройти щонайменше 5 етапів. Усе затверджувала Москва. І так само, як кандидатам до комуністичної партії, треба було очікувати 2 роки, отримувати рекомендації. І, до речі, обравши той чи інший напрямок, по закінченню навчання ти, так би мовити, закріплювався за відповідним «цехом»: чи то живописців, чи графіків, чи скульпторів. А це тягнуло за собою певні обмеження. Якщо ти скульптор, то вже не маєш права виставлятися як графік, і навпаки. За цим слідкував так званий виставком, який відсікав будь-які спроби художників поєднати у своєму мистецтві різні стилі. І в Спілку вступити було дуже важко. Зазвичай там завжди була черга зі «своїх», а я таким не був, ще й роботи мої багатьох хвилювали як «ідеологічно невитримані». Навіть від іменитих, авторитетних і начебто «просунутих» на той час метрів я чув закиди: «Що це за польські штуки?» Але прийняли. Через… 25 років по закінченню училища.

Утім, стати членом Спілки для кожного з нас було необхідно як повітря ­ – адже на той час це давало право мати майстерню, на нас розподілялися матеріали, зокрема, фарби, пензлі. Інакше будеш шукати це все невідомо де. Раніше ж колонкового пензлика купити було просто неможливо. Не було у вільному продажу потрібного паперу, голландської гуаші, темпери, навіть ленінградська «Нева» була дефіцитом страшенним.

Ще студентами ми приходили в художню лавку на Подолі. Чекали покупця і просили: «Дядечку, купіть, будь ласка, акварельні фарби…». І перш ніж нам ішли назустріч, доводилося інколи просто під магазином мало не анкету, хоч і усну, заповнювати: хто ти, звідки, на якому курсі вчишся, хто викладач…

ШІСТДЕСЯТНИКИ

Я, напевно, типовий шістдесятник. Горджуся тим, що раніше за інших познайомився з Іваном Марчуком. У колі моїх друзів було багато цікавих людей. На жаль, не всі нині живі…

Найтяжчий період – середина 60-х. Але й скільки цікавого відбулося! Саме в ці роки познайомився з Сергієм Параджановим. І так склалося, що тривалий час ми проводили разом. Спілкувалися, дискутували, щось обговорювали. Був я добре знайомим із видатним режисером Юрієм Іллєнком. Але ж за дружбу з Параджановим по голівці не гладили…

УЧИТИСЯ ПОТРІБНО ВСЕ ЖИТТЯ

Я ніколи не припиняв учитися. Навіть у поважному віці, часто виїжджаючи за кордон, детально знайомився з європейськими художніми стилями. І вкотре задумувався над тим, чому таким поверхневим, неглибоким залишається художнє навчання в Україні. У нас викладання композиції було лише класичним. А от композиційно нас думати не вчили. Мислити не вчили. Чимало моїх колег, на жаль, не розуміються на речах, які в Європі для фахівця є базовими, азбучними. Можливо саме тому після чергового повернення з Німеччини я так розізлився на це все, що за півроку зробив 12 рам у 12-ти стилях… Модерн, пізній модерн, бароко раннє і бароко перехідного періоду. Адже у нас не знають, скільки стилів модерну існує! Зараз молодь часто вживає поняття «арт-декор», не знаючи, що це означає насправді. А рококо? Хто знає, що воно таке? У мене є декілька учнів і я їм пояснюю, як відрізнити бароко від рококо. Кажу: уявіть собі молоду жіночку, яка збирається на вечірку: хороший настрій, гарна зачіска, вишукане вбрання, досконалий макіяж… А потім пішла, трошки випила, трошки потанцювала – і от вже й зачіска трохи інша, і в одязі не все так бездоганно… Я про що – кожен образ, кожне художнє втілення має нести в собі чітке розуміння стилю.

«СИНЕЖСЬКА ШКОЛА»

Доленосним як для художника, без перебільшення, вважаю для себе ще один етап свого творчого становлення. Це моє перебування у 80-ті роки в «Синежській школі». Так називалася Центральна студія художньо-проектної творчості, куди запрошували на довгострокові (по 2-3 місяці) семінари і пленери найкращих художників колишнього Союзу. 8 років поспіль я мав змогу вивчати і застосовувати у своїх роботах поєднання традиційних та новаторських програм із проектування середовища, утілювати у свою творчість новий напрям, який знаходився на перетині живопису, архітектури і графіки – художнє проектування. Його ще не викладали в жодному вузі країни, і ця експериментальна студія значно випереджала звичні радянські канони соціалістичного реалізму.
Потрапити до «Синежської школи» було для кожного з нас великою честю – туди не запрошували новачків-початківців, а добирали тих, хто вже самотужки щось знайшов і зробив цікаве в цьому напрямку. Художник-проектант мав бути високоосвіченою людиною, повинен був уміти вникати глибоко в будь-яку тему, щоб створювати тематичні музеї, панорами тощо…

На пленерах та семінарах, які проходили в різних куточках колишнього Союзу – чи то в Дзінтарі (Латвія), чи в Анапі (Росія), чи в будинку творчості художників у Сєднєві (Україна), –ми глибоко вивчали філософію, історію культури, але найбільше уваги приділялося практиці. Кожен із нас шукав ідеальне вирішення для оформлення тієї чи іншої експозиції. А для цього потрібне вміння змінювати простір, створювати в ньому не тільки перший, а й другий і третій план.

У межах співпраці з «Синежською школою» мені запропонували наприкінці 80-х років взяти участь у роботі над грандіозним проектом – Музеєм оборони Севастополя. Це мав бути надзвичайно потужний і цікавий проект, розташований на 8 гектарах землі. Три роки я працював над створенням музейних експозицій. Із розпадом СРСР проект був закритий…

Але шкодувати за тим часом усе ж таки, вважаю, не варто. Адже головне – те, що в цій школі я отримав ще один надзвичайно сильний поштовх до творчості, який дав мені змогу вписатися в сучасне життя, а не перетворитися на людину, яка лише бідкається і шкодує за минулим.

Лише той, хто не скористався своїм талантом, не знайшов себе – завжди буде скаржитись на долю. Візьміть, наприклад, деяких художників. Він свого часу написав 100 плакатів на кшталт: «СЛАВА КПРС!» – і отримав хороші гроші. Я знав таких, хто зранку ходив не на роботу до майстерні, а в приймальню міськкому партії до якогось Івана Івановича і питав, чи немає нових замовлень. Ось вони зараз і плачуть більше за всіх…

СЬОГОДЕННЯ

У мене були різні періоди в житті. І важкі 90-ті теж нас торкнулися. Але завдяки друзям я багато виїжджав за кордон, мав численні виставки в Німеччині та в інших країнах. Зрозуміло, що і продавав свої картини: маркетрі користувалися величезним попитом. Це допомогло втриматися на плаву і продовжити те, чому присвятив життя.

Останні роки багато працював із приватними замовленнями. Робив розписи, займався дизайном. Свого часу інститут авіації вплинув і на появу космічної тематики у творчості. Небо, зірки, релігійні мотиви дуже часто переплітаються в якісь дивовижні картини, вимальовують несподівані сюжети. Ці мотиви супроводжують мене протягом усього життя, а подібна тематика зараз користується попитом. Ось, наприклад, робота «Реквієм», присвячена Чорнобилю. Облетіла вже 62 країни і скрізь мала велику аудиторію, визнання. А за радянських часів її не можна було нікому показувати, сходу отримаєш клеймо: формалізм, абстракціонізм… Це зараз – виставляйся, як хочеш і де хочеш. Раніше, щоб одну роботу виставити, необхідно було пройти низку інстанцій, отримати купу дозволів.

Зробив кілька проектів по Ворзелю. Вважаю, що це унікальне селище влада безпідставно перетворила на якусь сільську провінцію.У мене є чимало пропозицій для того, щоб гідно вшанувати історію і людей цього краю.

Зокрема, вважаю, що треба увічнити хоча б те, що саме тут був створений такий шедевр музичного мистецтва, як «Пісня про рушник». «Зависли» й інші мої, вже начебто і погоджені, проекти пам’ятників чорнобильцям і Голодомору. Хоча ще три роки тому для цих меморіалів були виділені місця (у Курортному провулку і на проспекті В.Жовтня, біля церкви).

УСАМІТНЕННЯ

Воно надзвичайно потрібне художнику. Саме з цієї причини свого часу ми з дружиною із галасливого й багатолюдного Києва перебралися до чудового, мальовничого і затишного Ворзеля. Тут я можу думати і працювати. Люблю щоденні піші прогулянки. Не дуже часто виїжджаю за межі міста – бажання великого немає. Усе моє отут – життя, яке втілене в роботах. Добре, що в мене немає конкурентів, я не витрачаю сил на те, щоб комусь щось доводити. У мене є друзі – художники, поети, із якими мені цікаво, із котрими ми тримаємося на якомусь одному рівні світосприйняття, однакові за духом, хоча й різні за віком. Деякі з них називають себе моїми учнями. Усі вони люблять приїжджати до нас у гості, і я завжди радий їх бачити. Мало зараз людей, які тримаються один одного і мають якийсь духовний зв’язок. Але вважаю, що кожен повинен робити щось своє, неповторне. А для цього потрібна тиша.

НЕСПОДІВАНІСТЬ ОБРАЗУ

У мене багато робіт зі шпону. Ось подивіться, що робить природа! Тут же нічого і придумувати не варто – треба навчитися бачити. А бувають інші несподіванки. Ще років 15 тому підійшла до шпонового листа моя маленька онука, придивилася і кричить: «Дєда, дивись, диявол лізе!» Не я зробив – дитина побачила. А я зробив картину, яку так і назвав «Народження диявола». З одного шпону в мене десь близько 600 робіт…

МРІЯ

Наступного, 2014 року, до 75-ліття, планую зробити свою велику виставку.

Нещодавно повернувся до живопису. Хочеться вже просто малювати – планшетів наготував, і ескізи вже чекають. Окрім того, буває, не спиш, і щось нове в голову приходить. Тому задумів ще дуже багато.

Підготувала Людмила ЧИЧКАНЬОВА

Фото: Володимир ШИЛОВ

no images were found

Popularity: 4% [?]