знакова постать

Людмила Чичканьова, журнал «Пульсар Приірпіння», грудень 2012р

З Леонідом Васильовичем ЧЕРЕВАТЕНКОМ доля вперше звела мене на початку 90-х років у Донецьку. Я працювала в регіональній газеті «Східний часопис», а Леонід Васильович приїхав до нас із лекціями про українського поета, прозаїка, публіциста, політичного діяча-емігранта Івана Багряного. Л.В. Череватенко привіз рідкісні закордонні видання книжок Багряного. Невеличку частину подарував обласній бібліотеці і нашій редакції. Я добре пам’ятаю відчуття певної «невідповідності»: одна з тих книжок, така дуже малесенька, видрукувана на грубому сірому папері, а в середині її – міць слова, духу, позиції. Називалася вона «Чому я не хочу вертатись до СРСР?». Мені здається, що саме в ході тих зустрічей я знайшла для себе багато відповідей на складні питання, які постали перед нашим поколінням на зламі радянської епохи. То ж зустрічі з такими мудрими й освіченими людьми, як Леонід Васильович Череватенко, були для нас певною мірою визначальними, знаковими…

Після мого переїзду до Києва я хоч і не дуже часто, але зверталася до Леоніда Васильовича за порадами, забігала до нього і в Держкомітет із питань кінематографії, і в Спілку письменників… Але останні років десять я його, на жаль, не бачила. І наша нинішня зустріч у Бучі, у його рідному будинку, була схожа і на нове знайомство, і на посиденьки давніх знайомих…

– Леоніде Васильовичу, у Вас тут дійсно, як у Олекси Ющенка: «Поїзди гудуть за Ірпінню…»

– Так мій батько ж був залізничником. І переїжджали ми часто – з дистанції на дистанцію. На кожному новому місці нам давали службову квартиру. Багато місць змінили – я назавжди запам’ятав цей службовий холод. У нас навіть речей практично не було. Коли в черговий раз опинилися на новому місці – це було в Джанкої, – до нас прийшли гості, батькові колеги. А в нас і стола-то немає! Просто ставили вертикально валізу, на неї клали якусь дошку, застеляли – і таким чином снідали, обідали… І був серед тих батькових підлеглих один майстер, який сказав: «Що, у вас немає стола? Зараз у нас міняють шпали – я з них вам і зроблю». А слід зауважити, що термін використання дерев’яних шпал – 50 років. Списані шпали інколи потрапляли в домашні господарства. І якщо їх підчистити, обрубати підгнилі частини, то ще можна було на щось і використати. Кримська ж залізниця була особлива: тим шляхом російський цар їздив на відпочинок до Лівадії. Тому і шпали були міцні, з гарного дуба. Таким чином, у нас з’явився власний стіл. От він у мене на кухні стоїть вже понад 60 років. Коли гості приходять, то питають – це антикваріат? Звичайно, відповідаю. Можна і в музей виставляти!

Тяжка була в батька робота. І коли він вирішив її покинути, то з квартири нас виселили. У цей же час в Дніпропетровську померла моя бабуся, дід продав хату і привіз моїм батькам гроші, щоб вони почали будувати власну. Правда, тих грошей вистачило лише на фундамент, і ще довго довелося стягатися на те, щоб привести будинок до ладу. Хоча він і досі залишається незавершеним… Я закінчив тут школу, потім поїхав працювати на Донбас, на Луганщину.

– А де саме працювали?

– Є таке шахтарське місто Ровеньки на кордоні з Росією. Працював я на шахті. До речі, саме там і познайомився з творами Євгена Плужника – і саме йому потім буде присвячена моя дипломна робота. Тоді вийшов чотиритомник української поезії. Багато там було зайвого (радянська патетика!), але траплялися й перлини. Вразив мене Плужник, бо це була справжня українська поезія! Я поцікавився – а звідки ж він? Виявляється – із Воронежчини. Тобто, із Росії. І я потім поїхав туди. Але як тільки опинився на тій землі – усе зрозумів. Донбас – він же взагалі такий: історично села засновували ті, хто тікав із Правобережжя. Тому там все українське – мова, побут… Я дуже збагатився, тому що записував слова, приказки, яких більше не зустрічав ніде. Там усе наче законсервоване. Діти ходять до російськомовних шкіл, але виходять на вулицю і говорять українською мовою! Ось де глибоко вкорінена традиція! І як їх там не намагаються перемолоти, але й досі вони зберігають свою автентичність, навіть проводять традиційні фестивалі українсько-слобідської культури.

– Ви вже тоді вирішили, що станете дослідником творчості Євгена Плужника?

– В університеті хотів писати роботу про Валер’яна Підмогильного, але мені не дозволили. «Ми реабілітували людей, але не їхню творчість», – пояснювали.

Але постать Підмогильного теж вабила мене здавна – він також народився в Катеринославській губернії (нині – Дніпропетровщина), звідки моє коріння. А той факт, що навчався там не в гімназії, за яку треба було платити, а в реальному училищі, свідчить, що він був із соціальних низів. Саме в тому училищі навчався і старший брат моєї мами. На жаль, він помер від тифу в 1919 році. Із родинних розмов у моїй дитячій голівці залишилося прізвище – Підмогильний, я зрозумів, що це хтось цікавий, бо дорослі так про нього розповідають. Але ж я тоді уявлення не мав, якого масштабу це письменник, якого напрямку – аж поки не потрапив до університету. Більше скажу: я познайомився з жінкою, яка була в близьких стосунках із Підмогильним. 10 років вона відбула в таборах. І я на власні очі бачив потім архівні КДБевські документи про знищення в 1948 році приватних листів, які їй свого часу писав Підмогильний. Вона мені розповідала, як ще раніше, під час перших обшуків, коли Підмогильного вже було страчено, навіть слідчий їй натякнув: бережіть ці листи, вони матимуть величезну цінність колись. Не вберегли… Але вона знала їх напам’ять, цитувала мені. Шкода, посоромився тоді за нею записувати…,

Так от – про Підмогильного мені заборонили писати, то ж вирішив – про Плужника. Він теж був мені дуже близький, і взагалі – це один із найкращих європейських поетів! Захищатися мені допоміг академік Леонід Новиченко, якого зараз багато сварять за те, що був комуністом. Йому боліла українська література. І коли я захищав диплом, то поважна комісія визнала, що робота написана так, наче кандидатська дисертація. Але тут же й попередили, що шлях до аспірантури й офіційної науки через такі мої уподобання буде для мене закритий, і що я маю це усвідомити. Тоді остаточно зрозумів, що я «під ковпаком» і, напевно, була щодо мене вказівка зверху… Це вже нещодавно мені вдалося зробити копію з характеристики, яка зберігалася в архівах СБУ ще з моїх студентських часів, де російською мовою написано: «Настроен националистически».

– Із такою «плямою» було небезпечно…

– Ще й як! Утім, пощастило після університету потрапити на Вищі сценарні курси до Москви. Бо завдяки анкетному «пролетарському походженню» я був бажаний студент і в Києві, і в Москві – за брежнєвських часів діяла рознарядка, за якою вихідці з робітничих родин отримували певні пільги. І я підходив їм під ці параметри. Перший свій сценарій я написав на історичну українську тематику за твором М.Смотрицького «Тренос, тобто Плач». Я дуже добре захистився, якраз приїхав до Москви тодішній директор кіностудії ім. О.Довженка і одразу пообіцяв, що візьме на роботу. Але в Москві мене попередили, що в Києві можу наразитися на несподіванки: «А Ви знаєте, що це – найстрашніша кіностудія? Вони там одне на одного пишуть доноси. Чи патріотичні почуття Вас кличуть?». Я відповідав, що вважаю правильним повернутися додому, тому що мене на навчання звідти направляли і фінансували всі ці роки. Але вже на студії розмова з директором відбулася в кардинально іншому тоні. Години дві я просидів у нього під кабінетом – можливо, він зробив це, щоб показати свою значимість. А коли я нарешті потрапив на прийом, то директор якось відсторонено запитав мене: «Ну, а де збираєтеся працювати?». «Оскільки студія направляла мене на навчання, то хотілося б саме там і роботу отримати», – сказав я. І раптом він питає: «А прописка у вас є?». А я якось і не думав про це – адже в мене є в Бучі батьківська хата, збудована моїми руками. Кажу, що тут поруч, і я зможу без проблем на роботу їздити. «Ні, я питаю, чи є у вас прописка?», – наполягає він. Питання захопило зненацька. Я пішов до сільради, пояснюю ситуацію, а мені: «А де документ, що вас беруть на роботу?». І так три місяці голову морочили. Пізніше жіночка у відділі кадрів пояснила, що та бюрократична тяганина була неспроста: треба було перервати стаж роботи.

– Не пожалкували, що не залишилися в Москві? Напевно, там було б більше можливостей для кар’єри і творчості?

– У жодному разі! Я завжди відчував себе українцем, Україна жила в моєму серці, намагався бути їй корисним. Правда, за все життя мені так і не дали зняти жодного повнометражного фільму. І, до речі, не жалкую – бо мої документальні та короткометражні проекти не потребували великих грошей і не були аж дуже амбітними. Я зрозумів, що в центральний комітет компартії України (керуючий республіканський орган – авт.) дійшла інформація про мою схильність до національно-патріотичних настроїв.

Так, життя в мене тут склалося непросто. Навіть установлення домашнього телефону я 20 років добивався! Працював керівником Державного департаменту кінематографії – і не міг цього питання вирішити! На кожен мій запит відповідь була одна: «Не положено». Чому? Невідомо. То дроту якогось немає, то ще чогось. Телефон мені поставили аж тільки коли отримав Шевченківську премію. І то лише після того, як нашу місцеву владу присоромили через газету: прийшов до мене журналіст Стас Бондаренко з газети «Київські відомості». Говорили про те-се. І раптом каже: «Щось я не зміг до Вас додзвонитися». – «Так у мене ж телефону немає, куди ж дзвонити?», – відповідаю. І раптом через кілька днів з’явилося три телефоністи, протягнули кабель. А в мене мама в той час помирала, і треба було швидку весь час викликати. То телефон був дуже потрібний…

– Нещодавно мені пощастило подивитися збірку художніх короткометражних фільмів «Альманах», який складається з трьох короткометражних стрічок за оповіданнями Валер’яна Підмогильного та Юрія Липи про Україну періоду громадянської війни. Сценарій Ваш. Розкажіть, будь ласка, про цю роботу.

– Це був якийсь щасливий збіг обставин – знадобилося і таке кіно, і тому через 6 років з’явився «Альманах». Думаю, що такий проект можна розвивати, літературу того періоду можна використовувати безкінечно – це бездонний колодязь! Багато було написано правдивого про той період, але воно ніколи не було на світовому екрані. Ця тема також становить інтерес і для Росії, і для Європи, і для Латинської Америки – тому що процеси ж ідентичні для більшості народів, які ведуть визвольні змагання.

І якщо говорити про Валер’яна Підмогильного, Юрія Липу – то саме в їхніх творах є те, що потім стало називатися екзистенціалізмом. Фактично вони були попередниками Камю, Сартра, які з’явилися років на 20 пізніше – коли опинилися в умовах Другої світової війни і щось здригнулося в їхніх душах. А в нас подібні процеси відбулися на фоні страшної громадянської війни, коли велося все до самознищення народу. Тема петлюрівців багато десятиліть взагалі була закрита… Якби знайшлося 100-150 тисяч гривень, можна було б продовжувати цю тему. І це б уже був напрямок у кінематографі. Я вже чув чимало позитивних відгуків про цю роботу. І хотілося б продовжувати, зробити гарний фільм – великий, якісний, такий, щоб можна було показати на хорошому фестивалі. Але ж для цього теж потрібен початковий капітал. І якби були справжні патріоти, то гроші б знайшлися.

– Зараз далеко не все гаразд у нашій країні. Що найбільше тривожить сьогодні Вашу душу?

– Знаєте, я не збираюся панікувати і кричати, що Україні кінець, хоча інколи вона дійсно схожа на фантом. Але справжня держава – це те, що кожен із нас носить у собі. Що тривожить? Звичайно, те, що стосується моєї професії. Знаю – є багато противників того, щоб існував український кінематограф. І саме тому у нас панують на кіноринку американці і росіяни. Хто з них для нас страшніший, я навіть не можу сказати. Телесеріали – це теж недостойна халтура. Адже кожного дипломованого режисера навчали хороші професори, їх знайомили з хорошими авторськими школами – і раптом на виході нам пропонують такий примітив, яким забито наше телебачення. Якщо раніше воно було хворе, як казав один вже покійний режисер, на оголтєлий совєтізм, то тепер ми маємо оголтєлий бандитизм.

На наших очах телебачення, яке могло б виконувати виховні функції, раптом обернулося, як вовкулака, на пропагандиста кримінального світу. Банди, тюрми, табори, мужеложство – і все це у відкритому доступі!..

– Майже все життя Ви живете в Бучі. Відчуваєте певну особливість цього регіону?

– А хіба її можна не відчути? Тут же ціла історія життя – мого, моїх друзів, моєї України. От у нас в журналі членом редакційної колегії зазначений Дмитро Стус – син закатованого радянською владою поета Василя Стуса. А я ж пам’ятаю Дмитра ще зовсім маленьким хлопчиком. Василь сюди до мене з ним приїздив у гості. Казав інколи: «І до чого ж вредне створіння! Йому що не скажеш – усе зробить навпаки». А потім помовчав і каже: «Мама розповідала, що і я таким був…». Наш Ірпінський регіон вважаю унікальним – не лише в плані природному чи стратегічному, а й культурному. Так уже склалося, що сюди з’їжджалися і збігалися вершки інтелектуальної еліти України та Росії. Дехто порівнює Ірпінський Будинок письменників із Підмосковним Пєрєдєлкіним. Але я не певен, що Пєрєдєлкіно виступає якимось еталоном у цьому випадку. Можливо, й навпаки. Із цими місцями пов’язані десятки, а то й сотні видатних прізвищ людей, які залишили свій слід і в літературі, і в театрі, і в кінематографії, і в музиці, і в живописі.

Наприклад, відомо, що в Ірпені закінчив свій життєвий шлях видатний художник, один із засновників і перший ректор української Академії образотворчого мистецтва Федір Кричевський. Його спадщина майже вся знищена. Спочатку Кричевського обібрали совєти, він залишився на окупованій території – німці теж вивозили його роботи. Він не хотів лишатися в СРСР і намагався наприкінці війни виїхати на Захід. Але його впіймали, повернули назад, хоча й заборонили жити в Києві. Так він опинився в Ірпені. Жив із тої пори тяжко, намагався щось малювати, щоб хоч прохарчуватися з того, а коли помер – то люди навіть не одразу зайшли до хати. Усі ці факти, інколи жахливі, треба збирати, якось упорядковувати й осмислювати, щоб потім вони лягли в основу якоїсь просвітницької та виховної роботи. Іншого виходу зберегти нашу історію не бачу.

– Леоніде Васильовичу, зрозуміло, що роботи у Вас завжди – непочатий край. Але що б хотіли завершити найперше?

– Дуже тяжко йшло видання останньої моєї поетичної збірки «Закляте залізо». Думаєте, рідне письменницьке видавництво допомогло? Чи «Перун»? Дякувати, «Дух і літера» взяли на себе більшість витрат. Мені за цю книжку не соромно. Я її зробив так, як хотів, як бачив. Вона не нова. Я її написав під час вилежування в лікарнях під акомпанемент стогонів, криків… Видав я 2 книги спогадів про Лукаша. За ними – 12 років праці! Упевнений, що цей двотомник залишиться в історії літератури. А в мене такого багажу – не на один том!

– Останнім часом культурне середовище Приірпіння значно активізувалося, наш журнал також спрямований і на просвітницьку роботу…

– То це добре. Я давно носився з такою ідеєю – створити тут середовище, яке б згуртувалося і задавало культурницький тон. Розкрутитися, звичайно, непросто, але з часом це могло б навіть давати прибуток – якщо говорити про екскурсійний, туристичний напрямок, можна було б привозити сюди цільові групи. От, наприклад Михайло Булгаков, видатний російський письменник. Жодним чином не применшую значимість його як митця, твори Булгакова написані блискучою мовою, але дещо в мене викликає сумніви. Зокрема, прославлення сатанізму. І мені певною мірою шкода російську літературу, яка зводить нечисту силу на п’єдестал. І головне, що більшість із діячів, із якими пов’язана наша земля, не менше, ніж Булгаков заслуговує на книжку про себе. При бажанні можна було видати цілий багатотомник. Повірте, це було б і корисно, і цікаво! І на екскурсії б сюди багато людей приїздило.

– Із якими б словами Ви хотіли б звернутися до місцевої громади, до молодих підприємців, яким небайдуже, де і як житимуть їхні діти?

– Та нічого нового я не скажу… Я старомодний. Маю совість. І тому завжди дуже незручний. Ну, от сказав би таке. Дорогі підприємці! Я з повагою ставлюся до того, чим ви займаєтеся – бо я, наприклад, цим займатися не можу, у мене голова інакше побудована. Але якщо ви хочете добром залишитися в пам’яті людей, подумайте про те, що нам усім потрібна потужна бібліотека, хороший дитячий центр, у якому можна виховувати по-справжньому освічене покоління.

Та й оцей туристичний проект, про який я вже сказав, – цілком під силу місцевим бізнесменам. Якби хоч частина з них зробила свій внесок у розвиток такої справи – адже це нормальна світова та й вітчизняна практика. Були ж у нас свого часу меценати, завдяки яким збереглися ті чи інші твори мистецтв. Якщо ви хочете жити на нашій землі, то маєте розуміти: ця земля – історична, саме тут знаходиться пуповина Європи й осердя неповторної цивілізації, велич якої ще до кінця не усвідомлена. Адже неспроста саме тут розгорталися битви між кількома державами. А це все ще не досліджене, не впорядковане, воно чекає свого часу.

***

У вересні цього року в Галереї мистецтв ім.Олени Замостян КМЦ НаУКМА видавництво «Дух і Літера» презентувало нову поетичну збірку лауреата Шевченківської премії Леоніда Череватенка «Закляте залізо». В основі видання – вірші, у яких відтворено важкий і суперечливий шлях Людини з темряви століть до сьогодення. До книги увійшли поезії останніх років, а також досі не друковані вірші 60–70-х років.

Людмила Чичканьова                фото Володимир Шилов

Череватенко Леонід Васильович (1938 р.н.) – український поет, мистецтвознавець, кінокритик, сценарист. Дослідник та упорядник творів Є.Плужника, О.Ольжича і спогадів про М.Лукаша, котрі стали помітними літературними подіями останнього часу. Лауреат Республіканської премії ім. О. Білецького в галузі літературно-художньої критики, Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка (2002 р.) за документальну кінотрилогію «Я камінь з Божої пращі», а також премії ім. В. Винниченка; премії «Київ» ім. Є. Плужника та премії Спілки кінематографістів СРСР (1988) за статтю «А корабель стоїть». Член Національної спілки письменників України. Незважаючи на тяжку хворобу, продовжує роботу в різних жанрах. «Леоніда Череватенка можна назвати «шістдесятником» – і водночас він ідейно близький до митців так званої Київської школи, чия чиста і чесна у своїй герметичності творчість була замовчувана в 1970-і і недооцінена в подальші десятиліття» ( Наталка Білоцерківець). Фільмографія Автор сценаріїв художніх фільмів, екранізованих на Київській національній кіностудії ім. О.П.Довженка: «Лицар Вася» (к/м, 1975), «Канал» (1976), «Скляне щастя» (1980), «Дорога на Січ» (1995), «Альманах» (за оповіданнями Ю.Липи, 2010). Автор сценаріїв документальних стрічок: «Юрій Коцюбинський» (1965), «Ваш Леонід Первомайський» (1983), Кінотрилогії «Я камінь з Божої пращі»., Автор багатьох публіцистичних виступав у пресі, присвячених кіномистецтву, зокрема, широкому загалу відомі його статті у збірниках: «Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність» (1995) та «100 фільмів українського кіно» (1996).

Popularity: 5% [?]