Володимир Ференц
Стратегія поведінки опозиції ще не окреслилась, і в цей час політичне середовище націонал-демократії особливо вразливе. Домінуюча влада провокує опозицію на хаотичну і емоційну реакцію-спротив, добре знаючи, що саме така реакція нічим не загрожує організованій структурі влади. Оточення президента Януковича практично миттєво відновило вертикаль влади і встановило контроль над парламентом і силовими структурами, тому до прогнозованих дій опозиції вже готове

Пропагандивне відомство ґрунтовно виконало свою місію нейтралізації опозиції, бо замість домовлятись із опозиціонерами і шукати компромісу, дали волю Дмитрові Табачнику і почали стрімке гуманітарне зближення з Росією, добре розуміючи, що це не може не викликати занепокоєння етнічних українців. Тепер ці дотепники радо потирають руки, спостерігаючи за тим, як серед українців відновлюється самоїдство і піднімається безсила нервозність. Так довго не буде, і вони вже чекають на тих, у кого не витримають нерви. Ці люди працюють в Україні з перших днів Незалежности, дуже добре вивчили настрої і поведінку українського суспільства і на цей раз розраховують не схибити. Вони весь час були реальною більшістю в парламенті, в бізнесі і ЗМІ. Готували нас до моменту радикального повороту поступово, щораз привчаючи до російськомовности нардепів і впливових та гламурних персон, вимотуючи нерви теледебатами, зомбуючи газетами, шансоном і телепрограмами, знекровлюючи бідністю і ганьблячи наших національних лідерів, включно з президентом. Причому немала вина в цьому лежить на чинних політиках від націонал-демократії, які розраховували безконечно і не без користи «бавитись у політику». Тепер ми всі відчули, що бавитись із нами ніхто більше не буде. Господарі ситуації майже переконані в тому, що українці реагуватимуть, як завжди, нервово, багатоголосо і не створять сили, здатної впливати на владу і події в державі. Вони сподіваються знову побачити українство в обороні, як і було воно в недавні часи СРСР.
Чи вистачить розуму тим, хто візьме на себе відповідальність очолити не оборонну, а виважену і переможну реакцію суспільства, не тільки етнічних українців? Чи готові ми висунути і визнати невідомих досі, непрогнозованих, сучасних лідерів? Чи відважиться хтось на жертовний крок оголосити себе таким лідером, знаючи непевність і знервованість свого народу, ризикуючи бути зневаженим цим ображеним владою народом? Вирішувати треба швидко, майже миттєво, бо після того, як уряд кине перші соціальні подачки бюджетникам і зробить невеликі послаблення для матеріального життя громадян, може бути пізно. Саме зараз момент «Ч» для опозиції, для невдоволеного і ще не задобреного громадянського суспільства.
Для початку треба позбутися паніки, адже нічого трагічного і —головне — несподіваного в Україні не сталося. Це було з нами завжди, повільно тліло всі 20 років Незалежности, неофіційно домінувало і нарощувало силу, зовсім не криючись від суспільства і тих політиків, які зараз кричать про порятунок України. Все, що спостерігаємо зараз, є лиш спробою реальних хазяїв України радикально спровокувати і потім остаточно покінчити з надоїдливою і безсилою національною опозицією, яка багато говорить про національну ідею і національні інтереси, заважаючи реальним господарям України робити великі гроші без зайвих національних сентиментів, ідеологій чи культури. Це мало б, нарешті, статись, і позитив — у тому, що воно вже прорвало і не тлітиме роками, пожираючи роки надій цього покоління. Наша проблема лиш у тому, що доля віддала перевагу гострій боротьбі проти брутального витіснення націонал-демократії і руйнування національних основ держави кланом регіоналів перед смертельно-солодким наркотиком псевдонаціонального забуття в обіймах клану «Нашої Юлі». «Нам краще б Юля», бо кожен якось пристосувався до імітації національної політики і по?куркульському був готовий спостерігати, як там, у парламенті, — «наші». Тому ми незадоволені неспокоєм, ненавидимо тих, хто голосував проти всіх і мимоволі сприяв Януковичу, збираємо раду національного порятунку.
Наші політики теж невдоволені, бо так звикли до попередньої політики, сподівались, що все обійдеться і наша незалежність вже не потребуватиме жертви цього покоління. Нам — свіжий клопіт, а весь діловий світ уважно спостерігає за реакцією української громади: чи подає вона ознаки-рефлекси живої нації. Має в цьому бізнес-інтерес проти нас, бо українці-автохтони завжди заважатимуть сильним світу з тієї ж причини, як заважали комусь усілякі аборигени включно з індіанцями Америки. Нас обізвали папуасами неспроста, мимоволі вибовкавши просту стратегію поведінки з нами — українцями. Тому ми не маємо права захищатися спиною до власної резервації. Українці-автохтони повинні відчути себе автохтонами, не виглядати смішними, бо не можна лякатися втрати мови чи державної незалежности, становлячи при цьому переважну більшість населення України. Ми живемо не на острові, ми — в епіцентрі наступу глобалізації. Політичні сили, які оточують президента, є породженням великого бізнесу, який весь час азартно ризикує власним існуванням, заробляючи великі статки в Україні заодно із жируючим на наших же ресурсах чужим капіталом.
Але зараз настає момент, коли так званий «стратегічний інвестор» набирає такої сили, маючи політичну підтримку своїх держав, що почне витісняти з українського економічного поля місцевих олігархів, які втратили обачність. Серед багатих спонсорів Партії регіонів вже зараз помітно дві групи багатих бізнесменів. Одній частині вигідно здатися і стати компрадорськими філіями закордонних фінансових груп, а інші мусять захищати свої економічні інтереси, які мимохіть збігаються з національними інтересами і становлять основу економічної самостійности держави. Дуже скоро президент Янукович, після часу адаптації, повністю усвідомить свою відповідальність гаранта інформаційної, економічної і гуманітарної самостійности держави, тоді він неод-мінно увійде в конфлікт із таким роздвоєним за інтересами власним політичним оточенням і повинен прийняти правильне рішення.
Отже, ситуація складна, бо тягарем державности випробовується домінуюча політична сила, яку ми звикли вважати проросійською, але яка не є однорідною і швидко розшаровується. Якщо, замість істерики і криків про втрату незалежности, українці почнуть діяти виважено і принципово, президент і тверезо економічно мисляча конструктивна частина його політичного оточення можуть успішно пройти випробування тягарем державности. Після цього російські та інші іноземні впливи остаточно втратять гостроту і сприйматимуться з гумором. Якщо спалюватимемо мости для порозуміння, влаштовуватимемо не зумовлені революційною ситуацією політичні революції задля реваншу політичних лідерів, відмовляючись від можливостей обґрунтованого впливу на президента, ми цим самим змусимо президента шукати підтримки серед тих, кому невигідна національна державність і самостійність України. Потрібно дуже уважно слідкувати за діями уряду, парламенту і президента, маючи терпіння для виваженої оцінки тих чи тих кроків і твердо пропонувати ті чи інші рішення у випадках, коли створюється явна загроза національним інтересам. Зрозуміло, що це коштуватиме патріотам нервів і вимагатиме високопрофесійної роботи політиків, але незалежно від симпатій чи антипатій ми мусимо допомагати президентові набувати позитивного досвіду державника і водночас змінювати світогляд його оточення — це і є тим процесом поширення ідеї державности на Схід, про яке ми досі тільки говорили. Якщо не буде цього, а лиш непримиренна політична боротьба, — реальною буде загроза розколу України і багато інших проблем замість реальних реформ.
Просвітництво і водночас потужний громадянський тиск — такий рецепт стимуляції набуття досвіду керування вільною державою вчорашніми пострадянськими правителями індустріального краю, і це може швидше зробити з них державних людей, ніж партійна боротьба за реванш. Метою порятунку України є така стратегія, яка б зробила президента через деякий час прихильником тієї частини політикуючого капіталу, економічні інтереси якого збігаються з національними. З підтримкою націонал-демократів бізнес господарський мусить витіснити за межі економічної і політичної системи України бізнес компрадорський, бо саме компрадорська олігархія зараз наймає тих, хто відверто провокує і ображає національні почуття самобутніх українців. З іншого боку, великий бізнес, який хоче зберегтись в Україні як господар економіки, може виграти тільки завдяки підтримці національної демократії, державної мови і українських гуманітарних цінностей держави. При спостеріганні за активністю найнятих політичних глумителів із українців складається враження, що в політичному оточенні президента перемагає вплив саме компрадорського космополітичного капіталу, і це викликає найбільше занепокоєння. Якщо президент Янукович віддасться на волю такого оточення, Україна опиниться перед великими випробуваннями. Для слабкого українського суспільства перемога компрадорської частини олігархів є великим лихим, яке важко собі уявити. Щоб цього не сталося, варто хоч не посилювати вплив деструктивної частини Партії регіонів, не відштовхувати в це середовище Януковича в час, коли він ще не відчув тягаря відповідальности посади президента. Зараз на президента пробує здійснювати вплив Росія так, як це вона робила з президентом Кучмою. Росія не схильна безоплатно допомагати Україні, і за налагодження добрих стосунків президенти України завжди платили обмеженням маневру дій. Так було з Кравчуком, Кучмою, на це не пішов Ющенко і став жертвою інформаційної війни проти власної особи. Що активніше працюватиме Янукович із Медведєвим, то більші неприємності від Росії його підстерігають, коли він, нарешті, вимушений буде сказати «ні».
Тому народній опозиції вигідніше застерігати президента у важливих для національних інтересів справах, ніж відразу зараховувати його до політичних ворогів, віддаючи цим його на волю російських партнерів. Суто політична опозиція з головною метою владного реваншу так діяти не зможе. Тому це має бути громадський рух, занепокоєний сучасним і майбутнім станом держави, в якому політики повинні поступитися першістю розумним державникам із середовища народу. Мета руху національного порятунку на порядок вища від цілей політиків — зробити так, щоб національні інтереси держави, гарантії якости життя громадян кардинально не залежали від особи президента чи складу парламенту — як це є у Франції, Польщі чи будь-якій іншій вільній європейській державі. Виходячи з цього, національна опозиція, як на мою думку, повинна будуватися на таких принципах:
1. Це має бути рух самопорятунку, який структурується по горизонталі і координується радою менеджерів від громадських організацій, включаючи в себе і політиків із дорадчим голосом.
2. Рішення приймаються на підставі висновків незалежного громадського моніторингово-аналітичного центру, в порядку, визначеному програмно-установчими документами (програма, статут, проекти акцій і громадських дій).
3. Громадський комітет національного порятунку різними способами домагається виконання офіційних пропозицій президентові, урядові і правлячій політичній силі та окремим впливовим громадянам (альтернативні проекти, громадянський тиск акціями непокори, інформаційна діяльність, судові позови проти чиновників і політиків, причетних до порушення громадянських прав та нехтування інтересів українців).
4. Громадський комітет національного порятунку створює благодійний фонд для фінансування моніторингово-аналітичного центру, інформаційної та іншої задекларованої діяльности.
Важливо підкреслити, що ефективна структура з функцією громадянського самопорятунку як координатора всієї прогресивної громадської активности суспільства потрібна не тільки зараз, а й на перспективу не менш як десять років. Досвід української незалежности свідчить про те, що сама держава без допомоги організованого, системно і по?сучасному діючого громадського руху, бажано — руху молоді, не зможе подолати наслідків політичної кризи, інформаційної, фінансової та інноваційної поразки України в конкуренції із сучасними глобалізованими структурами і розвинутими державами світу. Хоч що б говорили політики, яким ніщо не може завадити вважати себе господарями України, вони не зможуть демонструвати справжню демократію, бо все повинно починатись із почуття свободи і заможности громадянина, з громадської організації, з першости громадського над вузькополітичним. До речі, ми мали шанс із самого початку створити постійно діючий комітет громадянського самопорятунку на базі громадського РУХу і «Просвіти», але наші політики злегковажили необхідністю розвитку сильних і питомо українських громадських організацій. Може, тепер, після стількох українських невдач і дошкульних помилок, вони візьмуться відновлювати справжній громадський рух і на базі цього руху будуватимуть політику як вистраждану волю нації до сильної державности, свободи, гідного життя та захищености національних інтересів.

    “Українське Слово”  № 21                        Володимир ФЕРЕНЦ

Popularity: -0% [?]