Данута КОСТУРА

Восени 2013 року в ірпінський храм Різдва Пресвятої Богородиці завітали митрофорний протоієрей Олекса Петрів та Олена Ганцяк-Каськів, тодішня голова Патріаршого Товариства Святого Володимира. Після Служби Божої зайшла розмова про відновлення Біблійних читань. Проводитиме їх Блаженніший Любомир. Запросили на читання, сказавши, що добре було б якось їх зафіксувати.

Невдовзі з Товариства повідомили, що Біблійні читання відбудуться у приміщенні Конгресу українських націоналістів, що на вулиці Антоновича.  Прийшло багато людей.

Збиралися там щотижня ще кілька разів. Невдовзі Біблійні читання перемістилися на вулицю Інститутську, де УГКЦ винаймала приміщення.

Це були чудові часи. Духівник Товариства  о. Олекса читав уривки з Євангелія, а Блаженніший потім їх пояснював. Просто і доступно. Після цього пропонував о. Олексі щось додати до сказаного.

А тоді звучало: «Може у когось будуть питання?». Питання були. Різні. І на всі Блаженніший давав відповіді. Щиро, чесно, часом із доброю іронією.

Після Читань ще довго не хотілось ні з ким спілкуватися. Було відчуття якогось катарсису. Хотілось якомога довше побути в цій аурі, яку він творив своєю світлою особистістю.

Звістка про відхід Блаженнішого у засвіти застала нас на читаннях, які проводив отець Олекса.

Непросто було змиритися, що його вже не має серед нас. Проте Бл. Любомир присутній на читаннях. Присутній у повторенні його висловлювань, у припущеннях, як би він відповів на це чи інше питання.

Біля нього світ ставав добрішим, чистішим, розумнішим.

Подаю деякі відповіді Блаженнішого Любомира на запитання, які звучали на Біблійних читаннях, максимально зберігаючи його спосіб висловлювання, мову.

 

Про об’єднання церков в Україні

Чого нам бракує? Щоби всі люди, і православні і католики, щоб ми всі прагнули єдності, прагнули справді поєднатися. А друга річ, чого нам бракує і над чим нам треба дуже і дуже попрацювати, щоб наша Церква була собою. Слуга Божий митрополит Андрей над тим багато  працював. І дуже добре почав, і ми це дальше продовжуємо. Але  мені здається, занадто повільно. Ми маємо багато різного роду проблем і , на жаль,  нема  достатнього наголосу на тому, що Церква колись була одна. Треба представляти людям: « Люди, дивіться, Церква колись була одна».

На жаль, була представлена  фальшива історія. Ми мусимо просити наших істориків пояснювати авторитетно, як направду  воно було. І то знання поширювати у народі. Щоб молодь вчилася, і старші читали і роздумували. Ми , на мою думку, замало активні у тому напрямку. І, як я вже сказав, замало хочемо. Занадто багато звертаємо увагу на різниці, на те що  нас тримає далеко одне від одного. Стараємося це підтримувати, замість того, щоб шукати те, що вже нас об’єднує. Поборювати, долати ті перешкоди, які є. І повертатися до  первісної єдності часів Володимира.

Що таке Київське Благочестя

Благочестя – це побожність, це спосіб прославляння Бога. На світі багато народів, багато мов. Усі народи мають свою культуру, своє бачення світу.

Хоча Церква є Вселенською, але є Помісні Церкви. Благочестя по всьому світу обумовлене своєю культурою.

Кожна людина  прославляє Бога  відповідно до своєї культури. Київська церква є типовою для нашого народу. Ми відправляємо нашу Літургію українською мовою. Зійшовшись у храмі, ми співаємо разом. Німецькі чи американські церковні пісні є іншого характеру. Коли ви підете у церкву в Італії, там співають по-іншому. Коли зайдете в церкву в Німеччині, почуєте священик проповідує спокійно, а італійській священик проповідує, жестикулюючи. Для італійців природно говорити жестами. Християни в Італії поводяться у храмі не так, як американці чи японці. Вони поводяться як італійці. Та ж сама Церква у Франції є іншою щодо способу виявлення своєї віри чи навіть бачення своєї віри.

Подивіться, як намальована Богородиця у Святій Софії і як у мексиканській Гваделупі. У нашій – як українка, у мексиканській – як мексиканка. Візьміть грецьку й українську ікони. Грецька намальована більш темними фарбами, українська має ясні фарби. Християнство є інкультуроване.

Українське Благочестя має  одну з дуже гарних рис – гостинність. Пригадайте, як Ісус Христос у м’ясопусну неділю запитував «чи прийняли ви чужинця»? Охоче приймати  людей – гостинність, яка  є дуже питомою для нашої культури і нашої духовності.

Навколо яких цінностей може об’єднатися українське суспільство

Дозвольте, я зацитую слова з колись дуже популярної пісні:

«Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Ми є діти одного і того самого народу,  ми до того народу належимо невипадково. Ми в цьому народі народилися.

Ми можемо вибирати громадянство, але не можемо вибирати  національну приналежність.

Я майже 20 років був громадянином США. Але чи справді я став американцем у повному розумінні цього слова? Або перестав бути українцем, цілковито залишаючи свою ідентичність?

Дозвольте звернути увагу на одну річ, яка для мене є дуже самозрозумілою.

Сьогодні чи в північній, чи в південній Україні, якщо є сім’я, то вона має дуже подібні проблеми. Я думаю, треба звернути увагу на те, що є спільність проблем.

Щоб усвідомлювати свої спільні потреби,  що на півночі, що на півдні, нам потрібні місця праці, певний порядок, добрі школи – все те, що потрібно кожній сім’ї, де б вона не жила. Цінність потреби вже є, її треба тільки підкреслити

Треба усвідомлювати, знову ж, що житель північних областей України є національно свідомим. Там була завжди Україна. Ті жителі є глибоко закорінені у свої традиції.

Натомість, на півдні, де колись було Дике поле, куди насилу привезли людей, які не закорінені там, тут постає дійсна проблема.

Одним словом, ми мусимо працювати при допомозі культури і освіти, щоби виробити у собі, у кожного  громадянина почуття національної приналежності. Це візьме якийсь час, і цього годі заперечити.

У Києві є земляцтва з різних регіонів  України.  Я мав нагоду бути раз і був заскочений, як вони сильно відчували якусь внутрішню спільноту. Мені здається, що треба це далеко більше розпрацьовувати, поглиблювати, щоби свідомість національної єдності зробити дійсною.  Це вимагає певного часу.

Ми жили, на жаль, впродовж останніх 200 років під різними окупаціями, які не сприяли випрацюванню національної єдності. Над тим ми повинні дуже добре застановитися і розвернути дуже конкретну програму з національної свідомості. Особливо кажу тим, хто відповідає за науку, культуру, освіту. І тоді буде національна єдність.

Про прощення

Прощення має психологічний момент. Позбутися образи на кривдника  нелегко. То є духовний виклик. Такі речі, це як хронічні недуги – не  лікуються одною пігулкою. Треба багато працювати у тому напрямку. І при Божій допомозі  подолати. Але треба бути свідомим того, що це інколи вимагає років.

 

Як молитися за Росію, якщо вона –  зло

Ми молимося не за грішні успіхи Росії, а щоб вона не робила кривди, не робила гріха, не приносила страждань. Ми просимо бога: «Господи, дай їй розуму».

 

Про хабарі

Ми багато говоримо про хабарництво. Якби ми, християни, відмовилися всюди приймати або давати хабарі, все виглядало б інакше. Закони нічого не зроблять, поки люди не будуть їх виконувати. Якби ми мали моральну силу, відвагу виконувати закони, навіть коли з нас сміються, наше суспільство було б кращим. Наш приклад є набагато важливішим, ніж проповідь священника, бо священника чують тільки в церкві. Ми повинні бути свідомі того, що наша поведінка – це забезпечення кращого майбутнього.

 

Національна ідея і християнські цінності

Коли глянемо в історію нашого народу, то мені здається, що нам не бракує національної свідомості. Що з нами сталося за останніх 70 років? Нам дуже насильно нав’язували поняття цілком іншої людини. Ми вже не були українцями, ми мали бути радянськими, совєцькими людьми. Українство було якби прикраса, а не щось суттєве.

Мені здається, що сьогодні є дуже важливим після пострадянського періоду нашої  історії, усвідомити собі в чому полягає оця радянщина. Сьогодні, мені здається, що ми ще дуже  радянські з багатьох оглядів.

Я жив поза Радянським союзом. Два роки з 39-го по 41-й  я був в Радянському союзі, але я не виростав, не виховувався у цьому способі мислення, світогляду.

Я дивлюся на ситуацію з іншого досвіду, але це  вважаю для себе  певним браком. Я не годен зрозуміти, що діється. Я би дуже просив науковців, соціологів, діячів культури, щоби вони глибинно  простудіювали   стан нашої душі сьогодні, в пострадянській дійсності.

Я можу сказати узагальнено.

Дуже важливим елементом у формуванні людей  за радянських часів був страх, використовуваний як засіб поневолення. Ми все ще живемо в страху.

Ми кажемо, що хочемо до Європи. Що значить до Європи? Та ми  також  Європа.

А що то значить європейські цінності, наскільки вони справді є сьогодні діючими?

Тут розходиться не тільки про європейські цінності, розходиться  про християнські, духовні, релігійні   цінності, наскільки вони знайшли свій прояв у західноєвропейській традиції.

Західна Європа  сьогодні має також свої поважні духовні  проблеми. Отже, не наслідувати, дозвольте, що так скажу,  не мавпувати Заходу, але критично, глибинно застановитися, що в Західній Європі є справді  християнського походження: поняття людини, гідності, свободи.

То не є поняття тільки політичні, чи соціологічні. Для мене ці поняття повинні бути трактовані перш за все, як релігійні, християнські.

Я маю таке враження, що коли ми завтра ввійдемо у нашу власну українську культуру, навіть після всіх тих перепитій, які вона перейшла за комуністичних часів, все ж наша культура  залишилася до певної міри християнською. Вона є тим елементом, який формує нашу ідентичність.

Одним словом, глянути не тільки у майбутнє, а також не забути черпнути із криниці нашого національного культурного досвіду.

Про мир

Дозвольте мені сказати щось про мир. Про те сьогодні багато говориться. Прагнемо миру. Мир є між людьми, між групами, між  народами, між  державами.

Мир можливий тільки тоді , коли всі сторони мусять його бажати. Однаково бажати. Миру не може бути, коли тільки одна сторона цього бажає. Мир односторонній – це є щось немислиме. Мир мусить бути бажаним усіма.

Мир, це не є тільки перемир’я, пакт не агресії: не будемо один одному робити шкоди, будемо якось так співжити. Це не є мир.

Мир – це є стан душі, позитивний стан душі, щире бажання добра другій стороні.

Щодо справедливості, то це умовина. Не може бути любові, бажання добра другому без почуття і здійснення справедливості. Справедливість є самозрозуміла річ. Це не є тільки справа домовлення. Ми домовляємося, що так і так. Це буде знову  ж свого роду пакт неагресії, це є домовлення.

Але там не має справжнього миру. Повторюсь:  Мир – це є стан душі, позитивний стан душі,  щире бажання добра другій стороні.

 

Чи професія артилериста суперечить християнству?

Християнин не має права на агресію. Він має право боронитися. Ісус Христос сказав, що якщо тебе вдарять в одну щоку  – підстав другу. Це відноситься особисто до однієї особи. Але цього не можна сказати іншій. Якщо християнин є свідком, що комусь роблять кривду, у нього є обов’язок боронити скривдженого. Якщо напад смертоносний, він має право боронити себе та інших тим самим способом.

В одній із київських шкіл мені поставили питання, чи може християнин відмовитися від військової служби. Може, коли його совість не дозволяє йому стріляти. Але тоді він повинен виконувати іншу службу. З титулом мобілізації.

 

Про кумівство

«Кумівство» не є суто українським явищем. У фаховій літературі є його відповідник – непотизм, який має грецький корінь і глибоку історію. Це старе лихо. Непотизм засуджується народами. Ми повинні також навчитися такої практики – не допускати будь- якої форми непотизму, бо воно не приносить нашій державі користі.

 

Що значить любити ворогів

Ісус Христос вчить нас любити навіть ворогів. Що то значить, любити ворогів? То значить,  бажати, щоби вони сповняли Божий закон так ревно, як ми хочемо це робити. Молитися за ворогів, то не значить, молитися, щоби їм краще все вдавалося. Це молитися, щоби вони стали на добру дорогу.

Ісуса Христа розпинали, а він молився за тих, що його розпинали. Це не значить, що він молився, щоб вони краще молотками його били. Молився: «Отче, не знають, що роблять. Якби знали, то би  не робили».

Факт, що є агресія. Важко заперечувати. Але ми хочемо бути справжніми патріотами. Патріот – це той, хто  любить свій народ більше, ніж всі інші народи, бо він до нього належить, бо  то є його Батьківщина. У той самий час правдивий християнський патріот не ненавидить інших, не бажає їм зла, не шукає їм зла. Хотів би,  щоб всі, хто до нас  сьогодні прихильні чи не прихильні, щоби вони сповняли Божий Закон.

 

Про мир між Україною і Росією

Мені здається, що беручи під увагу конкретну ситуацію, я не уявляю собі щирого, правдивого миру між нашими державами і народами.

Думаю, що дорога до справжнього миру сьогодні між Росією і Україною вимагає довгого часу. Думаю, що це є можливим і здійснимим.  Але щоби до цього дійти, нам треба багато часу для опрацювання двох сторін щирого бажання миру  і такого стану душі, у якому стосунок буде побудований на позитивному бажанні, а не тільки на домовленостях.

Якщо ми говоримо про справжній мир, то цей мир потребує довгого часу і переосмислення, нового розуміння один одного, взагалі, розуміння, що таке бути сусідами. Це вимагає часу.

Те, що якби завтра ми засіли до столу і попідписували документи про те, що не будемо один на одного нападати, не будемо робити прикрощів один одному, будемо робити прикрощів один одному, будемо  один одного толерувати, справедливо відноситися один до одного – це, мені здається, був би непоганий початок, але далеко не те, що є справжнім миром.

Це була би домовленість. Але, принаймні це створювало би ситуацію, в якій можна було би крок за кроком, вивчаючи один одного, за якийсь час  дійти до такого стану, коли  ми могли би сказати: між нами панує справжній мир.

 

Про примирення

У Західній Європі впродовж 18 -20 століття були недружні відносини між Німеччиною і Францією. Але після Другої світової війни два народи і держави, які між собою часто воювали, якось сказали собі: досить, нам треба жити в мирі. Варто було би проаналізувати, як то сталося.

Інший приклад, може трошки  іншого характеру.

Між Польщею і Німеччиною  відносини перед Другою світовою війною, під час війни, були далеко не приязні. Але закінчилася Друга світова війна і ще, додатково, після Вселенського Собору 60-х років, одна сторона сказала: мусимо перепросити і просити прощення. І друга сторона відповіла позитивно: так, ми відчуваємо потребу у примиренні.

І можна сказати, що сьогодні Німеччина і Польща живуть і діють дружно.

Хтось повинен зробити перший крок. Мені здається, ситуація є така,  які є обставини. Можна зробити перший крок і, як то кажуть,  слухати або говорити до глухих вух. Перший крок має сенс, коли є надія, що буде відповідь. Коли тої надії нема, то той перший крок звучить, прозвучав і забувся.

Свого часу Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський звернувся до російських християн із пропозицією примирення. Але ту руку, яку він простягнув у надії, вони не прийняли –  вона залишилася у повітрі.

Між українською і польською католицькими  Церквами вже у 1987 р. єпископи від двох народів зійшлися в Римі в семінарії Святого Йосафата,  і там Предстоятель польської Церкви Примас Глемб  і предстоятель української греко-католицької  церкви бл. Мирослав Любачівський у присутності всіх єпископів польських і українських , які в той час були у Римі заявили, що нам, нашим народам, нашим церквам  треба примиритися. Вони вживали класичну формулу: прощати і  просити прощення. На жаль, це був такий час, що в Україні і Польщі годі було щось такого говорити.

Але у червні 2005р.  ми це повторили на підставі прикладу наших попередників. Польський єпископат у Варшаві на велелюдній Святій Літургії прочитали документ, який ми з ними вже були  узгодили.

Вони сказали: « Ми, єпископи Польської католицької Церкви, вважаємо, що нашим народам треба примиритися. Ми прощаємо за те, що нам зробили і просимо прощення за те, що наш народ зробив». Вони не мали мандату говорити від імені народу, то вони сказали: «Ми це робимо. Запрошуємо всіх присутніх долучитися до нас». Там було багато народу. Народ сказав на площі: амінь!

Через тиждень це саме повторилося у Львові.  Ми, Українські  греко-католики прочитали ту саму декларацію  і запросили присутній народ долучитися до нас, а було нас багато людей,  і народ також сказав: амінь! На жаль , ми замало попрацювали, щоби це примирення практично здійснювати, але все ж таки воно відбулось.

У 1987р. у Римі  розуміли і відчували, що такого примирення не буде.

Тепер, повертаючись до того, хто має робити перший крок. Треба мати надію, що буде відповідь. Бо робити крок, якщо буде  розуміння, що будете говорити до стіни, то нічого не дає.   Якщо має бути щире примирення, а примирення, це є  шлях до миру,  то мусить бути надія, що буде відповідь, що хтось це прийме і скаже те саме. Примирення не є одностороння справа. Воно скоріше чи пізніше мусить бути двостороннє. Примирення стає тоді вступом до справжнього миру.

Якщо нема надії на відповідь, я не знаю, що робити. Плекати позитивні почування, чекати і надіятись, що колись цей наш голос почують і на нього прийде щира, практична  відповідь.

 

Пізнати Божу волю

Перед Євангелієм священик каже, щоби ми однаково думали, як думає Ісус Христос. Одним словом, кожен з нас повинен дуже серйозно, по – Божому старатися в своєму житті вдосконалюватись, крок за кроком  сповняти Божу волю, бо це є одинокий спосіб розв’язати дуже прикру ситуацію, в якій ми сьогодні опинилися.

Наші Церкви католицькі, православні, протестанти закликають своїх вірних молитися. Що то значить молитися? То не значить, щоби ми представляли Господові Богові  нашу програму: «Господи, так треба робити».

Ми маємо Богові поручити, а він знає розв’язки.

Господь Бог найкраще знає, що і як   треба робити.

Ми, коли молимося за всіх, за свою Батьківщину, людство, перш за все за свій народ,  повинні в такий спосіб підходити, що ми поручаємо Богові розв’язки, які ми самі не знаємо.  Ми можемо фантазувати, так було би добре чи так.

Господь Бог одинокий знає, як направду було би найкраще для нас.

З другої сторони, ми самі в своєму особистому житті повинні, стараючись, пізнати Божу волю.  Як нам треба в таких обставинах поводитися? Запросити Господа Бога і старатися за його ласкою  жити по-християнськи.

Це, на мою особисту думку, одинокий, тривалий, солідний спосіб змінити світ на краще.

Данута КОСТУРА

журнал “Наш Собор” жовтень 2021/ 05 (50)

прочитати журнал можна тут: 025_(050) – Патріарх Любомир) 

 

 

 

Popularity: unranked [?]