Володимир ЕННАНОВ
Ірпінська міська площа вже давно не пам’ятала такої кількості людей, які у великій скорботі зібралися на ній 30 липня о 12 годині. Всі вони прийшли віддати останню шану і повагу своїм двом землякам які загинули під час виконання АТО. Не дивлячись на спеку і те, що доводилося стояти просто неба сюди прийшли всі ті, кого не залишила байдужою звістка про загибель на сході України двох мешканців Приірпіння Олександра Давидчука та Миколи Личака, які у складі батальйону «Айдар» загинули в одному бою. 
Олександр та Микола – два друга, які у 80 роки пройшли пекло Афганістану, залишилися живими, не дивлячись що смерть по п’ятах ходила за кожним з них. Тоді в афганському пеклі їм пощастило вижити і живими повернутися до рідної домівки… А тепер вони повернулися з тієї неоголошеної війни у закритих трунах. Важко словами передати біль і відчай рідних та близьких загиблих. Неможливо без болю у серці бачити як матері оплакують смерть своїх дітей. Борони Боже комусь відчути все це на собі.
– Синку, мій, любий, на кого ти мене залишив?! – це був крик душі, болі, відчаю мами Миколи,- коли ж ти в Афганістані служив, я кожного дня за тебе молилася, щоб ти повернувся. І ти повернувся живим та неушкодженим. А тепер ти знову повернувся, у закритій труні і я навіть не можу в останнє побачити тебе, в останнє запам’ятати тебе…
Для матері Миколи, яка виховала свою гордість, свою радість, свою надію день смерті її сина став і моральною смертю для неї… Життя зупинилося, втратило свій сенс. Все заради чого вона жила, мріяла, сподівалася в одну мить зупинилося. Їй тепер нічого не залишається як жити заради світлої пам’яті свого рідненького сина.
Кажуть, що час це чудовий лікар, мовляв з роками рани загоюються, біль потрохи притупляється. Навіть у матерів загиблих. Важко у це повірити. Краще запитайте безпосередньо у самих матерів, які втратили свої синів під час воєн. Приміром у Олександри Василівни Григорової, яка була присутня на цій траурній церемонії і першою поклала білі троянди на труни її синів. Так, я не помилився, саме ЇЇ СИНІВ. Адже після смерті свого рідного сина Дмитра (раніше про неї наше видання писало матеріал «Чим ти, земле Афганістану, спокутуєш сльози матерів»), як з роками у неї загоїлися рани чи біль від втрати сина. Повірте, і не притупилися і не загоїлися. Вона й досі не може повірити, що сина вже більше ніж 20 років як нема у живих. Її ніколи не забували фронтові побратими сина. І вона їх всіх вважає своїми синами. Тепер на двох синів Миколи Личака та Олександра Давидчука у неї стало менше.
Олександр та Микола за своїм віком не могли бути призвані до війська. І поїхали вони в район АТО з благодійною місією – відвезти гуманітарну допомогу. Опинившись у зоні проведення бойових дій і побачивши на власні очі, що в дійсності там триває, за своєю совістю і громадянською свідомістю обидва вирішили, що їх місце саме тут, у епіцентрі подій. Написали рапорти на ім’я командира батальйону «Айдар», напевно розповіли, що набутий афганській досвід згодиться тут. Рапорти підписали і Олександр та Микола стали повноправними бійцями. Можливо хтось скептично зауважить, мовляв ви вже у роках, в Афгані вже навоювалися. Навіщо вам це потрібно?! Важко відповісти на це запитання, для цього потрібно дуже добре знати їх характери. З тими, хто близько знав їх впевнено кажуть, такий вже у них характер, який закарбувався ще у афганській війні… Вони і тоді йшли під душманські кулі, прикриваючи собою інших і зараз не змогли спокійно повернутися додому, вважаючи, що саме тут їх місце. Така їх доля…
Микола Личак. Кілька разів автор цього матеріалу зустрічався з ним під час різноманітних культурно-масових заходів. Не пригадую випадку, щоб він на них не був присутнім, особливо коли вони були приурочені афганським подіям. Для нього це було святе. Він ніколи не обтяжував інших своїми проблемами. А у нього їх було більш ніж достатньо. Кілька років тому померла у нього дружина. Один з синів страждає важкою формою ДЦП. Як Микола мріяв про той час, коли у хворого сина врешті-решт з’явиться інвалідне крісло, адже на руках заносити хвору дитину з кожним роком ставало все важче і важче. Цьому не судилося збутися при його житті. У пам’яті багатьох він і залишиться тактовним, завжди першим прийде на допомогу і ніколи по життю не зрадить. Згадую, коли одного разу у неформальній обстановці я був присутній на зустрічі, на якій були присутні рядові та сержантський склад саме тих, хто воював у дисантно-штурмових бригадах, часто брав участь у військових операціях, зачистках. Там був і Микола. Вдалося з ним поспілкуватися. Згадуючи ті буремні роки служби в Афганістані, він піднявши третій тост з сумом у голосі сказав: «За наших хлопців, які навічно залишаться 20-річними!».
Скільки разів я збирався написати про нього нарис, але кожного разу Микола ввічливо відмовлявся, давай, якось іншим разом, у нашій Спілці воїнів-афганців є про кого писати». Ніколи не міг повірити про те, що буду ось так писати про Миколу Личака. Важко усвідомити, що його вже нема…
Не може в це повірити і вдова Олександра, у якого залишилася 8-річна донька. Ось що вона розповіла кореспондентові СТБ: «Іншого від свого чоловіка не чекала. Сьогодні ми втратили нашого батька, який поїхав воювати за Україну, – каже крізь сльози Лариса. Дитина задала матері лише єдине запитання: «Чому батько туди поїхав? – Що я мала казати? Сказала дитині: «Поїхав захищати тебе, поїхав захищати нас усіх. Ось і все».
Крім Олександра та Миколи з батальйону «Айдар» під час запеклого бою поблизу Луганська загинуло за кілька хвилин ще 10 бійців…
Popularity: 3% [?]