Данута КОСТУРА

Кожна релігійна спільнота має своє «обличчя», вирізняючись з-поміж інших своїм особливим духом, який панує в ній. Його формують люди, які користуються особливою повагою серед парафіян храму. У парафії, яка згуртована навколо храму  Різдва Пресвятої Богородиці, таким обличчям є дяк Йосафат Стецик.

У свої 82 роки пан Йосафат не мислить себе поза церквою. Щодня у храмі. А коли трапляються дні, коли його з різних причин не можуть забрати на богослужіння, вважає день утраченим.

В Ірпені пан Йосафат вже 8 років. Перебрався до сина з Західної України після смерті дружини.  Релігійна громада, яка тут діє, допомогла не відчувати себе чужим – у поважні роки важко звикати до нового середовища. А пан Йосафат своєю вродженою добротою, інтелігентністю мимоволі теж формує особливий доброзичливий дух, який панує у храмі. У себе вдома він був незмінним головою церковного комітету, дякував впродовж 60 років. «За свій вік я перебув 27 священників. Мені дуже подобаються наших два священика  – о. Мирослав та о. Віталій своєю чесністю, відкритістю, любов’ю до людей», – говорить пан Йосафат.  Отці відповідають йому взаємністю, зрештою, як і парафіяни.

Дитинство

на фото: Перше причастя. У першому ряду в центрі Йосафат.Народився Йосафат Іванович Стецик у 1934 році у містечку Чесанів, Польща, що за 50 км від кордону з Україною. Він був наймолодшою, п’ятою дитиною у сім’ї. Його тато у Першу світову війну  отримав за особливі військові заслуги  хрест від австрійської влади. Це була вагома нагорода. Був майстром на всі руки. Женився, побудував двоповерховий будинок у центрі містечка, придбав 7,5 гектарів поля. У сімї панувала доброзичливість і любов.  У неділю вся сімя, одягнувши найкращий одяг, чинно йшла до греко-католицької церкви.  Щаслива родина, щасливе дитинство.

Із початком Другої світової війни все змінилося. Почалося протистояння між українським і польським населенням, яке теж проживало у містечку. Викопали у дворі сховок, де перебували під час чергових зачисток із різних боків. Одного разу  побачили, як палає їхній дім. Усе згоріло дотла. Як і інші будинки, де жили українці. Порожніми вікнами світили оселі поляків, які  вимушені були їх покинути.  «Око за око, зуб за зуб». Знаючи особливу порядність і чесність родини Стециків , один із їхніх добрих знайомих поляків, сімя якого теж була « у вигнанні»,  запропонував через інших людей зайняти його обійстя. Коли «влада помінялася» і знову у свої будинки зайшли поляки, батько Йосафата із гордістю показував господарю обійстя все його майно, яке було у цілості. Навіть, харчі тривалого зберігання.

А невдовзі всім українським сімям приказали зібратися на залізничній станції, щоб вивести їх в Україну. Три тижні родини ночували у величезній скирті сіна. Було холодно, мокро.

В Україні

Нарешті їх посадили у вагони і поїзд вирушив на схід. За тиждень, проїхавши 100 км , родина опинилася у селі Родатичі, за 8 км від райцентру Городок, Львівської області. Почали селитись у будинки поляків, які виїхали до Польщі. Після деяких митарств, колишній односелець запропонував батькові поселитися разом з родиною у великому будинку, який мав два окремі входи.

Через деякий час  заарештували сусіда і батька: у тодішньої влади виникла підозра, що вони допомагають повстанцям. Батька, протримавши пів року у в’язниці випустили  – хворого, з поламаними пальцями.  Сусіда разом з дружиною і донькою вивезли у Сибір. По дорозі сусідка померла, тіло  викинули  з поїзда.

А ще через деякий час заарештували і 16-літнього Йосафата разом з ще 5-ма хлопцями. Допитували, били, заганяючи між нігті голки, прищемляючи пальці дверима, але через тиждень випустили – сказали, що помилились.

Школа, армія, де закінчив школу розвідників. Був командиром взводу. Після армії поступав двічі у медінститут, але кожен раз не добирав бала. Після другої спроби йому сказали, що біля його прізвища не має галочки. Зрозумів, що виш для нього закритий. Пішов працювати у село водієм.

Через кілька місяців начальник військкомату  запропонував роботу за наймом.   Після деяких вагань Йосафат прийняв пропозицію. Пропрацював у військовій частині, яка була розташована  в іншому селі 26 років. Мав нагороди за свою роботу.

На весіллі друга познайомився з дівчиною, яка невдовзі  стала його дружиною. Прожили з нею 46 щасливих сімейних літ. Виростили сина Володимира, який марив авіацією. Зараз вся родина пана Йосафата працює на заводі імені Антонова.

Церква

Пан Йосафат вірує в Бога глибоко і щиро впродовж усього свого життя. Тому регулярно ходив у місцевий храм. Коли працював  у війську, йому кілька разів пропонували поступити в партію. Але як можна було поєднати атеїзм і віру?  Односельчанка донесла на нього, що відвідує церкву. Начальник тільки запитав чи ходить до церкви у військовій формі і коли почув, що у цивільному, сказав, що пан Йосафат правильно вдягається, йдучи у храм. На своїх життєвих перепуттях Йосафату Стецику випадало зустріти багато хороших людей.

Після знищення греко-католицької церкви у 1946 році, а з нею і півтори тисячі священнослужителів, вірні цієї конфесії почали ходити в іншу діючу церкву, яка діяла. Але  через років десять почали повертатися із заслання греко-католицькі священики, яких не стратили. Серед них і знайомі  ще з дитинства отці.  Пан Йосафат молився разом з ними почергово у різних домівках. А коли греко-католицька церква була легалізована, а до цього активно долучився й він, то його душа нарешті знайшла релігійну гармонію.

Пан Йосафат  розповідає, що з ним часто відбуваються дивні речі. От були часи, що хворів довго і важко. Був таким безсилим, що не міг молитися на колінах – доводилось сідати, торкаючись п’ят. Одного разу  все ж змусив себе випрямитись. І раптом відчув приплив енергії. Він встав і почав поратись по господарству. Ніби й не хворів.

Чи от останній випадок, який стався минулої осені.  Впродовж двох місяців ледь ходив по хаті. Отець Мирослав навіть приходив сповідати його і причастити. Якось сказав, щоб пан Йосафат обов’язково був такого – то дня у церкві: Блаженніший Святослав буде освячувати новозбудований храм. І він устав у цей день із ліжка, його привезли до храму, і відстояв упродовж двох годин на Службі Божій.

А по закінченню Бл. Святослав вручив Йосафату Стецику Патріаршу грамоту. Пан Йосафат з трепетом витягає з папки і показує нагороду, у якій йому дякують за вірну службу на благо Церкви.

Данута КОСТУРА

Газета «Ірпінський вісник»№40 (2784) 30 вересня 2016 року

Popularity: 2% [?]