Люба Гоцко-Ней

Я народилася у Львові в українській учительській сім’ї і дитиною трохи пам’ятаю, як святкували свята до війни. Великдень – то була велика урочистість. Пам’ятаю,що мама робила порядки в хаті, бо треба було все вичистити: робилося то за тиждень до Страсного тижня, бо з понеділка до п’ятниці вже тільки наводився глянц у хаті. Паску пекли завжди в четвер, на завершення всього. Солодке пеклося, тістечка всякі, медівник, сирник. Спеціально чогось медівник і сирник були на свята. Якщо на Різдвяні завжди пампушки були і маківник, то на Великодні – сирник і медівник. У п’ятницю, знаю, що нічого в хаті вже не робилося, а після обіду ми йшли до плащаниці.

На плащаницю ми ходили до кількох церков. Спочатку до церкви Петра і Павла, бо то парафіяльна була, до Юра, до Преображенки. А в суботу завжди йшли святити, після обіду. Я мала свій кошик, і був кошик більший. У кошику була паска, яйця, хрін був, масло і, по-моєму, сир. М’яса не було. І писанки обов’язково. Моя мама прекрасно малювала писанки, то був такий ритуал.

Церкви були завжди повні, були нічні чування. У піст не було й мови про якісь забави, співи, весілля. Як у маминої товаришки був день ангела, бо до війни не справляли день народження, то мама занесла їй тільки торта, а всю забаву перенесли на пізніше. Взагалі, як моя мама вже потім згадувала, правдива інтелігенція українська була бідна і скромна. Торти на свята не пекли, то вже на якусь урочистість, на день ангела, хоч моя мама була прекрасна господиня і пекла прекрасні торти.

А в неділю то, звичайно, що був урочистий сніданок. Рано йшли до церкви на утреню, десь може на сьому годину, а потім снідали. Обов’язково було свячене яйце з хроном, м’ясо нарізане, салатів жадних мама не робила, то був м’ясний сніданок. Після того солодке, кава, чай.

На сам Великдень, то більше сама родина сходилася, до чужих не йшли: вважалося, що перший день треба вдома бути. На обливаний понеділок, то сильно обливалися. А вже у вівторок, третій день свят, ходили по гостинах.

Завжди у нас в хаті було прийнято, що на латинські свята ( казали не польські, а латинські) – і на Різдво, і на Великдень – ніколи нічого не робилося. Ну, столи не наставлялося, але то було свято, яке визнавав увесь Західний світ, і щось мама могла ліпше зварити, і був святочний настрій. Часами мама і до костела ходила навіть в той час, тому що в неї товаришки були польки. Поляки відносилися негативно до української інтелігенції, це не секрет, але в таких колах, то, звичайно, що товаришували разом, не було такого шовінізму, відношення були доброзичливі, взаємно шанувалися. Свята то були свята.

Але часи мінялися.

Вже у війну, пам’ятаю, що то було вже за радянської влади, здається, 41-й рік, розмова в хаті є – товаришки посходилися, і мама каже до тата: «Де ж ми будемо святити паску, коли церква закрита?» До всіх, що йдуть до церкви, репресії… І прийшов, пам’ятаю, батька товариш, який був священником, отець Годунько, і посвятив. Не знаю, чи то паска була, чи ні, але щось було, мама щось спекла. Дуже то було скромно, я би сказала бідно. І дуже так шепотом отець говорив, бо боялися… По суті ще не вповні знали, що таке радянська влада, але вже боялися, бо вже таки пересвідчилися.

А після війни, чесно говорячи, всі свята відбувалися зі заслоненими шторами. Святили все в підпіллю. Вже пізніше, як вернувся отець Годунько із заслання, то я вже, будучи студенткою, ходила до нього. Тихенько так ішла, нічого не несла, тільки в кишенях яйця, і ще якусь там паску мама спекла, звичайно не на 20-40 яєць, а аби називалося спечене. Отець освячував при мені, а я то забирала,і потім до маминої колежанки одно яйце занесла, ще одно – до другої…То були 50-ті роки.

Пізніше вже більш відкрито ми святкували. Ну, звичайно, що інтелігенція не йшла святити яйця до церкви, бо боялися. Моя товаришка була учителькою, то мусили в церкві Юра стояти і дивитися за своїми дітьми, чи вони не йдуть святити, і відверталася, вдаючи, ніби їх не бачить. Святкувалося може не так урочисто, але завжди щось пеклося, паска завжди була. Я той перепис мамин на 20 жовтків маю по сьогоднішній день, мала перепис на 40, а то вже пізніше на 20 жовтків. І по нині я печу таку паску.

Тепер ми святкуємо, як всі. Від часу мого дитинства все сильно модифікувалося, упростилося. І нівелювалася різниця між святом і не святом, бо колись Великдень був найбільшою подією в році. Але в мене ще залишилася звичка , що як йду святити паску, то маю кращий якийсь одяг взяти. То вже в мене вщеплене є, що це ознака свята.

Люба Гоцко-Ней зі Львова, лікар.

Із книги «Великодній кошик. Обряди і страви Великодніх свят»

Popularity: 2% [?]