Володимир ЕННАНОВ
18 травня 1944 року за одну ніч з Криму була депортована ціла нація. Серед них 11-річний хлопчик – Дилявер Еннанов. Мій батько.
Пізно ввечері, 17 травня 1944 р. у їхні двері у Сімферополі гучно постукали. Мама Дилявера, сонна, пішла відчиняти. В приміщення буквально увірвались троє військових: один офіцер та двоє рядових. Офіцер швидко прочитав постанову, зміст якої важко було зрозуміти і усвідомити: «Всіх татар виселити з території Криму». І сказав: «Даю вам 10 хвилин на збори».
Мій батько дуже злякався і завмер у своєму ліжку. Його мама, що майже кричала від хвилювання, спробувала обуритися: «І заради цього ми так чекали визволителів два з половиною роки?»
Питання так і повисло в повітрі…
А за кілька днів до цього вони отримали звістку, що 6 травня при штурмі Сапун-гори під Севастополем загинув старший брат батька, 19-річний Зубієр Еннанов. Трагічну звістку приніс в дім його однополчанин, поранений у ногу білорус Льоня Пінчук.
Не встигли оговтатись від однієї біди, як прийшла друга.
Державний комітет оборони
т. Сталіну Й.В.
РНК СРСР
т. Молотову В.М.
НКВС СРСР доповідає, що сьогодні 18 травня розпочата операція з виселення кримських татар.
Вже завезено до залізничних станцій, завантажено і відправлення до місць нового розселення 48 000 людей. Під завантаженням знаходяться 25 ешелонів. Під час відправлення ніяких ексцесів не було.
Операція триває
Нарком внутрішніх справ
Союзу РСР Л. Берія.
Що можна було зібрати за 10 хвилин? Мама ридала, одягаючи пальто, одягався і її син. З собою взяли: матрац, дві подушки, каструлю, відро, миски та документи. Більше і нікуди було, і ніколи. Їх тут же провели у двір, де під дощем вже мокли сусіди. Так і просиділи до ранку. Заходити назад в квартири їм не дозволили, там «наводили порядок» енкаведисти.
Люди були дуже здивовані і схвильовані. «Що відбувається, за що нас висилають?» – питали вони один в одного. І з жахом починали розуміти, чому в місто вже з вечора прибуло так багато військових у вантажівках.
Постанова ДКО СРСР про кримських татар 11 травня 1944 р.
Цілком секретно
Москва, Кремль.
«Всіх татар виселити з території Криму і поселити їх на постійне місце проживання в якості спецпоселення в районах Узбецької РСР. Виселення покласти на НКВС СРСР. Зобов’язати НКВС СРСР (т. Берія) виселення кримських татар закінчити до 1 червня 1944 р.
Голова ДКО Сталін.
…Сиділи в дворах жінки з дітьми та люди похилого віку, а в цей час їхні сини й чоловіки на різних фронтах захищали свою державу.
Через роки депортовані дізнаються, що їхня висилка проводилась за наказом «батька всіх часів і народів» Йосипа Сталіна. Тоді вони ще не знали, що слідують за калмиками, чеченцями, інгушами, карачаївцями, кабардинцями, балкарами. Не знали й про те, що після татар з Криму вишлють вірмен, греків, німців, болгар.
ДКО
т. Сталіну Й.В.
т. Молотову В.М.
20 травня 1944 р.
Сьогодні, 20 травня, закінчена операція з виселення кримських татар.
Виселено і повантажено в ешелони 180 014 людей.
Ешелони відправлено до місць нового розселення в Узбецьку РСР.
Л.Берія.
Так доповідав Берія Головнокомандуючому про успішне завершення операції. «А як щодо Арабатської стрілки?» – спитав той, що мав унікальну пам’ять. Там проживали декілька десятків родин пастухів, про яких зовсім забули. А згадавши, тут же спорядили оперативні групи…
Поїзди з депортованими вже пішли, і не було ніякої необхідності замовляти нові через якийсь десяток людей. Цих нещасних загнали в баржі, вивезли в Азовське море, відкрили кінгстони, і на морському дні ці люди знайшли останнє пристанище. Хто спливав – розстрілювали. Коли депортація закінчилася, один з високих посадовців доповів Верховному.
…На світанку прибули вантажівки, і усіх повезли на залізничну станцію. Погрузили в товарняки, наглухо позачиняли двері, приставили до ешелонів охорону, і поїзди пішли в невідомому для «пасажирів» напрямку. Лише в дорозі люди почали здогадуватись, що везуть їх десь на південь – пізніше виявилось, що в Узбекистан.
Їхали довго, померлих, тих, що не витримали переїзду, залишали на станціях. Вони ще не знали – повернення на Батьківщину не буде. Життя буде розділене на два періоди: до депортації та після. У маленького Дилявера в пам’яті надовго залишаться спогади про те, як відходили війська і в Сімферополь от-от мали увійти окупанти, а він в пошитому кітелі офіцера морської авіації, у військовій фуражці з кокардами міста. Це побачив один з небайдужих сусідів і, щоб запобігти небажаним наслідкам, зірвав військову атрибутику у наївного хлопчика, який так сподівався в дитинстві стати військовим офіцером. Але депортація, яка зробила його і всіх земляків зрадниками, перекреслила багато життєвих планів, десятки років національність кримського татарина буде завадою на його шляху… А ще він запам’ятав, як разом з мамою під час комендантської години засидівся у гостях, та потрібно було повертатися додому, йшли околицями. І раптом їм назустріч солдат вермахту. Мама інстинктивно закрила сина собою, а військовий тим часом рукою перехватив автомат… Вона прикрила очі, щосекунди чекаючи на постріл. Та пострілу не було. Почувши кроки, з острахом відкрила очі і… побачила перед собою білий хліб. Білий духмяний хліб, смак якого був давно уже забутий. А німець жестами показував, беріть, в мене теж кіндер, айн, цвай, драй… Запам’ятав і те, як до вірмен похилого віку завжди з мискою їжі підходив хтось із загарбників і пригощав їх. Таке забути важко. Ні. Не вони були фашистами. Як і татари не були зрадниками…
…За два тижні поїзд прибув до Узбекистану.
Важко описати зустріч місцевого населення з депортованими. Вели їх під конвоєм посеред узбеків, в руках у яких було каміння, палки, ножі…
Місцевому населенню до прибуття неблагонадійного елементу радянська пропаганда втокмачувала в голову, що кримські татари – кровожерливі виродки і вони всіх тут повбивають. Проте замість головорізів були немічні старі люди, маленькі діти та жінки. Неподалік відвантажували тіла тих, для кого ця подорож була останньою в житті…
Невдовзі недовіра узбеків зникла, вони розгледіли прибульців і перестали мучити себе запитаннями: «Чому поганих людей привезли до них на розселення?»
Одного разу голодні хлопчаки залізли до когось в сад – і давай обривати урюк. Несподівано з’явився похилого віку господар і звелів всім швидко злазити. Коли хлопчаки позлізали, вказав йти за ним. В будинок зайшли, все ще хвилюючись. А старий узбек усіх нагодував і ягід з собою дав. Для дітей це був приклад виховання – мудрого, гуманного. Батько часто згадував про той випадок, розповідаючи цю історію мені, а потім і онукам.
Йшли роки, він підростав разом з однолітками, починали влаштовуватись на роботу. Його знайома, симпатична дівчина Женя, вихвалялась тільки-но отриманим паспортом: «Я громадянка Радянського Союзу», – з гордістю промовила вона. І попросила показати свій паспорт. Батько намагався перевести розмову на іншу тему, та вона наполягала на своєму. Червоніючи, показував свій документ. На сторінці особливих відміток – фраза: «Дозволяється проживати тільки в межах м. Андіжана». Тобто тільки в Узбекистані, і ні кроку за межі конкретного міста. Порушити наказ означало 20 років каторжних робіт. Існував закритий Указ Президії ВР СРСР «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового постійного поселення осіб, виселених у віддалені райони СРСР в період Великої Вітчизняної війни». Розповсюджувався він не тільки на переселенців усіх національностей, а їх було 3,5 млн. чоловік, а й тих, кого було визнано винним у приховуванні виселенців, хто допомагав тікати. Їм через суд світило 5 років позбавлення волі. Хотів батько вступити до Ташкентського музичного училища, але не судилося. На його заяву до спецкомендатури прийшла відповідь, з якою його там і познайомили: «Спецвиселенцю Диляверу Еннанову у виїзді на навчання відмовити».
З віком батько і його покоління репресованих починали усвідомлювати те, що вже давно було узаконене. Вони мали право обирати, але не бути обраними, могли скільки завгодно працювати, та тільки не на керівних посадах, татари не мали права служити в армії і працювати педагогами. Мама, вчителька за освітою, у засланні так і не працювала за фахом жодного дня.
Той, хто повертався з війни, лише випадково міг дізнатися про місце знаходження родичів та чи живі вони. Депортованих відразу ставили на облік у спецкомендатурах за місцем проживання, і всі, кому було за 16, регулярно ходили туди відмічатись.
Батько на все життя запам’ятав питання одного фронтовика: «Мати Героя Радянського Союзу теж має ходити на відмітку?» «І сам герой Радянського Союзу теж», – цинічно пролунала відповідь коменданта. По фронтах були видані спеціальні накази про звільнення з лав Червоної Армії кримських татар. Вони відправлялися на спецвідселення. Це торкнулося рядових, сержантського складу, молодих і старих офіцерів, політпрацівників. В усіх військовослужбовців забирали військові квитки (їх заміняли довідками), їм заборонялося носити пагони, вогнепальну і холодну зброю. Прославлений льотчик, двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан султан теж потрапив під цей наказ. В 16 років батько став круглим сиротою. Мама його похована в Андіжані. Тільки в Узбекистані за перші півтора року вигнання з 1 червня 1944 р. по 31 грудня 1945 р. від недоїдання і хвороб померло 90 тис. татар, а при перевезенні з Криму до Узбекистану – майже 50% усіх депортованих.
Батькові все ж вдалося поступити на навчання – не туди, куди кликали мрії, та й це було подією. Він навчався в Андіжанському сільськогосподарському технікумі імені академіка Р. Шредора, коли помер Сталін. Всі були в смутку і печалі, одягли траурні пов’язки. Надів її і мій батько. В той день побачив його один із викладачів технікуму і по-дружньому порадив її зняти. Батько розгубився – як же так, адже помер сам Сталін! На що сивоголовий викладач сказав: «Зніми траур, Дилявере, з роками ти все зрозумієш». Він послухався вже немолодого чоловіка, а слова його пам’ятав усе життя.
Чи не багато випробувань випало на долю однієї людини?
Володимир ЕННАНОВ
Еннанов Дилявер Нурійович, 1933 р.н. Народився в Сімферополі в учительській сім’ї. В 1944 р. депортований в Узбекистан. В 1945 р. повторно – в Таджикистан. З 1956 р. жив і працював в Україні, з 1967 р. – в селищі Буча, Київської обл. Вивчив українську мову, дуже любив українські народні пісні. Закінчив Московську вищу школу профспілкового руху, за фахом економіст. Більше 30 років займався літературною діяльністю, працюючи інженером в «Південтеплоенергомонтаж» у Києві. Опублікував, зокрема, «Хрестоматію кримськотатарської музики», Буквар для молодшого шкільного віку українською та кримськотатарською мовами. Автор багатьох публікацій в періодичній пресі. Робив переклади з турецької, узбецької, азербайджанської та інших мов.
Останні роки працював на посаді заступника генерального директора міжнародної агенції «Київ-Ірма-прес». Учасник ліквідації аварії на ЧАЕС. Помер в 1999 р. Похований у Бучі.
Popularity: 2% [?]