Юрій ЧОРНОМОРЕЦЬ

http://m.day.kiev.ua/uk/article/podrobici/religiyniy-faktor-pid-chas-prezidentskih-viboriv-2014

25 травня — вибори, кандидати у президенти визначені. І знову ці вибори — випробування для церков та для політиків

Передусім сьогодні церкви бажають уникнути розколу в українському суспільстві. Релігія як соціальний інститут забезпечувала єдність суспільства. Так само як родини здійснювали відтворення суспільства, економіка — матеріальне забезпечення, політика — управління, а ось релігія давала відчуття єдності, реальне переживання того, що «ми» — «єдині». Сьогодні в Україні немає єдиної Церкви, вплив конкретних церков — незначний, і, здавалося б, немає ніяких передумов для реалізації цієї функції релігії, головної колись. Але наприкінці 1990-х було сформовано Всеукраїнську раду церков та релігійних організацій, 19 колективних членів якої — це 90% вірних в Україні. Ця рада, що функціонує на основі консенсусу та постійної зміни головуючих, із середини 2000-х стала справжньою громадянсько-суспільною самоорганізацією церков «зверху». ВРЦіРО як єдине ціле стоїть на захисті інтересів не лише церков та вірних, але — України та всіх її громадян. Був свідком не одного засідання, коли стара влада питала в Церкви: які у вас є прохання? Десь знизити ціну на комунальні послуги для храмів? Десь вирішити питання із землею? Постійним шоком було, що церкви визначалися із пріоритетами інакше, і ставили питання про дотримання прав усіх громадян, про необхідність здійснення конституційних норм, про правову та соціальну державу. Одного разу високий достойник спалахнув і прямо запитав ВРЦіРО: ви що, берете на себе функцію бути адвокатами всього-всього суспільства? Представники церков та релігійних організацій (під останніми розуміються мусульмани та іудеї) без секунди роздумів відповіли: «Саме так!». Єдність соціальної позиції самих церков, випрацювана десятиліттями, підтверджена випробуваннями останніх місяців — це те, що є золотим капіталом для суспільства й часто останньою нашою зброєю проти всіх намагань поділити українців не лише релігійно, а й «цивілізаційно», «провінційно», «противсіхно». Отже, першим завданням церков буде саме утримання єдності, й за цих умов про жодну активну участь у самих політичних баталіях не може бути й мови.

Крім того, всі церкви пройшли власний шлях до аполітичності.

УПЦ не може забути травми 2004 року, коли політична агітація травмувала вірних, і соціальна реабілітація Церкви навіть до цього часу ще не є завершеною. Звісно, 1999-го ця Церква взагалі негласно підтримала Симоненка, за що потім мала великі проблеми 2000 року. Ці дві історичні помилки ясно закріпили рефлекс: ніякої активної чи пасивної агітації. Виключно — м’яка участь через присутність самого кандидата в церковно-символічному полі, через його відповідальність. Знову-таки, все це позначилося на ефективності: після 2010 року УПЦ не отримала практично ніяких преференцій, їй із помпою передавалося те, що й так давно належало, а в цілому ПР не виправдала жодних сподівань УПЦ: ні її власні інтереси, ні інтереси всієї ВРЦіРО не вдалося просунути жодними титанічними зусиллями. Звісно, симпатії вірних будуть і так на боці «своїх» кандидатів, серед яких добре відоме прізвище тільки Порошенка. Як справжній православний, він розуміє, що Церква — це не каміння, а люди. Тому на вічні побудови все нових храмів старається грошей не давати, очікує від Церкви радикально нової соціальної активності, яку готовий підтримувати, — про що неодноразово наголошував як непублічно, так і з трибун різних форумів (наприклад, рік тому зірвав овації на з’їзді Асоціації християн-професіоналів). Безсумнівно, частина людей, перебуваючи в матриці боязні «всього чужого», можуть підтримати Добкіна, але тут ПР сама вирила собі яму: навіть включення десятків православних активістів у президію партії не може перекреслити той факт, що для законопроектів церков ПР не знайшла часу всі ті три роки свого нероздільного правління. Отже, агітації не буде, а все інше залежить від кандидатів.

УГКЦ сама прийшла до аполітичності не лише через вимоги соціального вчення Католицької церкви, яких вона дотримується більше, ніж Ватикан (минулі президентські вибори це наочно довели, коли підтримку ЮВТ не вдалося просунути ні на йоту, і тиск іззовні викликав лише протилежну реакцію греко-католиків). УГКЦ довіряє громадянському суспільству й перебуває в симфонії з ним. Відмовляючися благословляти створення Об’єднаної опозиції та інші акти політиків, УГКЦ формувала ті когорти активістів, які на момент Майдану мали ідеали, принципи, навички соціальної роботи. Ці активісти не чинили насильства, а стали золотим фондом для творення всього того величного організму солідарного життя Майдану, який так здивував світ. Так само УГКЦ планує діяти й надалі: виховувати нові покоління громадян, гуртувати активістів, працювати на Україну, а не на політикум. Тільки якщо УГКЦ побачить єдиний політичний клас на чолі із лідерами, які керуються виключно моральними ідеалами та принципами, жорстко встановлюють правову державу, УГКЦ підтримає і політичну еліту так, як Патріарх Грузинський Ілля свого часу підтримав реформи Саакашвілі. Отже, агітації не буде, принаймні на цих виборах — точно.

УПЦ КП відкрита до підтримки патріотичних сил, і чи буде такою саме Тимошенко — ось питання. Звісно, Тимошенко любить УПЦ КП як силу під час виборчих кампаній. Її технологи чомусь вірять, що в УПЦ КП є вплив на мільйони вірних. З одного боку, це так, і до голосу Патріарха Філарета частина українських православних дослухається. Але в цілому позицію Церкви при виборі враховують лише 4% населення. Щоправда, якщо це Західна Україна, й дуже постаратися, то можна було підтримувати й СДПУ(о), що колись і було у Львові та Тернополі з боку УПЦ КП та УАПЦ. Сьогодні часи чудес пройшли. Народ сам хоче визначатися. І навіть зважаючи на захмарний рейтинг довіри до церков (майже 80%) вибір українець бажає чинити сам. Ну й, крім того, практика вже не раз довела: розраховувати на підтримку саме УПЦ КП, «витираючи ноги» об УПЦ, — це вірний шлях до програшу. УПЦ КП — не єдина релігійна сила, яка може розгорнути велику агітаційну кампанію на користь Тимошенко. До цього процесу постараються підключити протестантів. Але в цілому виникає важливе запитання номер один: а чи є хоч натяк на достойність пам’яті загиблих героїв Небесної Сотні? Є багато хороших якостей, за які Тимошенко люблять релігійні лідери (вміння вирішити оперативно питання із землею чи приміщенням тощо). Але хіба заради таких лідерів із минулого загинув племінник одного з очільників українського протестантизму Олександр Хроненко? Для того, щоб потім нам всім довелося ще революції робити? Тут церкви мають зрозуміти: Україна може стати за економічним розвитком другим Сінгапуром, за політичним — другою Німеччиною Європи, якщо орієнтуватися на майбутнє, а не на минуле, на ідеали, а не на маніпуляторів. І в релігійній сфері потрібно було б не намагатися вчергове купити УПЦ КП та інших природних союзників, не розпочинати війни проти інших церков, а подивитися реально на існуючу вже симфонію церков із суспільством, а не з державою, як на доконаний факт. Невизнання реалій XXI століття може призвести лише до одного: до повної катастрофи для всіх.

Загалом політична еліта має зрозуміти: церкви та релігійні організації як єдине ціле — це надійна опора для України, це — становий хребет громадянського суспільства (не випадково саме УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ ініціювали рух «1 грудня»). Ніякі проценти й жодна влада не варті того, щоб руйнувати цей хребет. Навпаки, сьогодні всім потрібно вже шукати відповідь на питання: що я можу відповісти на питання, які роками ставить ВРЦіРО? Що я можу сказати християнським активістам? Де моя модель відносин для трикутника, що вже сформовано: держава — громадянське суспільство — церкви? Чи готовий я змиритися з тим, що українські церкви краще знають, що потрібно їм самим, мають принципові позиції щодо того, що потрібно Україні?

Popularity: -0% [?]