Данута КОСТУРА

Олександр Леонідович Гуменюк – український військовий, полковник, заснувував і командував 11 –м батальйоном територіальної оборони «Київська Русь». Загинув від кулі снайпера під Дебальцевим. Нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

У рідному селі Олександра Гуменюка Ясеновому, що на Одещині, у школі, де він навчався, односельчани урочисто відкрили меморіальну дошку своєму знаменитому земляку. На урочистостях були присутні дружина Героя та його сини – трійнята.

Учні читали патріотичні вірші, співали. Директор школи Анатолій Капіца розповів, що, приїжджаючи у село, Олександр завжди навідувався у школу, щоб привітатися з учителями, поділитися своїми думками: « У нього було що сказати всім. Люди тягнулися до нього, а він до них. Він буде прикладом для нас всіх. Ми його завжди пам’ятатимемо».

Класний керівник сказала, що їй дуже важко говорити про Сашу у минулому часі: « Я не можу забути того хлопчика, якого взяла у 7-му класі. Це був дуже скромний хлопчик, тактовний, чесний, добросовісний, працьовитий і відповідальний – якщо скаже, що зробить, значить зробить. Він весь час досягав свого».

Людмила Прокопечко , ініціатор і організатор відкриття меморіального знаку, кандидат у народні депутати. Але, як нас запевнили, це не агітаційний захід. Пані Людмила активна учасниця двох Майданів, як волонтер багато їздила на схід, допомагаючи АТО. У своєму слові вона сказала: «Ми зможемо зберегти мир, коли розумітимемо, що Україна наш спільний дім, що це наша земля, що ми тут господарі. Тому не маємо права нікому дозволити стати на нашу землю своїм чужим загарбницьким чоботом. Саме за це поклав своє життя наш земляк Олександр Гуменюк».

Меморіальну дошку відкрили дружина та сини Героя під звуки пісні «Пливе кача». Захід завершився виконанням гімну.

Сім’я побувала у класі, сини посиділи за партою, за якою сидів їх тато.

– Мені здається, що я тут вже колись побував,- мовив один із синів, коли ми виходили з класу.

Село, у якому зростав Олександр Гуменюк

На жаль, на заході було небагато односельців. Багато хто вперше почув про відкриття меморіальної дошки на ринку, де відзначали День села. Від ринку до школи далеченько і тому на захід встигли не всі. Зате приємно було побачити багато симпатичних, серйозних, відкритих облич школярів.

У розмові з директором школи дізналася, що на даний час у школі 192 учні, яких навчають 28 учителів. Поруч, у старому приміщення школи, знаходиться недавно відремонтований дитячий садочок, який може скласти конкуренцію багатьом столичним садочкам. Сюди водять 56 діток. Школа бере свій початок з 1912 року. У 1977 році побудована нова, з басейном, який вже давно не функціонує і про який залишився хіба спогад про минулу велич.

У селі, в якому проживають 1800 громадян, є Свято-Покровський храм з півтораметровими стінами. Така товщина зумовлена тим, що його почали будували суворівські війська, очевидно, бачачи храм і як фортецю. Але збудували лише вівтар. У наступному, 19 столітті, будівництво було завершено. Минулого року храм відремонтували. Настоятель каже, що новий подих храм дістав після газифікації села три роки тому. Зараз це окраса села, бані якого видно здалека.

На території храму розташований музей, відновлена криниця.

Проблемою села, як і всюди, є безробіття. Люди виживають, як можуть, в основному завдяки вирощуванню овочів, фруктів. Тримають корови, здають молоко. Експедитор, яка купує у селян молоко для молокозаводу, говорить, що минулого місяця люди продали 700 літрів ( у літні місяці здавали до двох тисяч). Таку різницю пояснює тим, що на Покрову приїдуть додому багато дітей, які живуть у містах і заберуть припасені для них масло, сметану, сир тощо.

Хати, у яких живуть ясенуватівці, чепурні, побілені, пофарбовані. У дворах – порядок.

Ми, а це крім сім’ї Гуменюків, ще волонтери Володимир Щербінін та Богдан Яворський( які, залишивши свої роботи, повністю занурилися у допомогу АТО), дісталися Ясенового близько 10-ї ранку.

Спочатку побували на Дні села. Урочистості відбувалися на ринку. Концерт уже йшов до завершення, великий казан з рибною юшкою був з’їдений , місцевий жіночий гурт «Лебідонька» доспівував свої пісні. По периметру базару вишикувалися возики з кіньми, працювала надувна гірка, діти ласували цукровою ватою.

З приємністю відзначила, що моє бачення сільської глибинки на Одещині ( 200 км до Одеси, 20 км до райцентру Любашівка) як до наскрізь русифікованої, розвіювався. Україномовне, повне власної гідності село. Тому питання, яким задавалася, їдучи на батьківщину Олександра Гуменюка, а саме: звідки витоки його українства, високого патріотизму, ставав зрозумілим. Він був плоть від плоті від цієї землі, від цих людей. Додамо його особисті чесноти і нічого дивного не має. Все закономірно для такої чесної, цілеспрямованої особистості, як Олександр.

Односельці, з якими говорила, плачучи розповідали, що не хочуть вірити, що його вже не має на цьому світі. Кожен говорив про його людяність, простоту. Кожен старався пригадати щось особливе. Одна жіночка згадала, як на запитання, звідки так рано біжить, сказав, що з сусіднього села. А до нього – 12 км.

Сини, дружина побували біля хати, у якій зростав їх батько, чоловік. Там чудова аура, яка відразу передалася синочкам. Вони защебетали, заусміхалися. Сам невеличкий будиночок теж особливий – стіни виставлені з плиток, на яких зображені виноград, квіти. Зараз там ніхто не живе, але пані Олена планує відкрити у ньому музей.

Сім’я

Ще в Коцюбинському, коли сини Гуменюків Максим, Святослав і Олег сідали в машину, почула їх незакінчену розмову: «Тато зробив би…».

Олександр був щасливим, коли вони народилися, – каже дружина Олена. Жили ми Києві, в холостяцькому гуртожитку вп’ятьох у десятиметровій сирій кімнатці без всяких зручностей впродовж 2,5 років. Діти хворіли. Нарешті отримали у Коцюбинському чотирьох кімнатну. Олександр, вийшовши на пенсію, був щасливим, бачачи, як ростуть його синочки.

Олександр Гуменюк був причетним до козацького братства бойового Звичаю Спас. Його товариш Віктор Заворотній говорить : « Жити по совісті і по правді непросто. Але Саша так жив».

Часто забирав на заняття синів. ««Оселедці», які носять хлопчаки – це їх особистий вибір, зроблений років два тому, – каже пані Олена. – Ми не перечили». У мирний час вона з чоловіком виїжджала як вихователь у козацькі табори. Це була їх стихія – здоровий, активний відпочинок.

Дорогою розказує про чоловіка, про себе, про життя з ним.

Олександр був у матері пізньою і єдиною дитиною – народила його у 39 років. «Любов до сина у матері була безмежною»,- продовжує пані Олена.

Після школи Сашко поступив в Одеський політехнічний інститут. Але манила військова служба і він поступає у Рязанське повітряно-десантне училище, елітне на той час. Коли служив у Прибалтиці, під час протесту в часи перебудови, відмовився розганяти мирних демонстрантів саперними лопатками. Звільнили. Повертається в Україну. Проблеми з відновленням на військову службу. Лист до Президента Кравчука. Дістає дозвіл. Служба у гарнізоні на Одещині.

У гарнізоні вони і познайомилися – Олена теж там працювала. Вона виховувалася у сім’ї, де до тодішнього устрою відносилися доволі скептично. Батько так і не дав згоди на свій вступ до комуністичної партії, що відбилося на його кар’єрі. Вона виховувалася у сім’ї болгарина і росіянки. Її маму після війни з учительським дипломом направили разом з тисячами інших дівчат-росіянок в Україну «асимільовувати» місцеве населення.

Олена повністю прийняла погляди свого чоловіка і у всьому його підтримувала. Служачи у війську, Олександр до свого диплому додав ще два.

Зараз її синам по 11 років. Коли було по чотири рочки, серйозно захворів один з них. Щоб його не травмувати, не стали віддавати двох у школу – всі вчаться екстерно. А ще вчаться у музичній школі.

Олександр всією душею підтримав Майдан Гідності. Він звільнився з роботи і повністю занурився у його стихію. Маючи велике коло знайомих у військових верхах, їздив по частинах, агітуючи не виконувати накази по розгону Майдану. Працював на випередження.

А потім сам став створювати батальйон «Київська Русь». До нього потягнулися майданівці. І не тільки. Йому довіряли. Він знав свою справу, був рішучим і надійним. Після передислокації у гарячу точку у його батальйоні не було втрат. Перша втрата – сам Олександр і його охоронець. Російський снайпер знав у кого стріляє. Пані Олена вважає, що смерть її чоловіка була кимось заздалегідь спланована.

У Олександра було багато друзів. Всі зараз їм допомагають. І не тільки друзі. Один чоловік, здавалося, що далекий від Майдану, подарував ще за життя Олександра , машину. Вони тоді вирішили, що «Київській Русі» вона більш необхідна. Другу машину подарували вже персонально їй після загибелі чоловіка. Продала. За виручені кошти збирається купити для батальйону чотири снайперські гвинтівки. Створює благочинний «Фонд імені Олександра Гуменюка», який допомагатиме тим, кого доторкнулася війна.

Недавно з бучанськими волонтерами побувала у Дебальцевому в батальйоні, яким керував її чоловік. Зараз батальйон «Київська Русь» відводять на відпочинок у «Десну». Олена Гуменюк з нетерпінням чекає моменту, коли знову зможе побачити бійців, якими так по-батьківськи опікувався її чоловік і які так і називали його – «Батя».

Данута КОСТУРА

no images were found

span

Popularity: 6% [?]