Анатолій САВАТУ
20-річний досвід розвитку громадянського суспільства в Україні вкотре доводить, що громадам не варто в усьому покладатися лише на державу, коли мова йде про облаштування власної території комфортного проживання.
Нині, напередодні реформи місцевого самоврядування, громадияк ніколи мають вчитися дбати про себе і формулювати для влади (в т.ч. місцевої) завдання щодо розвитку територій, адже, як не дивно, і дослідження це підтверджують – влада не має чіткого уявлення про те, що насправді потрібно людям.
Давайте, нарешті, чесно поговоримо про те, чому в Ворзелі не створені, або взагалі демонтовані окремі системи суспільної комунікації, а офіційні селищні ЗМІ та інтернет-ресурси існують лише формально?Чому кожен живе сам по собі, ніхто нікого не чує, не бачить, не прислухається? Чому далеко не бідні люди, серед яких і народні депутати, маючи тут маєтки, не дбають про Ворзель не те що як про курорт, а навіть про його загальний вигляд? Чому відсутній центр управління громадою за участюпредставників громади, її моральних авторитетів, коли депутатський корпус з причин як економічного, так і політичного характеру на цю роль явно не витягує?
Чому ми упродовж двох десятиліть не можемо дійти згоди, в чому ж насправді місія Ірпеня й Ворзеля? Чи має Ворзельвідродитися як центр оздоровлення і реабілітації, чи судилося йому перетворитися на так званий «спальний мікрорайон» великого міста?
Чому й донині у селища немає Генерального плану розвитку, хоча гроші на його розробку з нашого з вами бюджету списувалися вже кілька разів? І хто за цим стоїть?
Якщо мова про Ворзель і Ірпінь як центри медичної реабілітації і оздоровлення, науки і культури (згадаймо про Будинки творчості письменників і композиторів), то мали б дбати про екологію, ландшафт, історико-культурний потенціал, оздоровчі заклади і персонал, який має досвід такої роботи. А натомість все це нищиться разом із лісовими насадженнями. А на березі селищного ставу, улюбленого місця відпочинку людей, навіть своєрідного бренду громади, виділяються земельні наділи під забудову?
Чому разом із сумнівно законним багатоповерховим будівництвом не вирішуються питання єдиної комунальної мережі водопостачання та каналізування?
Чому так і не спрацювала ідея розбудови у Ворзелі філіїКиєво-Могилянської академії, адже плани щодо перенесення навчальних будівель до передмістя Києва були реальністю, а наше селище автоматично набувало б статусу академічного містечка?
Чому діючі санаторіїВорзеля – платники податків до місцевого бюджету, самотужкиб’ються за власне виживання, а влада цього начебто і не бачить?
Чому в мікрорайонах Кичеєве та Учгоспвідсутні хоча б зародки інфраструктури, хоча за канонами цивілізованого суспільства весь соціальний пакет мав би перебувати в межах пішохідної досяжності? Де пішохідні доріжки і тротуари?
Очевидно, що відповідь найнятих нами до селищної ради менеджерів – управлінців буде наступна: немає коштів. То чому ж тоді головний ресурс громади, який би міг стати бюджетоутворюючим – ворзельська земля – безкоштовно роздається зовсім не мешканцям Ворзеля, і без усіляких інвестиційних умов? А ті, хто володіють великими наділами під вивісками Дитячих санаторіїв та оздоровчих таборів, ніяк не займаються їх розвитком, а дозволяють заростати бур’янами? І ще – чому більшість суб’єктів господарювання, розташованих в селищі, мають юридичні адреси поза межами селища? Хто з наших менеджерів хоча б пробував вести з ними діалог?
Отже, тематична палітра майбутнього спілкування достатньо об’ємна. То давайте хоча б спробуємо розібратись, чому навколишні поселення динамічно розвиваються, а Ворзель щозими загрузає в снігах, а щоліта ховає голову в бур’янах?
Анатолій САВАТУ, голова Ворзельської спілки ліквідаторів-інвалідів ЧАЕС-1986р., координатор проекту
газета “Про Ірпінь” спецвипуск №1 “Відверто про Ворзель” 25 – 31 серпня 2014 року
Popularity: 2% [?]