Данута КОСТУРА

Минулого тижня в Ірпінському храмі Різдва Пресвятої Богородиці знову переселенці отримали продуктові набори. І знову – від міжнародної організації «Лицарі Колумба» за сприяння благодійного фонду «Карітас» та Ірпінського громадського центру «Перспектива».

Саме «Перспектива», якою керує Оксана Попова, домоглася, щоб за наборами не потрібно було їхати до Києва, а їх привозили в Ірпінь. Цього разу роздали 330 продуктових наборів.

Настоятель храму отець Мирослав після недовгого Богослужіння, звернувшись до вимушених переселенців, сказав: «Ми всі є українцями, незалежно від того, якою мовою говоримо, до якого храму ходимо – чи до православного, чи до протестантського, чи до католицького. Ми завжди повинні пам’ятати, що є дітьми одного Бога, однієї землі, незалежно від того, звідки приїхали наші батьки – чи з-за Уралу, чи з Зеленого клину, чи Холмщини, чи з Підляшшя, чи з Галичини. Ми завжди повинні пам’ятати, що у нас один стрижень – наша земля.

Запитаймо, наприклад, нашого найближчого сусіда – поляка, і він скаже , що для нього на першому місці стоять Бог і Держава. Ми можемо говорити, що нам держава нічого не дала, навпаки – забрала пенсії, набавила за комунальні послуги. Але такі критичні моменти, які переживає наше суспільство, переходили інші народи. Ми маємо самі побудувати правове суспільство, яке любить Бога і свою державу».

Начальник Управління праці та соціального захисту Володимир Зброжек зауважив, що йому добре знайомі проблеми переселенців, бо він теж переселенець із Прип′яті. Але тоді був невидимий ворог, а нині рвуться снаряди. Зараз в Ірпінському регіоні проживає більше 4000 переміщених осіб. Він закликав підтримувати одне одного й від імені адміністрації подякував благодійникам.

Фінансовий секретар Ради офіцерів «Лицарі Колумба» Сергій Заглоцький висловив сподівання, що ця невелика допомога хоч трохи зекономить кошти переселенцям і запевнив, що вони щодня моляться, аби чимскоріш настав мир і вимушені біженці змогли повернутися до своїх домівок.

Декілька історій переселенців

Іноді ми чуємо нарікання місцевих мешканців на біженців – вічно невдоволені, скаржаться на державу тощо. Чимало претензій небезпідставні, хоча є люди, яким ніхто нічим не вгодить, вони запрограмовані на постійне невдоволення і невдячність. Проте ми якось не задумуємось, що за цією грубістю може стояти і розпач, і тривога.

Я спілкувалася з багатьма переміщеними. Як правило, вони поводилися гідно, говорили якось відсторонено про те, що довелось пережити. Багато хто з них вже не хоче повертатися додому, інші тим тільки й живуть.

Подружжя викладачів з десятилітнім сином виїхало з Донецька, як тільки побачили, до чого йдеться. Під їхніми вікнами у центрі міста сепаратисти активно творили ДНР. Живуть зараз у Гостомелі, чоловік влаштувався на роботу, звичайно, що не на викладацьку. Дружина з сином удома. Дуже хочуть повернутися додому.

66-річна Тетяна приїхала з Луганська у червні минулого року. Проживає разом із двома внуками, один з яких має психічні розлади, в Ірпені у двокімнатній квартирі у своєї сестри. Рішення про від′їзд визріло, коли побачила, як на плаский дах будинку, в якому працювала, піднімається босий чеченець із довгою, до живота, бородою. Злякалася. Вдома навмання відкрила Біблію і прочитала: «Їдь». Пані Тетяна у великій тривозі – сепаратисти разом фз документами і паспортом забрали машину, якою її донька разом із цивільним чоловіком хотіли виїхати з міста. Чоловіка побили, їй теж повибивали зуби. Дали документ, що вони – мешканці ДНР. Зараз чоловік одержав повістку у деенерівську армію. Донька влаштувалася на роботу прибиральницею у школі, але з грудня не отримує зарплатні. Пані Тетяна, якщо вдається, допомагає їй продуктами.

Родом вона з Ворзеля, у 18 років вийшла заміж за військового. Тут народилася її донька і один з онуків. Тут – могили батьків. Мала надію, що її поселять в одному з корпусів занедбаних ворзельських санаторіїв. Але  згодом зрозуміла, що надії марні. Дуже хоче мати окремий куток, сподівається, що донька все-таки приїде. Далекий родич запропонував стареньку хату без світла і газу в Іванківському районі, де вже 15 років ніхто не живе. Їздила, дивилася…

Оксана Попова – наочний приклад дієвості вислову: «Хочеш допомогти собі – допоможи іншим». Вона – мати трьох дітей, у минулому працювала в  міжнародній інвестиційній компанії. З рідного Донецька виїхала 30 серпня – чекала до останнього, сподіваючись, що до початку навчального року настане мир, що всі зрозуміють, що дітям потрібно вчитися і це «неподобство закінчиться». Не закінчилося. Жили то в одних, то в інших родичів, не розпаковуючи свої сумки. Чоловік, який займається будівельним бізнесом, залишився закінчувати об’єкти. Але 1 грудня у кімнату, в якій він спав, влетів снаряд. Матрац перекинувся й накрив собою її чоловіка. Це й врятувало йому життя. Квартира знищена.

Залишивши все рідне і звичне, Оксана впала в депресію. Одного разу побачила жінку з табличкою, на якій було написано, що вона тільки що приїхала з Донецька і їй ніде ночувати. Вирішила допомогти. Згадала, що вдома була волонтером – допомагала онкохворим дітям. Підтримуючи інших, зрозуміла, що це – її шлях. Кудись поділася й депресія. Подружилася з Ірою, яка стала її надійною помічницею. Згодом створила разом з однодумцями громадський центр «Перспектива», який займається переселенцями. Багато приділяє часу їхнім дітям – «які цінності ми зараз їм запропонуємо – такими вони будуть. Ми показуємо, наскільки багата й красива наша Вітчизна, який красивий наш фольклор, возимо їх у музеї, на екскурсії».

Біля нас проживають люди, на долю яких випали тяжкі випробовування. Вони потребують нашої підтримки, бодай на рівні слова і тих простих дій, на які здатен кожен із нас.

Данута КОСТУРА

no images were found

Popularity: 2% [?]