Данута КОСТУРА
Події, які відбувалися 23 роки тому для багатьох з нас залишилися найсвітлішими, найщасливішими – на наших очах творилася новітня історія України.
Коли впала імперія – цей колос на глиняних ногах, вивільнилася енергія людей, яка до того була скована страхом, фальшивістю, дволикістю, що панувала на її території.
Настали часи мітингів і різноманітних перебудов. Створювалися різні партії, організації. Ламалася , здавалося, непорушна система, розвіювались міфи, виплекані комуністичним режимом.
Незалежність не прийшла до нас як манна небесна, як прийнято зараз говорити. Бо до цього була Українська Народна Республіка, з масовим знищенням більшовиками українських патріотів, Голодомор, знищення української інтелігенції, Українська Повстанська Армія і тотальна зачистка режимом підозрілих. У шістдесяті раптом прориваються нові паростки волелюбства і знову тюрми, заслання кращої частини українського народу. Саме шістдесятники стали головним рушієм змін 80-90-х, стали трибунами, за якими йшов народ.
Неначе струмінь свіжого повітря у затхлій кімнаті, почала звучати правда на літературних вечорах, на спочатку, нечисельних мітингах. І яке ж то було щастя, коли мітинги приростали новими людьми, згодом вилившись у потужні процесії.
Мабуть молодші сучасники зрозуміють нас, тодішніх, коли порівняють свою емоцію на Майдані з тією, яку відчували ми на мітингах, під час створення осередків української мови, Руху, беручи участь у ланцюзі Злуки, величного походу у Запоріжжі, присвяченому 500-літтю козацтва. Благословенні часи.
А підняття прапорів! Спочатку несміливо, поодиноко біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Києві, згодом синьо-жовтий колір заполонив майдани. Але він не був офіційно затверджений, був нелегітимним.
24 липня 1990 року було піднято Національний Прапор над Київською міською радою. Перед підняттям прапор освятили на території Софії і пронесли вулицями Києва. За прапором йшло близько 50 тисяч осіб.
Йшла і я, щасливо розмахуючи своїм прапорцем. Бо теж був освячений – стояла тоді поруч і підставила свій. Саме його, піднімала на перших мітингах, тамуючи острах. Був, неначе, талісманом.
1-5 серпня 1990 року Народний Рух та Товариство української мови організували відзначення 500-ліття Запорізького козацтва . На одному з мітингів вдалося вкласти у руки тодішньому Голові Верховної ради Івану Плющу, який був присутній на цьому заході, цей свій прапорець. Щастю не було меж. Особливо, коли дізналася, що він не позбувся його, а залишив у машині.
23 серпня 1991 року, після провалу путчу в Москві, група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор у сесійний зал Верховної Ради,. На знак цієї події ми відзначаємо 23 серпня День Прапора. 4 вересня прапор було піднято над будинком парламенту. 18 вересня Президія ВР своєю постановою надала йому статус офіційного. 28 січня 1992 року ВР прийняла постанову « Про затвердження державним прапором України Національного прапора ».
Нагадаємо, що у Ворзелі синьо-жовтий прапор замайорів 1 вересня 1991 року. На педнараді Вадим Кисленко запропонував підняти його на шкільній лінійці. Колектив проголосував.
Ці 23 роки не були марними. Виявилось, що як не старалася наша північна сусідка зі своєю величезною п’ятою колоною нас знесилити духовно і фізично, народ піднявся на захист своєї землі. На жаль, з параду, присвяченому Незалежності, військо і техніка будуть змушені йти на фронт.
Данута КОСТУРА
газета “Про Ірпінь” спецвипуск “Відверто про Ворзель” №1 25 – 31 серпня 2014 року
Popularity: 2% [?]