Данута Костура

Недавно у ворзельську бібліотеку зайшов Максим Петрович Кравець і запитав, чи виписувати і на цей рік газету «Літературна Україна». Бібліотекар відповіла ствердно. Виявивши ще десь років 5 тому, що вона у бібліотеці відсутня, почав виписувати її щорічно. Максим Петрович поспішав у санаторій «Перемога», де ансамбль «Хортиця», учасником якого він є, давав концерт. Давно хотілось познайомитись з цим чоловіком поближче, та все якось не випадало, хоча зустрічались з ним по-декілька разів на тиждень на почті, забираючи газети.

Максим Кравець ( третій зліва) разом з сім’єю

І от, нарешті, я у охайному домі Максима Петровича. Думається, що ця чистота і порядок є не тільки заслугою доньки, будинок якої поруч, але і самого господаря.

Народився у 1922 році на Київщині, у селі Тернівка, Кагарлицького району, де чорнозем у З метри завтовшки. Голод, який йому довелось пережити, стер з пам’яті все яскраве і щасливе. Сім’я із 4-х осіб вижила завдяки картоплі, декілька відер якої активісти все ж залишили, забравши все зерно. Батько працював на свинофермі, де було з десяток свиней. Одного разу Максимко забрався туди і наївся перегону з молока і конюшини, приготовленої для поросят. їжа була така смачна, що смак пам’ятає досі. А от пару жмень квасолі, яку він випадково знайшов під коморою і які тут же з’їв, відбили охоту впродовж десятиліть, навіть, дивитися на неї. У колгоспі працювало десь 5 трактористів. їм видавали хліб. Один селянин, зібравши останні сили, вихватив у одного з них окраєць і почав їсти. Тракторист вдарив і чоловік помер на місці. Сусіди, що жили поруч вимирали цілими сім’ями. Одна жінка вивезла і поховала п’ятеро із семи своїх дітей, а потім померла сама. її вже забрав дід Назар – кожен день його підвода була заповнена померлими. Сусіду – столяру залишили корову. Одного разу його доньку вирвало і сусідська дівчинка тут же все це з’їла на очах у Максимка Двічі він був на межі життя і смерті. Перший раз, коли батько приніс частину здохлого від якоїсь хвороби коня, мати зварила і вони наїлись. Вдруге, коли вже зовсім обезсилений, спухлий лежав на долівці і просив маму нарвати зеленої цибулі, яка починала пробиватись на весні. Якось збудився від голосного материного плачу і викриків «ні».Виявилось, що батько говорив про сім’ю односельців, які ніби-то поїли двох своїх дітей, тому живуть. А вони самі ще молоді… І тільки недавно зрозумів весь жах цих слів.

Про це важко було слухати, а ще важче писати. Але потрібно хоча б для того, щоб зупинити істеричні викрики, що голоду не було. Або вже зовсім дикі порівняння тих часів з теперішніми: « А що, зараз голоду не має? От скільки повиїжджало». І думається тоді, де ж ці люди живуть? Невже не здатні нічого осмислити? Чи, може, чогось бояться і це якийсь свого роду захист перед таємницею, якою володіють? Замість того, щоб зненавидіти ту систему, яка прирекла одних на голодну смерть, інших – ради спасіння своїх сімей, себе на вчинки негідні. Не хочеться їх осуджувати. Вони несли у собі (а деякі передали дітям) цей біль, ганьбу через все своє життя. Навіть, якщо були і є успішними людьми. Тільки от навіщо вдаватись до таких ганебних заяв.

Максим Петрович продовжував свою розповідь. їх сім’я вижила. Пішов у четвертий клас. Семирічку закінчував у Ліщинці, 8-й клас – у Кагарлику. У 9-й не пішов – нічим було платити за квартиру.

У1938 році завербувався на Донбас, але мав мало років, то відправили назад. У Василькові пристав до земляків – працювали на залізниці. Але восени робітників розпустили – у палатках, в яких жили стало холодно. Дома працював у колгоспі, підміняв секретаря сільради, бо був найграмотнішим на селі. А у сороковому став заступником начальника почти.

14 липня 1941 року мобілізували на фронт. Попав у 301 стрілкову дивізію, 1052 стрілковий полк. Обороняв Київ. Був зв’язковим – переходив Дніпро у місцях, відмічених тичками місцевими жителями. 18 вересня німці зайняли острів, де була розташована його рота. Попав у полон. Опинився у Білій Церкві. Звідти кагарлицький староста забрав земляків додому. Женився. Народилась донечка. Коли через 8 місяців померла, тут же був забраний у Німеччину. По дорозі втік. Знову забрали. Знову втік. Коли забрали втретє, втекти вже не зміг. Опинився на шахтах у Польщі. Через 3 місяці зробив спробу втекти. Спіймали, відправили в Освенціум. Витатуювали №179977. Акуратні доріжки, акуратна травичка і піч, у яку відправляли знесилених. Довести до знесилення було просто – не так глянув і стрибай навприсядки доки не впадеш. І це кандидат у піч. Працював у кам’яному кар’єрі. Годували гнилою картоплею. Пробув там місяців зо два, а потім тюрма у Заксенхаузені. Працював у глиняному кар’єрі. У тюрмі були чехи, поляки, німці. їм дозволялось отримувати від рідних посилки. Десь через рік повернули туди, звідки втікав. Видали його ж таки одяг, ще й додали інший. Кормили порівняно добре. Жив у гуртожитку. Будував нову шахту. Там і полюбив роботу шахтаря.

У1945 році радянські танки зайняли місто. Танкісти поселились у гуртожитку. Екіпажу, що жив з ним потрібен був ще один танкіст. Максим Петрович попросився до них. Взяли. Невдовзі ним зацікавились. Розказав, що та як. Командир роти, почувши, що був у полоні, запитав, чому не застрелився. Забрали зброю і відправили у запасний полк. Там зібрали зо 30 двадцятитрьохлітніх «стариків» (решта мали по 18), дали гвинтівку і наказали брати висоту. Двічі вистрелив, а на 3-й затвор не відкривався. – Кричи «ура» і наступай – приказав командир. їх поливали вогнем, вони падали. Куля попала у кістку ноги. Впав. Кругом одні вбиті. Через деякий час підійшов чоловік у бушлаті і почав тягти його по борозні. На дорозі стояв віз із раненими, який і відвіз усіх у палатку.

Так закінчилась для Максима Петровича війна. Відправили у Ворошиловград. Перший раз, коли наложили гіпс, нога стала коротшою на 12 см. Прийшлось ламати, трохи вирівняли. Після останньої операції чудом залишився живим. Там і зустрів День Перемоги

Вернувся у село. Отримував, як і всі пенсію. Через 2 роки її зменшили до 14 рублів, бо був у полоні. Переїхав у Ржищів, де дружина вчилась у педучилищі. Працював інспектором, будівельником. Хотілось вчитись. Закінчив 10 класів вечірньої школи і у 1954 році поступив у КПІ. Через 10 років, загітований знайомим, опинився разом із сім’єю у Воркуті. Там уже міг працювати на любій його серцю шахті. Вийшов на пенсію. У1972 році разом із сім’єю поселився у Ворзелі.

От уже впродовж 20 років їздить у Ірпінь на репетиції хору ветеранів війни і праці «Пам’ять». А ще співає у чоловічому ансамблі «Хортиця».

На кінець своєї розповіді запропонував Максим Петрович послухати декілька пісень у його виконанні. Голос у нього звучить ще сильно, напрочуд вишукано і вивірено. Закінчив піснею «Осіннє золото». Ідеальний слух. Чудове виконання. І ні одної фальшивої ноти.

23 10-08      Данута Костура

Popularity: 6% [?]