У серпні 2000 року у м. Ірпінь було перепоховано прах отця-диякона Степана Мамчура, політвязня. Подаємо спогади про Степана Мамчура його побратимів Євгена Сверстюка, Валерія Марченка,Гілеля Бутмана, Семена Глузмана, Зіновія Антонюка, Івана Світличного.
Уривок із інтерв’ю з Євгеном Сверстюком
Безумовно, Василь Стус був героєм, і його зовсім не треба героїзувати. Бо у нас тепер знаходиться дуже багато цуциків, які вискакують на п’єдестал і вдають із себе левів. Стус же був людиною цільною до кінця. І я мушу сказати, що подібних людей я більше не зустрічав. Були на зонах праведники — люди, які вміли мовчати про свої болі і дбати про ближнього. От, скажімо, був такий чоловік Степан Мамчур з Волині, який помер при мені в 77-му році у лагері. Це був інший тип героя. Чоловік, який світив іншим. Але таких людей було небагато.
Журнал “Універсум”, № 11-12 (85-86), 2000.
Стаття “Колективний гріх чи відповідальність кожного”
…
У місті Ірпіні на Київщині було перепоховано прах отця-диякона Степана Мамчура – одного зі справжніх подвижників духу, рукоположеного Патріархом Йосифом Сліпим. Отець С. Мамчур був чесним християнином, повстанцем, зразком служіння Богові й Україні для табірних побратимів по нещастю, яких щоденно надихав на боротьбу. Прощання з ним відбувалося в греко-католицькій церкві Святого Миколая, що на Аскольдовій могилі в Києві, протягом 23–25 серпня.
Газета “Арка”. № 8 (вересень 2000 р)
Євген Сверстюк
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ СТЕПАНА МАМЧУРА
Серед людей, з якими збігалися і розходилися наші стежки, найбільше залишаються в пам’яті ті, що світились і випромінювали. Таким засвітився мені весною 1977 року Степан Мамчур.
Табірний режим того пам’ятного року закручувався. Несподіваний виклик “з речами”, воронок, варта, пси, довга ніч у воронку і, нарешті, здогад: мене перекинули з Кучинського табору 36 у Всехсвятський 35. У зону 35 впустили мене під вечір. Посеред засніженого пустельного майдану – купа чорних бушлатів. Гуртами стояли зеки після вечірньої перевірки і шугав холодний, в’їдливий вітер. Обступили дружно, розпитували стримано. Виявилось, вчора звідси забрали Івана Світличного, Семена Глузмана, Валерія Марченка та Ігоря Калинця. Ясно, їх чотирьох перекинули в зону 36, а мене сюди – щоб не зустрілись. Для табору 35 то були не просто чотири зека. Але раптове вихоплення на етап – то стиль життя таборів.
Але мене вразив незвичний режим зони. Я запитав:
– Що, у вас збирається стільки народу, вільно собі розмовляють – і ніхто не розганяє?
– Так, у нас це звично.
Звично то звично, але треба знайти ту людину, яку можна про все розпитати, хто є хто у тих гуртах, що тут і як заведено? Від самого початку я зупинився на обличчі мовчазного худорлявого чоловіка, який уважно дивився і приязно посміхнувся. «Інтелігентний сільський псаломник», – подумалося мені. Він зябко щулився. Старезна руда барашкова шапка на ньому була явно ще з дому (на 36 зоні можна було носити тільки казенні), й обличчя було наче давно знайоме.
– То ви з Сільця на Горохівщині? Тоді я ваш сусід, я з Локач – ближче до Сокаля…
Але виявилось, що він був не просто моїм земляком – він був саме тієї «совістю зони», через яку Іван Світличний порадив би мені знайомитись з новою зоною. 35 табір мав свою традицію затяжної, таємної і явної війни з владою. Війну вели, звичайно, молодші в’язні, дисиденти, а окремі старші були ніби прикриттям: вони роздобували інформацію (наприклад, про обстеження, черговий обшук, про те, на кого зараз спрямований посилений інтерес начальства), переховували папери (старих менше обшукували), підживлювали (їх менше карали «позбавленням ларька»)
За кілька днів я відчув, що і для українців, і для жидів, і для вірменів, і для литовців – для всіх пан Мамчур – це ім’я особливо шановане.
В зоні було ще з десяток людей з українського, литовського та естонського націоналістичного підпілля. То були, як правило, люди чесні, а роки підпільної боротьби за національну ідею поклали відбиток на все їхнє життя.( на фото : отець Павло Василик, отець – диякон Степан Мамчур, православний священник з Росії, отець З. Карась, отець Я. Сірецький, отець Денис Лукашевич Мордовія, 1963 рік)
Проте ж в кожного були свої слабості: той зовсім замкнутий, той багато говорив, маючи свою нав’язливу тему…
Виявилось, що пан Мамчур не сміє мати слабостей. Він чаю майже не п’є, про себе не говорить, інших не осуджує, з адміністрацією не контактує і ні з ким не конфліктує. Він уважливий до кожного, делікатний з усіма і хоче всім чимось допомогти. Зовні не видно, але відчуваєш, що він глибоко релігійний – релігія любови до ближнього пронизує всю його поведінку. Для себе йому нічого не треба.
В таборі гуртуються земляцтва й оцінка особи великою мірою залежить від того, як вона тримає честь своєї громади, як несе ім’я своєї нації. Пан Мамчур був тим праведником, на якому стоїть добре ім’я українців, то було поза сумнівами. Він дуже переживав за слабкості окремих наших земляків, але висловити про це міг тільки прикладом власної поведінки.( на фото: о. Павло Василик, о. д. Степан Мамчур, невідомий)
Про своє минуле він говорив мало – за старою конспіративною звичкою говорити тільки те, що необхідно для справи. Я дізнався, що він з тієї групи підпільників з ОУН, які роздобули пашпорти і вписувалися в легальне життя на інших теренах під іншими прізвищами. Він з сім’єю оселився в Ірпені під Києвом. Там залишилась його дружина, здається, з дочкою і сином. Потім його знайшли – за тим же пашпортом – і забрали… на двадцять п’ять років. З якоюсь тихою радістю він говорив про свою сім’ю, наче натякаючи, щоб я не забув на випадок чого. Він відсидів уже 19, залишилось уже майже зовсім нічого… Мені теж залишалось 6, тільки 5 з них – десь на засланні у Східньому Сибірі.
Треба сказати, що про майбутнє ми не снили. Досвід давав нам усі підстави думати, що майбутнє буде переходом з однієї зони до іншої – з більш чи менш суворим режимом. Отже все життя було в тому, щоб гідно прожити день, стоїчно дивлячись у вічі долі.( на фото о. З. Карась, о. Павло Василик, о.д.Степан Мамчур Мордовія, 1963 рік)
Коли ми після роботи прогулювались, він швидко втомлювався, тихо говорив про важкий біль голови і йшов до бараку, щоб прилягти.
Тоді я зрозумів, чому його перестали виганяти на роботу і наче зовсім не брали до уваги: за медичними правилами, він уже чоловік списаний. З таким кров’яним тиском люди лежать у лікарні…
Боже, як цей делікатний чоловік умів триматися до останку! Як він збирав свіжі паростки зелені, щоб когось пригостити салатою…
Пригадую день останній. Після нічної зміни до їдальні ходили вже не строєм, а вільно, і не зранку, а десь біля одинадцятої.
Трапилось так, що тоді ми пішли з ним удвох. Величезна їдальна була зовсім порожньою. Ми перехрестились, проказали коротеньку молитву і сіли. Ми принесли на свій столик по мисці кислуватої ріденької пшоняної зупи. Вона не йшла в горло. Потім узяли з собою по кусочку хліба і пішли до бараку. Я вийшов на сонце з книжкою. Незабаром прибігає до мене молодий молдаванин Гімпу: з паном Мамчуром погано! Я пішов з ним до бараку, але на цей раз на дверях стояв жорсткий прапорщик, прозваний «хазяїн страна», і не пустив мене: «Ваша дверь на втором етаже, сюда нельзя!» На ліжку пан Мамчур лежав без пам’яти, біля нього калюжка від тієї ж зупи, руки обвислі до долу.
Потім Гімпу розповідав, що все почалося з нудоти. Пан Мамчур почав за собою прибирати. Потім кинувся до бушлату, витяг звідти зошит і непомітно для прапорщика передав йому разом з бушлатом. Потім упав на підлогу. Його поклали на носилки і віднесли до лікарні.
Стривожені, ми весь час заглядали крізь квартирку в умивальнику за рухом по той бік огорожі в лікарняній зоні. Була якась метушня.
Ми дізнались, що він помер, не приходячи до пам’яти.
Увечері великою громадою різних земляцтв зібрались за бараком, щоб не було видно з вишки, і провели громадянську панахиду. Всі були глибоко вражені смертю людини, яка передала кожному частку свого високого ідеалізму, своєї доброти і делікатности. Всі були одностайними і об’єднаними великою втратою. Степан Мамчур був своєю дорогою людиною. Пізніше ми зібралися у приміщенні у вужчому, більш вибраному колі. Працівники кухні пішли на порушення режиму і відчинили двері за годину до вечері. Тут зібралися представники від усіх земляцтв і говорили останнє слово на уявному похороні глибоко шанованого Мамчура, тіло якого було за зоною.
Я багато дав би, щоб ті розмови були підслухані і записані. Але було не до записування. Досить сказати, що черговий наряд прапорщиків прийшов до їдальні услід за нами, але стояв збоку і мовчки спостерігав та вислуховував усе до кінця. То теж честь, коли у твої слова вслухується служба конвою.
– Ну хорошо, а тепер розходитесь, – глухо сказав начальник наряду, один з найзліших прапорщиків. Потім, звичайно, я отримав свої 2 місяці ПКТ (внутрішня тюрма). Але в той день, здається, в тій атмосфері глибокого трауру вони теж тримались по-людськи і не зважились деренчати казанним голосом.
Трохи дивним було те, що мене адміністрація допустила розпорядитися речами пана Мамчура. Речі – це маленька, привезена ще з Мордовії дерев’яна валіза, в якій лежав «Кобзар», молитовник, переписаний рівним гарним почерком, пакет з фотографіями і вузлик з листами. Але особливо мене зацікавила книжка польською мовою в обкладинці від якогось офіційного московського німецькомовного видання. Обкладинка мала леґалізувати і маскувати релігійну книгу – Rekolekcje. На сторінках тієї книги багато підкреслень червоним олівцем, фіолетовим, синім чорнилом. Видно багато поколінь зеків з цією книжкою в руках стежили за Хресною Дорогою Христа і за хресною дорогою Синів землі. На фотографіях старші зеки впізнавали знайомих українських і литовських священиків. Потім я дізнався, що пан Мамчур належав до близького кола Митрополита Йосипа Сліпого.
Ту книжку, рукописний молитовник і ще декілька фотографій я залишив для себе, а решту спакував і передав адміністрації в благій надії, що все це повернуть рідним. Принаймні, це повернуть…
Тут виявилась невиліковна слабкість людини – вірити в якусь законність. Людина не може помиритися зі світом без будь-якого закону і цілковитої безвідповідальности. Якщо є таке положення, щоб віддавати родичам речі покійного, то чому ж не віддати? Адже родичі – не засуджені, щоб їх навмисно травмувати. Разом з тим я розумію, що маю справу з владою сили, а не закону. Та влада за неписаними законами кримінального світу свідомо і несвідомо замітає сліди людського життя. Вона звично знищує речі і всякі сліди, що могли б засвідчувати історичну пам’ять.
Після мого заслання я розшукав родину пана Мамчура в якомусь старому ірпінському гуртожитку. Дуже милі, сердечні люди. Вони нагадали мені чимось господаря дому, який ніде не був господарем. Дружина його приїжджала на його могилу. Вона отримала повідомлення про смерть, але жодних книжок чи фотографій чоловіка їй не повернули. Єдине, що залишалося синові і доньці, це молитовник, написаний батьківською рукою.
Книжку «Реколекції» наш спільний приятель П’ятрас Плумпа переклав на литовську мову. У мене з’явилась надія переслати її через Володимира Козака з Німеччини патріярхові Йосифові до Риму. Чи то натяки в німецькому тексті листа було схоплено, чи то наївно обкладинка викликала пильність, але книжку совєтська пошта вкрала і мовчанкою відповіла на всі мої скарги у вищі інстанції. Все буде схоже на розмову з псом, який проковтнув пиріг і вдає, що нічого не чує.
А це була чи не найдорожча реліквія в усьому дев’ятнадцятирічному спадку світлої чесної людини, яка взяла на плечі хрест української долі і з мовчазною гідністю несла його до останнього подиху.
Небагато було таких, що світили і ясніли в безпросвітній сірості зон і живили снагу людей своєю моральною енергією. Розповідали про Михайла Сороку – він теж раптово помер, і теж усі відчували – і зона, і конвой, – що відійшла велика душа. Смерть світлої особи втишує суєтні пристрасті і примиряє нагадуванням про людську долю, спільну для нас усіх. Степан Мамчур не був голосною, широко відомою постаттю. Він був тихим праведником, що залишає за собою прозоро-таємний слід і натяк на дорогу, з якою люди розминулись.
На жаль, на Захід не потрапили ті численні некрологи різними мовами, що їх проголошували над уявною могилою Степана Мамчура, а пізніше написали і зеки всіх національностей табору 35.
Вічна пам’ять йому, шляхетному посланцеві української землі у світ страждань і випробувань. Світла пам’ять і молитва за його добру душу! Усіма мовами в’язнів сумління, що ділили з ним спільну долю.
Урбана. 20.V1.91
З місячника “Визвольний шлях”
Валерій Марченко
ЦЕ НЕЗЕМНЕ ДОВГОТЕРПІННЯ
– У польській тюрмі сидіти було набагато легше, – зненацька втрутився добродій Степан, який, проходячи мимо, зупинився. Доти лише наслухав до нашої суперечки з капітаном Пацковим. Ішлося про умови утримання в концтаборах СРСР.
– Та звідки вам знати? – не розрахувавши в запалі полеміки на неспростовність відповіді, огризнувся ДПНК (дежурный помощник начальника колонии – рос.). – У Мамчура – 5 років ув’язнення за український націоналізм, – не без приємности я підтвердив компетентність свідка.
Щоб залишити поле непереможним, Пацков, якому дозволялося нести політичні дискусії з зеками, став переконано рахувати табірні доброчинності: в нас не б’ють, м’ясо видають за нормою і працюють, як на волі. Угледівши, що від хвіртки до приміщення наглядачів прямує хтось з офіцерів, він, пославшись на справи, хутко пішов геть.
На наші розпитування, як вони сиділи за Польщі, Степан Мамчур відповідав із сумовитою незворушністю. Втома на обличчях людей із понад двадцятирічним терміном часом здавалась просто кричущою.
– Ми були на своїй землі, широко листувалися та й побачення з родичами відбувалися без такої пекельної напружености, – звільна пригадував старий каторжник.
– З політв’язнів сиділи комуністи й націоналісти. Примусити працювати ніхто не мав права, і весь вільний час витрачали ми на самоосвіту та політнавчання. Прикупляти харчі надавалася змога необмежено, хоча й тюремний раціон не йде у порівняння з отим, що маємо тут. Але хіба варто зіставляти, чиє ярмо краще? «Була Польща, була Польща та й стала Росія», – закінчив він рядком пісні свій порівняльний екскурс до історії ув’язнень українців.
Згодом, коли ми якось слухали передачу народної музики з Києва, я поцікавився, що підтримувало його всі 5 літ до звільнення аж у 1939 році? Не письменник і не маститий політик, чиї справи помітні і чий дух може живитися підтримкою та схваленням багатьох. Рядовий член ОУН, якого посадили за переховування забороненої літератури, – і ось така затятість?
– Я сидів з однодумцями, – спокійно пояснив він. – Освічені й неписьменні, провідники й нікому не знані члени організації були полонені всенаснажною і безплатною ідеєю – звільнити Україну. Я молився за неї більше, ніж за себе. Отой дух волі перекреслював інші малоістотні матеріяльні пожадання. Ну, – хата, ну, – гроші, ну, – добре поїсти, але ж – під чужинецьким чоботом! Свідомість цього мучила, і я знав, що мушу щось робити, щоб змінити принизливий стан. А для того треба мати незганьблене відступництвом ім’я. Отак і сидів.
Восени 1941 року Мамчура після короткочасного вишколу разом з групою інших пропагандистів направили на багатостраждальні східноукраїнські землі. Завданням тих жертовних людей було ширити серед населення правду про національні права, необхідність національної згуртованости та опору всім окупантам задля вільної соборної Вітчизни. Задуми «жовтоблакитників» цілковито суперечили намірам німецьких визволителів, які стверджували, що тільки вони несуть нове життя та світле майбутнє. Під Винницею запідозреного в підривній діяльності Мамчура схопили гестапівці. Навчений на допитах у польській дефензиві, він зумів дати раду з фашистами. Не маючи доказів, його відпустили, і Мамчур повернувся до рідного села на Львівщині. Головна причина численних провалів та невдач учасників їхнього тодішнього рейду на Схід, на думку Мамчура, полягала у несприйнятті там звичних, загальнозрозумілих понять. Здичавілим від нечуваних більшовицьких репресій та голоду людям самостійність України здавалася згубною, ворожою ідеєю. І дуже часто на всі пристрасні заклики слухачі тільки безпорадно розводили руками: хіба що вдієш проти такої сили?
Що німці не втримаються, ставало ясно вже 1942 року. Перед очевидністю повернення більшовиків націоналістичне керівництво почало готуватись до тривалої боротьби, що, на мою думку, – згадував старий оунівець, – було єдино правильним рішенням. Захищати нашу культуру від канібальського руйнування, зберегти мову та віру, чинити якомога довше опір не знаному в історії винародовленню українців – того вимагала доба. І тим вимогам ми слідували, як зуміли. Більшовики тепер закидають: мовляв, ми не воювали, або мали контакти з фашистами. Неправда! Воювали і більш ніж достатньо. А що не стільки, скільки з Радянською владою, нехай вибачають. Треба бути сліпим і безумцем, аби витрачати сили на конаючого Гітлера, коли на нас сунула оскаженіла червона навала. Коли ось-ось мала розпочатися щаслива радянська дійсність з її масовими виселеннями до Сибіру, голодом, винародовленням… Ми скуштували всього отого, що раніше наші краяни на Східній Україні, але й «товарищи и братья» скуштували того, чого раніше не знали: земної відплати за злочини. Через це й піняться злобою, згадуючи наші національно-визвольні змагання. Через це ми й «кати», й «душогуби»: заважали, бач, нове життя будувати.
По війні засвічений оунівець, він мусів перейти на нелегальне становище. За завданням організації їздив по всій Україні, придивляючись, куди та як партія веде. Мав терміново опанувати російську мову, бо, коли в зрусифікованому Києві говорив по-українському, це привертало увагу. І, якщо на поблажливо-зверхнє «ви з села?» не давав ствердної відповіді, висловлювався наступній здогад «значить, ви з Західної?». І на обличчі співрозмовника з’являлась коли не підозріливість, то настороженість. Адже в тих краях були бандерівці, і де (навіть подумать страшно!) є такі, хто не хоче радянської влади.
Про той випадок на початку 50-х років у Львові добродій Степан згадував з просвітленим видом. Він стоїть у кімнаті оперуповноваженого райвідділу міліції, куди потрапив через безглузду необережність – перейшов вулицю у недозволеному місці – й ось сатанинське колесо, закрутившись, підминає під себе. У Мамчура не було документів. Його вже обшукали й не знайшли нічого вартого уваги: ключі, носовичок, декілька зім’ятих карбованців. На шиї у нього висіла ладанка з образом Божої Матері. Офіцер, неуважно виклавши на столі речі, спинив погляд на ладанці.
– Що це?
Степан пояснив.
– А-а, предмет культу-у, – іронічно прогув той і, взявши ладанку, злегка підкинув на розчепіреній долоні, розповідав Мамчур.
Я заблагав у Пречистої, щоб порятувала мене. Одразу по тому задзвонив телефон. Чолов’яга, зрозумівши, з ким говорить, виструнчився і відповів, що негайно йде. Він наказав затриманому, щоб сидів на місці, а сам вийшов. Перечекавши якийсь час, визирнув з кабінету. В коридорі нікого не було. Не гаючись, він проминув відстань до сходів і крізь проліт подивився на світлий прямокутник виходу. На дверях стояв міліціонер. Набравши якомога байдужішого вигляду, Мамчур пройшов повз останню перепону. На вулиці обличчя його враз змокріло від поту.
– Віра порятує і народ, – розглядаючи надіслану німецьку стерео-видівку із зображенням Ісуса Христа поміж 12-х апостолів, міркував уголос добродій Степан, – тільки вірити слід ревно, без сумнівів і, головне, всім.
По тому він оселився в Ірпені під Києвом. Тут мав перебувати на зв’язку. Вже одружений, з двома маленькими дітьми, Мамчур заходився давати раду з господаркою. Що то таке – вибудувати хату самотужки, без заощаджень, – можна лише уявити. Розшукати дефіцитні дошки та колоди, дістати цеглу, якої й близько нема у госпмазі, придбати цвяхів, котрі майже на вагу золота, а ще бляхи, а ще фарби… Працював з рання до ночі без спочину, щоб мати окрему хату, щоб бути напоготові. На роботі інженер, росіянин з Києва, ділився, як воював на Західній проти націоналістів та які вони запеклі, що не хотіли живими здаватися, та які лихі – заманулося, бач, відділитися.
– А що, то хіба недобре? – наївно поцікавився у свого начальника Степан.
– Мы никому не дадим развалить наше государство! – послідувала категорична відповідь.
Цей, як і безліч співплемінників, мешкав у його столиці, їв хліб, зібраний стражденними колгоспниками з його землі, але навіть не думав говорити з ним його рідною мовою. Вони знали одну мову – хамів, і через це вирішували за народ Мамчура, як йому краще жити. Вкотре вже змовчав, хоч від образи защеміло серце. Не в силі правда – засвоївши від перших кроків у боротьбі цю Біблійну мудрість, не раз мусив пригадувати протягом життя.
1957 року його заарештували. Питання щодо конспіративної організації у тоталітарній державі вирішувалось на користь останньої. На суді йому пред’явили звинувачення в антирадянській діяльності, участі в бойових операціях проти партизанів-ковпаківців, радянських парашутистів. Ворожою і, зрозуміло, такою, що підлягає суворому покаранню, було розцінено його працю станичного в мережі ОУН.
– Не розстріляли, але на 25 років білих ведмедів пасти відправили, – резюмував вирок суду добродій Степан.
Як не дивно, в таборі перший час відітхнув з полегкістю. Зникло граничне напруження, що ним жив довгі роки підпілля. Вже не мусив зважувати кожне слово, пильнувати, чи не шастають по сусідах та довкола хати кагебістські вивідувачі, потерпати за родину. На зоні ж у часи хрущовських пільг велося більш-менш стерпно. Працюючи, мав змогу заробити й надіслати дещицю згорьованій родині. В кількатисячному гурті політв’язнів, незрідка одверто непримиренних до рідної радянської влади, почувся нарешті – серед своїх. Тут для нього, як і кожного новака, розпочалося життя за новими табірними законами. Але Степанові Мамчуру не було потреби замислюватись над своєю подальшою поведінкою. Все було обмірковано й вирішено замолоду. Зараз він простував шляхом, де не існувало дороговказів, окрім єдиного непомильного. Добродія Степана, щиросердого й побожного, знали багато хто в Мордовії. Належав бо до того рідкісного ґатунку людей, на яких можна покластися за будь-яких обставин. Він з найперших у зоні підійшов тоді до Митрополита Йосипа Сліпого дістати благословіння і допомогти, чим здатний.
– Я стриг нашого Владику, – згадував мені багато літ згодом уже в Уральському таборі, – не хотів, щоб пащекувала на нього кумівська наволоч у перукарні. І ще на дієту я готував йому картопляні котлети, – посміхнувся – і стільки душевного тепла, стільки гордости за свою причетність до святости й чистоти світилося в його звернених у минуле очах, що мені мимоволі спало на думку: «Божиста сутність людини».
Минали дні, місяці, роки. Нескінченна низка років ув’язнення, що назбирувалися в десяток, два десятки… Зникала чоловіча сила. На баланді, без «підігріву» з-за дроту надто не напрацюєшся. З деревообробного виробництва мусив іти санітаром до табірного шпиталю. Можливо, там він був найпотрібніший. Бо мало кому вистачало терплячости доглядати чужих людей, і лише Мамчурові з його сумлінням християнина завжди залежало на тому, як почуває себе хлопчина, що обварився, впавши до чану зі скипілим варом, чи вражений паралічем немічний дідо. Для нього було внутрішньою потребою піднятися серед ночі, щоб провідати слабого, тихо поправивши постіль, і, подавши туалетне причандалля, піти.
Існує таке безвідрадно-сумне слово — депресія. Чимало хто з в’язнів через цю саму депресію згубили Право називатися людиною. Це невимовно прикро бачити, як колись звитяжні, повні, здавалося, нездоланної відваги борці після десяти, …надцяти, навіть двадцяти трьох років підписували папірці з проханням про помилування. КГБ ставило різні вимоги до заломлених, і конче треба було робитись донощиком на ближнього. Але по-сатанинськи всеохоплюючий знаменник був спільний — кожен мав засудити націоналізм, отже, незалежність України.
Диво тому й диво, що в існуванні білкових сполук неодмінно постає феномен людськості. Мамчур переживав свою скрутну годину з глибокою релігійністю. У молитвах шукав жаданої втіхи, посиленою вірою намагався відігнати занепад, розклад. І мав рацію: сей страшний тягар витримати під силу було тому, з ким Бог. Безсрібляництво й невибагливість його загально відомі. Сто карбованців, надіслані друзями з Москви, без вагань переказав на рахунок монастиря на Україну. Якщо когось із переслідуваних у таборі позбавляли ларка, добродушний Степан квапився з допомогою серед перших.
Ще не на часі висвітлювати участь Степана Мамчура у русі опору в’язнів в ИТУ (исправительно-трудовое учреждение – рос.) ВС-389/35 на Уралі. Але все, що він зробив, поза сумнівом, згодом знайде належну високу оцінку. Зболений хворобами Мамчур передчував, що не побачить Батьківщини. І хоч ми одностайно запевняли — він муситиме жити, щоб бути разом з нами, він казав, що його невичерпному довготерпінню настає край.
Після смерті сеї людини ми цитували одне одному його слова:
— Друзі хочу померти за вас!
Серце українського мученика перестало битися 10 травня 1977 року на 26-му році польсько-радянського ув’язнення.
З книги “Валерій Марченко. Листи до матері з неволі” (ст. 296-300)
Урал. 1978 рік
Гілель Бутман
ТАБІРНИЙ СПОГАД
У червні 1970 року мене заарештували разом з групою сіоністів після спроби захопити під Ленінградом літак, яким ми хотіли вилетіти до Ізраїлю. Втекти учасникам не пощастило, однак стратегічної мети операцією “Весілля” було досягнуто: вже наступного року почався великий “ісход” євреїв із Радянського Союзу.
Десятки сіоністів прийшли до таборів – людських мурашників, де нам доводилося сидіти разом із тими, хто вбивав євреїв у роки німецької окупації, і з тими, хто співпрацював завжди із сильними світу цього – раніше з владою німецькою, а тепер – із владою совєтською. Ці люди допомагали табірній адміністрації в її головних намаганнях – перетворити політичних супротивників режиму на слухняну, безлику отару стрижених рабів, одягнених в одноманітні, сірі, мішкуваті роби.
Проте в таборах і тюрмах був Рух Опору, а в ньому дуже сильною була українська група. Для мене це було перше знайомство з українськими націоналістами, і я побачив, що в післявоєнній Україні виросла плеяда борців, які поєднували в собі любов до свого народу і готовність жертвувати собою заради створення нової вільної України з гуманними традиціями найкращих синів і дочок України XX ст.: співчуття, повага і товариськість щодо “принижених” і “ображених”, незалежно від їхньої національности. У цих хлопців я зовсім не бачив антисемітизму: їхня тиха любов до України не робила їх ксенофобами.
Я хотів би розповісти про двох із них – дуже різних і дуже цільних, що лишили в мені незабутній спогад. Коли я думаю про минуле, я завжди згадую про них і відчуваю, як тепліє щось усередині. Їх немає вже серед живих, як нема серед живих і Валери Марченка, що був удвічі молодший від мене, однак, я живий, а його немає. Він увійшов до табору двічі, а вийшов тільки раз…
Два чоловіки, про яких хочу написати, – це пан Степан Мамчур (ніколи не знав, як його звали по батькові) і Іван Олексійович Світличний. Вони були схожі один з одним лише глибокою вірністю ідеалам, готовністю багато витерпіти, а не відступити, своєю цілісністю й великою скромністю своєю.
Степан Мамчур – професійний підпільник – сидівши в польських, німецьких і совєтських тюрмах, мабуть, надовго забув своє справжнє прізвище. Глибоко релігійна людина, він не озлобився від усього, що випало на його долю, і світився тихою любов’ю до ближнього свого, якщо цей ближній – не падлюка. Ніколи не забуду Вас, пане Степане, як Ви стояли біля входу до моєї секції, щоб дати мені маленький кусник жиру, відірваний від своєї пайки (я тоді щойно вийшов із карцеру). Не забуду й Вашого блаженного обличчя, коли Ви розглядали краєвиди Єрусалиму, що їх я Вам подарував.
Нині я мешкаю на одній із зелених вулиць із новобудовами Єрусалиму, навкруги мого дому цвітуть гранати, персики. З якою радістю гостив би я Вас у цьому домі і випив би з Вами за тих, хто не дожив, не докурив останньої цигарки. Але з Вами не довелося. Пощастило із Зенком Антонюком, з Миколою Горбалем, з Євгеном Пронюком та іншими, хто побував на нашій ізраїльській землі. А Вас я востаннє бачив у тому червні, коли винесли Ваше тіло, загорнуте в простирадло, з “больнички”, і кинули до кузова вантажівки – я бачив це з робочої зони.
Чи пощастило Вам (якщо не живим, то бодай мертвим) добратися до рідної землі – України, якій Ви віддали все своє життя?
…
Єрусалим, 1994 р.
З книги “Доброокий. Спогади про Івана Світличного” (с. 474 – 475)
Гілель БУТМАН народився в 1932р. в Ленінграді. Юрист. Один із засновників нелегальної сіоністської організації в Ленінграді. У 1970-79 рр. відбував ув’язнення за спробу захопити літак (справа “самольотчиків”). Мешкає в Єрусалимі.
Семен Глузман.
Памяти Степана Мамчура (1977 г.)
Мерзнут пальцы, ручка в них кажется громадной. Трудно писать. Холодно. Но как же холодно лежать в этой безучастной, жестокой земле! В чужой земле. Смерть – неизбежность, последний довод. И последнее страдание. … Мы учились, и старый политкаторжанин Степан Мамчур нас учил. Не словами, делом. Этот тихий славный человек был Мастером. … Бог, Свобода, Украина – такими словами можно наполнить всю нравственную силу и долготерпение этого измученного борьбой и болезнями человека, христианина и патриота. … Говорят, что перед смертью (и, значит, последним обыском) из его кармана едва успели вынуть какой-то текст. Чей-то текст, который он должен был прятать. Работа тяжелая, опасная, изнурительная – каждый день. И так – года.
… Как заботливый отец, он пытался тихонько положить кому-нибудь из нас, молодых, свою убогую лагерную пайку. … Верил ли он, что доживет до конца своего фантастического срока?
Думаю, не верил. Но он знал: впереди справедливость и Украина.
ХТС № 52, стр. 67:
Журнал “Людина і світ” – 2000. – №7. – С. 2-6
Джерело – http://old.risu.org.ua/ukr/resourses/library/lis/2000/07_2-6
Уривки зі статті.
Зиновій АНТОНЮК
Кілька рефлексій православного в іудео-християнському діалозі
Застрайкували українці, росіяни, євреї, вірмени. Ситуація дуже швидко набула рис дуже гострої. Реальною була загроза появи в зоні солдат для угамування, а не виконання законних вимог в’язнів.
І тут троє справді віруючих християн стають навколішки до гарячої молитви: українець, росіянин і білорус. Моляться за всіх: і українців, і росіян, і вірмен, і євреїв. Особливо вражені цим євреї. Вражене було, мабуть, і начальство, бо це не давало йому розіграти анти-єврейську карту. В зоні це створює неймовірне моральнісне напруження радості братства. Це цілком компенсує страх перед погрозами ввести для приборкання зони солдат. Солдат до зони таки не заводять. Поступово під ранок гострота протистояння з начальницького боку слабшає. Усі переживають неймовірне почуття чогось надзвичайного, що сталося між нами. А поштовх тому дав греко-католик світлої пам’яті Степан Мамчур, що мав строк ув’язнення 25 років. І я досі не можу збагнути, як так могло статися, що тоді навіть «зонні стукачі» не послухалися начальства й не протиставилися тому вияву братерства і «єдності в одному», що тоді народилися в багатоликій зоні. Хоч і розумію серцем, що справжнє братерство тільки так і можливе, коли бачиш біля себе не «стукача» чи «чужака», а просто таку ж, як ти, людину. Бо ти їй уже простив. Змирився, що вона інакша аніж ти. Це я сьогодні розумію. Але тоді все відбулося отак само собою. Мимо нашої волі. І, мабуть, свідомості. Точніше, без глибшого належного усвідомлення всього, що тоді просто відчулося мало не на дотик. Бо не вдалося зберегти це єднання в Дусі. Найправдивіше сказати — того ми і не прагнули очевидно… Мабуть, ми просто злякалися того несподіваного безбережного єднання.
Де був Бог?» Бог був там, де і має бути, зокрема й там, у тих ситуаціях. Розраховуючи на нас, християн. Дехто міг це відчути, коли не злякався Його присутності й не відсторонив Його від себе зі страху… Адже Степан Мамчур не злякався присутності Бога.
. Іван Світличний
Степану Мамчуру
Свіча горіла. І горіла
Душа. І промінь* їх не гас.
І омофорою лилась
Душі прекрасної офіра.
Свіча згоріла. Та для нас
Духовний чин, пречиста віра,
Що нас висвічувала й гріла,
Горять! Стою в скорботний час
І правлю під склепінням неба,
Як син по батькові, молебень
Душі, зігрітої од Вас
Наш добротворче. І стосвічник
За пам’ять вічну, спокій вічний,
За дух Ваш вічний поміж нас.
Popularity: 5% [?]